Народився у Мелітополі 10 травня 1921 р. у родині майстра-годинникаря та ювеліра вищої категорії, який отримав фах у Швейцарії. У 1932 р. родина переїхала до Ленінграду. У 16 років він взяв участь у першій своїй археологічній експедиції, якою керував відомий ленінградський археолог В.І. Равдонікас. У 1938 р. вступив на історичний факультет Ленінградського державного університету. Ще студентом другого курсу А. Столяр був прийнятий до головного академічного археологічного закладу країни: у 1939 р. його зачислили до штату Інституту історії матеріальної культури АН СРСР тимчасово на посаду науково-технічного співробітника. Але почалася війна і у серпні 1941 р. А. Столяр разом з іншими студентами історичного факультету пішов на фронт, служив на Волховському і Ленінградському фронтах. Був нагороджений Орденом Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За оборону Ленінграду».

Ім’я Оврама (Аврама) Семеновича Яценка, музиканта з с. Харківці на Переяславщині, мало відоме широкому загалу. У 1918 р. разом із групою ентузіастів він створив Першу українську художню капелу кобзарів. Відомо також, що він був майстром з виготовлення дуже гарних на звук бандур і особливо талановитим інструментальним виконавцем.

5 травня 1900 року український адвокат, громадсько-політичний діяч Кирило Трильовський заснував у с. Завалля на Івано-Франківщині українське пожежно-гімнастичне товариство «Січ». А в 1914 р. було вже 916 таких осередків у Галичині та на Буковині. «Січі» стали дуже популярні й відігравали велику роль у національному піднесенні. У статуті Трильовський писав, що «січовики» повинні долати неграмотність, передплачувати часописи, ставити театральні вистави, створювати свій хор і оркестр. «Січ» мала боротися з пияцтвом, картярством, заснувати крамниці, каси, молочарні. Особливо згуртовували українців свята на честь видатних подій в історії України, на які збиралися десятки тисяч «січовиків» у формі. Крім того, «Січ» мала й політичні цілі – Трильовський розумів, що українці мусять «військово зорганізуватися», щоб боротися за визволення. І вже 18 березня 1913 року офіційно створили військову організацію Українські Січові Стрільці. Перші стрілецькі військові організації заклали в Косові, Яблунові, Шешорах, Заліщиках. До початку війни 1914 року їх було 96.

В українській культурі є безліч представників мистецтва, які вписали самобутню оригінальну сторінку в її історію. Велику повагу й цікавість у дослідників і пересічних громадян викликають такі митці, як Георгій Кирилович Ткаченко, який народився 22 квітня (5 травня н. ст.) 1898 р. в українській слободі Глушково Рильського повіту на Курщині, а помер 1993 р. у м. Києві. Ткаченки, за родинним переказом, прийшли колись на Слобожанщину з Правобережжя і називалися Голубенками, а нове прізвище отримали вже в XIX столітті під час перепису населення, бо працювали на місцевій ткацькій фабриці.

Батько Кирило Ткаченко, був відомим у окрузі майстром художньої обробки шкіри. Він виготовляв виїзну збрую і навіть розкішні альбоми на замовлення. Дядько Єгор, що трагічно загинув перед народженням свого племінника й тезки, вправно столярував і був добрим різьбярем по дереву, та скрипалем. У родині шанували мистецтво – всі стіни були вкриті придбаними на ярмарках лубковими картинами, портретами, народними іконами. Таке родинне оточення і виховання сприяло формуванню творчої особистості Георгія Ткаченка. Великий вплив на юного митця мав і природний ландшафт, заплави Сейму, навколишні луки. Це знайшло відображення і в його подальшій творчості.

Сімейні драми сприяли ранньому дорослішанню Георгія Ткаченка. Брат, Кирила Ткаченка, загинув від рук його душевнохворої жінки, тяжко занедужав і врешті осліп батько. Після закінчення церковнопарафіяльної школи в 1910 р., Георгій вступив до Курського 1-ого Реального училища, де завдяки успіхам у науці навчався за казенний кошт. Закінчив училище у 1917 р. Під час навчання він зустрівся з українським художником Михайлом Якименком-Забугою – вчителем малювання. Саме йому найбільше вдячний Георгій Кирилович за пробудження почуття краси в природі та мистецтві. У реальному училищі під керівництвом Якименка-Забуги здібний юнак робить перші спроби малювати. Він і скерував здібного юнака до своєї альма-матер, Харківського художнього училища.

Як пам’ятка тих тяжких років, зберігалася в Георгія Кириловича візитна картка директора училища Олександра Михайловича Любимова з написом: «Разрешается Ткаченко и Кошману переночевать одну ночь». Цією «перепусткою» доводилось користуватися, доки не виділили для восьми таких, як він, учнів казенну квартиру в підвалі училища.

Після двох років навчання, а потім учителювання в рідному селі потяг до високого мистецтва привів, у 1922 р., Георгія Ткаченка до московського ВХУТЕМАСу (Вищі художньо-технічні майстерні). По закінченні в 1929 р. вузу, перейменованого у ВХУТЕІН (Вищий художньо-технічний інститут), Г. Ткаченко працює над проектами відбудови старовинних московських парків. Щоліта Георгій Кирилович провідує рідних, малює присеймові краєвиди, мріє створити живописну панораму визначних місць рідного краю, які відзначалися унікальною красою природи та пам'ятками архітектури. Здійсненню свого задуму, що мовби продовжує традицію Шевченкової «Мальовничої України», він повністю віддається після переїзду 1954 р. до Києва.

Стан сучасного соціуму як в Україні, так і в світі, все частіше дозволяє говорити про нашу епоху як про поворотний момент в історії, як про час коли необхідно повернутися до своїх витоків, щоб осмислити майбуття. На сьогодні, зокрема, в українському суспільстві проходять активні процеси по відродженню кобзарсько-лірницької традиції та бандурництва. Існує стала зацікавленість національною етномузичною культурою, особливо кобзарсько-лірницькою традицією. Тому варто згадати імена кобзарів, які відійшли у вічність, але живуть у піснях, спогадах та пам’яті українців.

Співробітники Музею кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» у ході краєзнавчих розвідок відкривають багато цікавих імен із культурного простору Переяславщини. Автори ставлять за мету розповісти про ті сторінки нашої історії, які дають нам можливість ідентифікувати українців як етнос із багатою історією та культурою. В цьому контексті важливо згадати про одну із тих щиро українських родин, яка проживала в м. Переяславі на березі річки Трубіж. Це родина Коцарів і, навіть назва того кутка в місті була відома, як Коцарівщина. 

Тютюнник Григорій (за паспортом Єгор) Михайлович народився 23 квітня 1920 р. в с. Шилівка Зіньківського р-ну Полтавської обл. Закінчив Зіньківську середню школу (1938) і втупив на філологічний факультет Харківського університету. Ще школярем опублікував вірш «Комсомолець» у районній газеті «Більшовик Зіньківщини» (1937). Був членом літературної студії Харківського університету, літературного об’єднання при Спілці радянських письменників України.

Народився у 1764 р., день, місяць та місце народження джерела не повідомляють. Походив із небагатого дворянського роду польського походження. Навчався у Московському університеті (1783-1788). Потім працював в університетській типографії перекладачем та коректором (1788-1791). Яків Благодаров брав активну участь у роботі журналу М.І.Новикова "Покоящийся трудолюбец". Російський просвітитель, письменник і видавець Микола Іванович Новіков мав великий вплив на формування поглядів та творчого життя Якова Благодарова. Під його впливом почав писати та перекладати. Активна літературна діяльність припадає на 1784-1803 рр. Перекладав переважно просвітницькі та художні твори з латинської, французької, німецької мов.

ТАМАРА ГРИГОРІВНА МОВША (20.04.1922 – 4.03.2003) – ВІДОМИЙ УЧЕНИЙ-АРХЕОЛОГ, МУЗЕЄЗНАВЕЦЬ, ПАМ’ЯТКООХОРОНЕЦЬ, ТАЛАНОВИТА ДОСЛІДНИЦЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, КАНДИДАТ ІСТОРИЧНИХ НАУК, ЛАУРЕАТ ПРЕМІЇ ІМ. ВІКЕНТІЯ ХВОЙКИ

Запорозький період козацтва це період, найбільш важливий для становлення і розвитку кобзарського мистецтва. У козаків завжди цінувалися музиканти, які грали на духових музичних інструментах, а згодом січовики оволоділи струнно-щипковим інструментом - кобзою.