Б. А. Шрамко народився у м. Гомелі (Білорусь) у родині залізничника. Через роботу батька родина постійно переїжджала, середню школу Борис Шрамко закінчив у Харкові. У 1937 р. був репресований батько, 16 річний Борис Андрійович змушений був опікуватися матір’ю та трирічною сестрою, підробляв приватними уроками німецької мови та історії. У 1939 р. вступив на історичний факультет Харківського державного університету (нині Харківський Національний університет імені В. Н. Каразіна). Із самого початку навчання визначився його інтерес до археології. У 1940 р. вперше взяв участь у розкопках кургану, які не вдалося завершити у зв'язку з початком Другої світової війни.

На початку 1143 року Переяславль був наданий у володіння Ізяславу Мстиславичу. Це була друга каденція князя в нашому місті. Першого разу він був посаджений на переяславському столі «на Госпожин день» (15 серпня або 8 вересня – на Успіння чи Різдво Богородиці) 1132 року, але Юрій Долгорукий швидко вигнав племінника. Друге князювання було довшим і тривало до серпня 1146 року.

Житник Анатолій Архипович – детективіст, гуморист, публіцист. Народився в родині службовців 20 грудня 1945 року в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району Київської області, де й закінчив середню школу. Працював слюсарем у колгоспі та літературним працівником в районній газеті. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка та Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. За фахом юрист. Від 1963 року виступав у пресі з віршами, гуморесками, фейлетонами. Працював у журналах «Хлібороб України», «Сільські горизонти», «Перець», газеті «Вечірній Київ». Був членом КПРС. Член Національної спілки письменників України. Був засновником та головним редактором газет «Турбота» та «Кримінальний огляд».

Валентина Олексіївна Петрашенко (Тимченко) народилася 14 грудня 1950 р. у с. Чемер Олишевського р-ну Чернігівської обл. Закінчила з відзнакою історичний факультет (вечірнє відділення, кафедру археології та музеєзнавства) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1969–1975).

Він є піонером в галузі практичної археології Переяслава останньої чверті ХІХ ст. Він навчався і викладав у Переяславському духовному училищі, а свої фахові заняття археологією Ф. І. Камінський розпочав у Переяславі під час роботи викладачем у духовному училищі.

Восени 1190 року князь Кунтувдій, торк за походженням, зазнав образи честі від свого сюзерена Святослава Всеволодовича. Він залишив службу, пішов до половців і два роки у спілці з половецькими ханами нападав на руські землі й мстився своєму кривднику.

Наприкінці жовтня 1845 р. Т. Шевченко вдруге приїздить до А. Козачковського. Творча продуктивність поета в цей час вражає. З-під його пера за нетривалий час вийшли такі шедеври, як написані у Переяславі поеми «Наймичка» (13 листопада), «Кавказ» (18 листопада), присвята до поеми «Єретик» (22 листопада), у В’юнищі – вірш «І мертвим, і живим…» (14 грудня), «Холодний Яр» (17 грудня), «Давидові псалми» (19 грудня), «Маленькій Мар’яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня) і «Заповіт», написаний знову у Переяславі (25 грудня). Цю найпродуктивнішу пору в житті поета називають Переяславською осінню.

Надія Михайлівна Кравченко народилася 4 листопада 1935 р. у Києві. Батько, Михайло Кравченко, був одним із керівників спортивної справи в УРСР. Його репресували в 1930-их рр. Її мати, Галина Ніколаєнко, була першим директором Київського державного історичного музею, одразу після звільнення Києва (1944–1946), а потім викладала у Київському університеті.

Коломієць Володимир Родіонович – поет, прозаїк – народився 2 листопада 1935 року в с. Вовчків на Переяславщині в сім'ї вчителів. 1958 року закінчив філологічний факультет Київського університету. Був секретарем правління Київської організації СПУ, головним редактором журналу «Дніпро», завідуючим редакцією поезії видавництва «Український письменник». Автор збірок: «До серця людського» (1959), «Рунь» (1962), «Планета на житній стеблині» (1964), «Колиска жайвора» (1966), «Поезії» (1967), «Поміж чуттями і дивами» (1969), «Партитура», «По сей бік райдуги» (1972), «Переяслав» (1974), «День творення» (1975), «Роздум» (1976), «На відстані серця»  (1978),  «Від обрію  до обрію»  (1981), «Світень» (1982), «Подих моєї землі» (1984), «Вибране» (1985), «Сузір'я миру» (1987),  «Яре віно»  (1988), «Семигори»  (1990), «Русло» (1991), «Золотосинь» (1992), «Правнуки Дажбожі» (1999), «Поки ще світить Сонце» (2005), «Роса і попіл» (2006), «Видива на дорозі» (2007); збірок віршів для дітей: «Зозулині черевички» (1971), «Дід Глід і Глоденятко» (1973), «Ярмарок див» (1983), «Весела оселя» (1986), «Лесикова сопілка» (2003), «Мирослав і Любомир» (2012).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. В. Коломієць упорядкував і видав два томи тритомної антології української поезії всіх часів «Небо України». Член НСПУ з 1962 року.

Послужний список видань В. Коломійця говорить про соціалізацію творчості переяславського володаря невисихаючого пера. І. Драч 1985 року помітив добірне, пашисте слово нашого земляка, відзначив вільний подих душі митця. В. Коломієць усю свою вивільнену від нашарувань офіційної ідеології душевність конспірував в езопівську мову, солідно збагативши літературу не стільки чисельністю книг, скільки мітологією своєї душі: ідеологічне шамкотіння заглушила симфонія ліричного слова.

1993 року за поетичну збірку «Золотосинь» В. Коломієць удостоєний звання лауреата Шевченківської премії. Книга була своєчасна не стільки тематико-ідейним виголосом, скільки публічним показом психологічного «преображеннія» митця як уособлення українця, що предковічно шука свого горного місця: із болючими ідейними «переломами», із защемленим національним нервом – «столезогостре в нас життя».

«Дишеться легше, // а пишеться важче: // в очі правді треба дивитися» – сказано в час (1992 рік), коли зійшла зоря надії на відродження незалежності України.

В. Коломієць Україну, як правду, любив безсмертно. У поета совість завжди калатає на сполох, в українського поета  – на гвалт, бо зір історії – це погляд з темені на світло: «Кобзарська зірниця // упала в руїни. // На цвітові – крівця // синів України».

У творчості В. Коломійця чується його неповторна артикуляція, митець пішов «хресним ходом» на бездуховність прагненням підняти упадок національних сил…

 Його активна творчість і сьогодні у двобої із цинізмом найвищої проби: «Часом грім… буває – // аж через століття!».  Вірші В. Коломійця – попереджувальна блискавиця, бо «ніхто не зможе дати // Свободи, як не візьмеш сам».

 Постать В. Коломійця в сучасному літературному процесі на видноті, як прийдешні покоління поцінують його творчість – невідомо, але очевидно одне – вплив письменника масштабний, значимий для культури України.

Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка                           Н. Павлик

Переяславка Янка (від Анна або Іоанна) була донькою першого переяславського князя Всеволода Ярославича та візантійки Марії-Анастасії. Батьки дівчини були освіченими людьми і дітям своїм дали гарну освіту. Янка та її старший брат Володимир Мономах виросли достойними людьми і залишили свій слід в історії.