Володимир Опанасович Круц народився 23 листопада 1938 р. у м. Києві. Закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1957–1962). З 1962 р. почав трудову діяльність в Інституті археології АН УРСР (нині – Інститут археології НАН України), де й пропрацював усе життя (1962–2014): спочатку старшим лаборантом, молодшим науковим співробітником відділу первісної археології, згодом – вченим секретарем Інституту археології (1978-1981), старшим науковий співробітником відділу енеоліту та бронзової доби, керівником Трипільської археологічної експедиції Інституту археології (1990-2014).

19 листопада 1980 р. народився захисник України, телефоніст відділення управління взводу, управління командира 3-ої батареї гаубичного артилерійського дивізіону, 6-го окремого мотопіхотного батальйону, 44-ої окремої артилерійської бригади ім. гетьмана Данила Апостола ОК «Захід» Роман Володимирович Гриценко.

Захисник України, лейтенант, заступник командира 3-ої механізованої роти по роботі з особовим складом 1-го механізованого батальйону 72-ої окремої механізованої бригади Андрій Миколайович Моругий народився 17 листопада 1974 р. в селі Браниця, Бобровицького району, Чернігівської області. Після закінчення середньої школи у 1991 р. рік працював слюсарем у місцевому колгоспі. У 1992 р. вступив до Національного аграрного університету, здобув фах інженера-механіка.

Надія Михайлівна Кравченко народилася у Києві 4 листопада 1935 р. Батько, Михайло Кравченко, був одним із керівників спортивної справи в УРСР. Його репресували в 1930-х рр. Її мати, Галина Ніколаєнко, була першим директором Київського державного історичного музею, одразу після звільнення Києва (1944–1946), а потім викладала у Київському університеті.

28 жовтня 2023 р. виповнюється 70 років історику, краєзнавцю, музеєзнавцю, пам’яткоохоронцю, ініціатору створення Переяслав-Хмельницької міськрайонної громадської організації «Шевченківське товариство «Тарасовий Заповіт» та кавалеру Ордену «За заслуги» ІІІ ступеня – Юрію Володимировичу Авраменку.

Гюнтер Демніг (Gunter Demnig) народився 27 жовтня 1947 р. у місті Берлін. У кінці 1960-их навчався у Берлінському університеті мистецтв, а 1971 р. вступив до університету Касселя, Генссен та після його закінчення продовжив викладацьку діяльність на художньому факультеті університету. У 1985 р. заснував власну мистецьку студію в Кельні.

Ім’я Гюнтера Демніга стало всесвітньо відомим завдяки започаткованому ним у 1992 р. мистецькому проєкті «Камені спотикання» (Stolperstein).  Мета проєкту – повернути пам’ять про невинних жертв, знищених нещадними жорнами нацизму у період 1933-1945 рр. Камені спотикання – це меморіальні знаки кубічної форми 10х10 см з прикріпленою латунною платівкою, на якій викарбувано напис про особу, що стала жертвою – була примусово вивезена до Німеччини та не повернулася, закатована в концентраційному таборі, доведена до самогубства. За задумом автора проєкту «камені спотикання» вмонтовуються в бруківку на місці, де проживала жертва, або там, де вона працювала чи навчалася. І в жодному випадку не там, де вона загинула, оскільки вони покликані вшанувати пам’ять про життя людини, а не її загибель. Камені встановлюються за принципом: «одна жертва – один камінь».

Перший меморіальний знак був вмонтований у бруківку Кельна 1992 р. Станом на 2023 р. у світі вже відкрили такий стотисячний меморіальний знак. Кубічні скульптури встановлені у сотнях міст Європи. Першим містом за межами Європи, де заклали камінь спотикання, став Буенос-Айрес, Південна Америка. В Україні децентралізовані меморіальні знаки розміщені у Рівному, Чернівцях, Києві. Та Переяслав став першим українським містом, яке долучилося до всесвітнього мистецького проєкту.

Завгородній Василь Леонтійович – відомий український митець, заслужений артист України (1967), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1991), лауреат премії імені Катерини Білокур (1995), ветеран Другої світової війни.

Серед майстрів Гуцульщини широко відоме ім’я талановитого майстра художнього різьблення по дереву і педагога, члена Національної спілки художників України (1960) Дмитра Васильовича Гавриша.

Михайло Іванович Сікорський народився 13 жовтня 1923 р. у м. Чигирині Черкаської обл. в родині службовців. У родині було четверо дітей. Вони рано залишилися без батьків (батьки померли у 1930 та 1932 рр.) і виховувалися у дитячому будинку. У 1939–1943 рр. Михайло Сікорський навчався у Запорізькому авіаційному технікумі, після закінчення якого залишився викладати у ньому та паралельно працював на авіаційному заводі (м. Омськ). У 1946–1951 рр. навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на кафедрі історії України.

Д. І. Бліфельд народився у м. Волочиську Хмельницької обл. в родині службовців. Трудову діяльність розпочав у 1928 р. – завідував клубом у м. Волочиську, а потім керував бібліотекою Будинку працівників освіти у м. Проскурові (нині м. Хмельницький). У 1933 р. закінчив Проскурівський технікум політосвіти і деякий час викладав у ньому. У 1939 р. закінчив з відзнакою історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, а в 1941 р. – аспірантуру Інституту археології АН УРСР. Під час другої світової війни впродовж 1941–1943 рр. перебував у евакуації в Уфі та Москві, працюючи молодшим науковим співробітником Інституту суспільних наук, потім – Інституту історії та археології АН УРСР. Перебуваючи в Уфі, вивчав археологічні старожитності Башкирії. У 1943 р. захистив кандидатську дисертацію «Археологічні пам’ятки Башкирії середини І тис. н. е.». З 1944 р. і до останніх днів життя працював старшим науковим співробітником відділу слов’янської археології Інституту археології АН УРСР.