21 травня 2025 р. в межах науково-просвітницького проєкту «Десяте літо» в Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка відбулася зустріч із Іваном Зайцем.
Проєкт «Десяте літо» започаткований із нагоди відзначення 210-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка як платформа для презентації та реалізації наукових і просвітницьких задумів, що покликані забезпечити процес національно-патріотичного виховання громадян через втілення шевченківських постулатів та розкриття світоглядних сенсів творчого доробку Кобзаря.
Заєць Іван Олександрович – український політик, народний депутат України (Верховна Рада України І, ІІ, III, IV та VI скликань), міністр екології та природних ресурсів (2000–2001 рр.). Борець за незалежність України в XX ст.
Був членом Конституційної комісії України, Ради національної безпеки і оборони, Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО. Очолював постійну парламентську делегацію в Парламентській Асамблеї НАТО (1994–2000 рр.). Член Народного Руху України, один із його засновників. З 1999 р. – перший заступник голови Українського Народного Руху, перейменованого в 2003 р. на Українську народну партію (лідер – Юрій Костенко). Член президії Української всесвітньої координаційної ради та президії товариства «Україна-Світ», член національної ради Конгресу української інтелігенції та головної ради Всеукраїнського товариства «Просвіта». Один з фундаторів українознавчого клубу «Спадщина» при Київському будинку вчених, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка.
Зустріч було проведено у форматі лекторію та вільного спілкування, учасниками якого були науковці, музейні співробітники, викладачі, студенти, гості та жителі міста. З вітальним словом до всіх присутніх звернулася в. о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав», доктор філологічних наук Марина Навальна. Модератором заходу виступила Катерина Нагайко – старший науковий співробітник, в. о. завідувача науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченко».
Із промови Івана Зайця:
«Ми перебуваємо зараз у так званих шевченківських днях, бо завтра, 22 травня, день перепоховання Шевченка в українській землі. Завтра багато хто поїде в Канів, буде проводити конференції, будуть мистецькі заходи <…>. Це говорить про те, що ми, українці, завжди звертаємося до постаті Шевченка і особливо в такі найтяжчі часи екзистенційних викликів і загроз. <…>. Шевченко для нас є пророк, це людина, яка не тільки говорила до своїх співвітчизників свого покоління, а вона адресувала свої провидіння, свої думки й до прийдешніх поколінь. Це великий привілей для нашої нації, я не знаю подібної людини в оточенні нашої країни, яка відігравала б таку величезну роль для нації, яку відіграв Шевченко». <…>
«Тарас Шевченко видає «Кобзар». Для більшості українців ця подія була малопомітна, але російська влада, імперська влада відразу помітила появу «Кобзаря». Вони його сприймали як голос із гори, вони його розглядали, як голос всього українського народу. І тому одразу накинулися на цього «Кобзаря» устами Білінського та інших так званих критиків, бо вони вже побачили силу цього українського слова, і вони побачили велич цієї людини».
«У чому заслуга Шевченка в ті часи? Він почав творити модерну українську націю <…> у тренді європейської політичної культурної традиції. Він творив українську націю на основі консервативного світогляду, який утверджувався в Західній Європі. <…>».
«Шевченко ще в першій половині ХІХ ст. каже, що наша перспектива полягає в тому, що ми повинні створити свою національну державу: «В своїй хаті своя й правда,. І сила, і воля». Шевченко, як бачите, навіть випереджує до певної міри ті процеси, які відбувалися тоді в Європі. Але Україна тоді належить до Російської імперії, до часу правління царя Миколи І, який утверджував цей абсолютизм. Це був час, коли формувалася ідеологічна доктрина імперської влади: православність, самодержавність, народність. Тобто місця для України в цій доктрині не знаходилося. Але Шевченко, перебуваючи у такій кріпості непохитній, вказує інший шлях для українського народу. Якщо ви хочете мати перспективу, то ідіть, борітеся за свою державу і за державу національного типу. Тобто за державу, де в основі соціальної організації кладеться українська мова, українські традиції і українські звичаї. Тобто він став якраз на платформу цього консерватизму, бути вірними цій традиції. Більше того, він не просто сказав, що нам треба національна держава, він кинув ідею соборної держави української. І якщо брати читати його поему «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…», то він не просто ставить питання з’єднання України на нашій етнічній території. Тобто і ті, хто під Росією, і ті, хто під Австрією, всі повинні бути в одній державі. Але він ще каже, що треба об’єднати, згуртувати українську націю і по вертикалі, в глибину. Щоб ми відчули попередні покоління, досвід життя, і щоб ми знали, що робити наступним поколінням». <…>
«Він розумів, що об’єднати українців можна кількома факторами. Перший фактор – це мова. Тому Шевченко працює в цій сфері дуже продуктивно і глибоко. Він не просто використовує мову для того, щоб донести свої ідеї, він хоче пізнати сам феномен мови, феномен слова, яка це сила в слові, яка це зброя потужна. І коли ми начитаємо ці його рядки: «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!». Він говорить, що слово складається із двох частин: одна – це щось таке ідеальне, те, що народжується в голові людини, а друге – це те, що переносить це ідеальне, цю субстанцію, це голос, це звук, це хвиля». <…>
«… ми проектуємо сьогодні Шевченка як пророка, як батька сучасного консерватизму, тому що сьогодні у світі ліберальна епоха завершилася. Вона домінувала другу половину ХХ ст. – початок ХХІ ст. Вони свою справу зробили, у плані поступу, але й зворотна сторона реалізувалася – вони підіймали національний тип державності. <…>. Тому в нас боротьба йде не за незалежність на війні, у нас боротьба йде за українську державу. Якщо буде українська держава, то й буде незалежність… Бо держава одна з найважливіших таких цінностей для будь-якого народу. <…>. Шевченко працював на те, щоб створити націю, тобто і на простого селянина, і на того, хто мав стояти на чолі цієї нації. У цьому його сила, у цьому його відмінність. Це людина, яка у своїй повноті надзвичайно потужна. Важко навіть осягнути цей образ. <…>. От що він говорить нам сьогодні, якими словами? Ми бачимо сьогодні Шевченка в образі українського воїна. Це ж не просто так він з’явився. Це людина, яка привертає нашу увагу до того, що він творив, що він казав. <…>. Він нам говорить: «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую мінуту За неї Господа моліть». Тобто він каже, що треба любити свою країну не тільки тоді, коли вона в розквіті <…>. Якщо ви хочете мати свою державу, свою націю, то ви повинні любити Україну в ці тяжкі часи».
Лекція Івана Олександровича Зайця «Тарас Шевченко – у дні сьогоднішньому» – це уже десятий захід реалізований на платформі науково-просвітницького проєкту «Десяте літо».
Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», к.і.н. Катерина Нагайко
