«РУШНИК ЗЦІЛЕННЯ» ВІДТЕПЕР ВИШИВАТИМУТЬ У ПЕРЕЯСЛАВІ

Презентація культурно-мистецького проєкту «Рушник зцілення» відбулася у приміщенні Меморіального музею Г.С.Сковороди. Спільну роботу – вишивання рушника за зразком давнього переяславського–ініціаторки заходу пропонують виконувати разом у теплому жіночому колі мамам і дружинам полеглих Героїв.

– Зараз ми активно впроваджуємо в життя відтворення давніх традицій, пов’язаних саме з вишивкою, – каже Тетяна Радіоненко, завідувачка Меморіального музею Г.С.Сковороди. – Допомагають у цій важливій справі Тетяна Серебреннікова та Лариса Савчук. Пані Тетяна очолює відділ краєзнавства публічної бібліотеки імені Лесі Українки в Києві, понад 20 років є активною вишивальницею, авторкою багатьох творчихпроєктів, частина яких спільна з нашим Заповідником. Лариса Савчук – посестра Тетяни, психологиня, яка допомагає знайти до кожного підхід, вміє вислухати, втішити, знайти вихід у складних ситуаціях. Сьогодні ми започатковуємо новий культурно-мистецький проєкт «Рушник зцілення», який об’єднує і творчість, і психологічну допомогу, і щире приязне спілкування.

– Поки наші чоловіки воюють на фронті, ми, жінки, воюємо тут – словом, вишивкою, пам’яттю, і ця зброя не менш сильна і дієва, – зауважила у привітальному слові в. о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав» Марина Навальна. –. Музеї та бібліотеки теж активно допомагають українцям психологічно утриматися в непростих обставинах сьогодення. У ці складні часи спільне заняття рукоділлям у жіночому колі – справа неоціненна, і ми з радістю запрошуємо вас і надалі приєднуватися до всіх наших культурно-мистецьких заходів та проєктів. Для вашої бібліотеки маємо подарунок – нове видання Заповідника «Пам’ятки Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини Національногоісторико-етнографічного заповідника «Переяслав».

– Наша місія – працювати з сім’ями, які опинилися в тяжких життєвих обставинах, – приєднується до розмови Ірина Пурденко, заступник директора центру соціальних служб Переяславської міської ради, одна з ініціаторок проєкту. – На жаль, із початком війни додалися такі категорії, як сім`ї вимушено переміщених осіб, сім`ї військовослужбовців, які загинули. Вони потребують особливої уваги, адже залишилися їхні рідні, яким треба пережити тяжку втрату і продовжувати жити. Ми намагаємося об’єднувати їх, особливо мам і дружин полеглих Героїв, проводити різні заходи, щоб їх підтримати. І в цій важливій справі нам активно допомагає НІЕЗ «Переяслав» та майстрині, які долучаються до таких ініціатив.

– Вишивкою жінки займалися в усі часи, завжди оздоблювали одяг, предмети побуту, інтер’єр житла, – продовжує Тетяна Радіоненко. – В історії траплялися періоди, коли нас завойовували, намагалися знищити нашу культуру, але навіть у часи війни, втративши своїх близьких і рідних, українки продовжували творити красу, кладучи візерунки на полотно, закодовуючи в них символи Надії, Добра і Любові. Наші музеї – це зберігачі тих речей, які в повній мірі репрезентують українську історію та мистецтво. Ми пишаємося, що маємо чудові предмети в колекції,  намагаємося і показати їх людям, і відтворити їх у сучасному житті. Мені подобається працювати з рушниками давніми, де є втрачені фрагменти орнаменту, бо в таких творчих проєктах ми відшиваємовізерунки заново і даруємо їм нове життя.

Власне заняття вишиванням захоплює і заспокоює. Особливо, коли береш до рук давній рушник, розумієш, що цей орнамент створений 200 років тому, а тепер вишиваєш його вже ти.Це направду надихає та створює міцний, незбагненний, так би мовити, містичний зв'язок поколінь. І в ході нашого творчого вишивального проєкту ми пропонуємо знову зібрати переяславське жіноче коло, щоб відтворити чудовий давній рушник, вишитий у селі Лецьки у 2 пол. ХІХ ст. Але наша мета – не фотографічне копіювання орнаментики. Ми будемо дивитися на зображені «вазони», на «берегинь», на «дерево життя», і обирати: полюбилася нам пташка, квітка – вишиватимемо саме їх, тобто наш рушник буде вже інтерпретований.

І найголовніше: ми присвятимо нашу вишивку, нашу безмежнулюбов,вкладену в неї, найріднішим – полеглим Героям, які стали до лав Небесного війська і звідти продовжують нас оберігати. Дякуємо Збройним силам України, які боронять нашу державу. Доземний уклін і шана тим, хто віддав своє життя за те, що ми можемо тут збиратися, вільно ходити містом, маємо відносно спокійне життя. Пам'ять про Героїв, Захисників і Захисниць, найкращих синів і доньок нашої України, житиме вічно.

– Наша місія – відроджувати нашу ідентичність, нести людям добро і світло, – зауважує Лариса Савченко. – Через пісні, мову, байки, легенди, орнаментику на фрагментах трипільських ваз, сакральні сюжети на тисячолітніх фресках давньоруських соборів… Ми маємо зараз узятися за руки, об’єднатися в коло, почати вишивати рушник зцілення та підтримки з повагою до наших традицій, нашого коріння, пронести його як програму щасливого життя на багато поколінь наперед, благословення для нащадків на мир, гармонію, любов. Адже чим ми наповнені емоційно, те й відбивається у роботі чи творчості. І щоб у нас не вийшла така собі «лялька Вуду», ми повинні тримати себе «в строю», не здаватися, не впадати у відчай, не озлоблюватися. Ні в якому разі не можна приступати до роботи в печалі. Всі наші праматері, вишиваючи, співали, і тільки в такому емоційному стані створювалися унікальні речі, справжні шедеври народного мистецтва, які збереглися до сьогоднішнього дня.

Уявіть собі, ми вчора поїхали в «Крамницю льону» до нашої посестри Валентини придбати тканину для цього проєкту. Розповіли їй про наш задум, івиявилося, що весь рулон найкращого італійського льону розпродали, залишилася лише довга смуга шириною 45 сантиметрів. І пані Валентина, сама не знаючи навіщо, почала її пруткувати (підрубувати краї), немов для майбутнього рушника, і з радістю нам віддала цей шматок. Ось так ми об’єднані духовно, випадкових ситуацій не буває.

– Я дуже вдячна, що мене запросили на цю зустріч, – говорить мама Героя Ігоря Мар`яша пані Ірина. – Це страшно, це надзвичайно тяжко – жити з таким болем. Він не минає. Розум знає, що сина немає, а серце знати не хоче… Я дуже була близька з Ігорьочком, як і кожна мама з сином, напевно, – плаче жінка. – Я сама не вишиваю, але дуже люблю такі речі – вишиті сорочки, рушники, серветки. У нашій шафі досі висить вишиванка мого Ігоря, я і портрет замовила, де він у ній. То я її постійно дістаю, дивлюся на неї, вдихаю запах – його запах. Бо то пам'ять… Для мене «рушник зцілення» – шанс хоч трохи відволіктися, подолати біль, смуток і тугу, а ще – вишивати для сина, вкласти в цю роботу свою душу і вірити, що Ігор з неба дивиться на мене і радіє, що мама вишиває.

На презентацію проєкту мам і дружин полеглих Героїв прийшло небагато. Але це тільки початок, і, як зауважила Ірина Пурденко, вони спілкуються між собою, в тому числі і беручи участь у різних заходах, то є надія, що наступного разу вишивати «рушник зцілення» прийде більше жінок.

– Їм просто треба дати час, – говорить Тетяна Серебреннікова. – Скажу вам із власного, вже значного досвіду: шансів, що проєкт «не зайде», немає. Ми посилаємося навіть на свідчення з Іпатіївського літопису: всі жінки чекали на своїх батьків, братів, синів, чоловіків із воєн, усі проживали якусь втрату, часом дуже тяжку, і всі гуртувалися, щоб вижити, разом щось робити. Уже тоді створювалися «жіночі кола», де пряли, вишивали.За вишивку ніколи не бралися в пригніченому стані, навпаки, намагалися радіти і співати, вкладати в роботу тільки позитивні емоції.

Спочатку завжди так – я не вмію, я не знаю, я не буду.А потім береш до рук полотно, голку і нитки, і суто генетично тебе так затягує, просто не можеш зупинитися. Чим ще хороше це заняття:неможливо себе «загнати», бо якщо ти роздратована чи погано почуваєшся, то вишивка «не йде» до рук,ів такому стані працювати не будеш. А взагалі ось у нашому рушникулічильні шви, ти собі відрахувала ниточки і кладеш візерунок: раз, два, три, і отримуєш неймовірне задоволення. Найголовніше – внаслідок того, що з-під голки з’являється візерунок,  зранена душа дивовижним чином поринає у спокій, умиротворення. Бо в жіночому колі, серед своїх посестерти знаходиш спільні теми для розмови, слухаєш цікаві історії, відчуваєш тепло, захист і підтримку. І лікуєшся, і зцілюєшся. Бо ти не самотня, ти потрібна і важлива, і маєш жити далі наповненим цікавим життям.

Наприкінці заходу пані Ірина Мар`яш сказала:

– Ви дуже правильно кажете, що не можна сидіти вдома, не можна замикатися, бо накриває така туга, що її неможливо витримати. Мені особисто це зараз треба, я хоч від телефону відірвуся. Я його візьму, а там такі страшні новини, і такий відчай і плач на мене находить, а чоловік кричить: та покинь той телефон! А тепер я знаю, чим буду займатися, візьму собі «домашнє завдання»: ось мені дали шматочок лляної тканини, і я буду обшивати його «прутиком»до наступної зустрічі, на яку чекатиму.

– У нас уже великий досвід подібних проєктів, ми знаємо, що це працює, і для нас головне – регулярно збиратися, спілкуватися, вишивати, підтримувати одна одну, – посміхається Тетяна Серебреннікова. –  До речі, до нас можуть приєднуватися всі, кому сумно і самотньо, вам обов’язково буде цікаво, ви розвієте тугу і на душі стане легше. А рушник вишиватиме сам себе, і вийде дуже гарним, ось побачите!

Олена КАЛІНОВИЧ