12 липня виповнюється 110 років від дня народження визначного українця, що здійснив неоціненний внесок у розвиток вітчизняної науки та культури.
ТРОНЬКО Петро Тимофійович (12.07.1915 – 12.09.2011) – державний, громадський та науковий діяч. Доктор історичних наук (1968), дійсний член АН УРСР (1978; із 1991 – АН України, з 1994 – НАН України), заслужений діяч науки і техніки УРСР (1990), професор (1994), Герой України (2000).
Народився в с. Заброди, нині Богодухівська міська громада Богодухівського району на Харківщині. У 1932 р. закінчив Богодухівські учительські курси та був робітником шахти в м. Щербинівка (нині – Торецьк) Донецької області. У 1933–1935 рр. – учитель суспільствознавства, української мови та літератури семирічної школи, помічник директора училища механізаторських кадрів в с. Кленове Богодухівського району Харківської області. У 1935–1936 рр. – помічник директора з виховної роботи школи сільськогосподарського виробництва в м. Лебедин Харківської (нині – Сумської області), директор дитячого будинку в м. Лебедин. У 1936–1937 рр. проходив строкову військову службу. З 1937 р. перебував на керівній роботі комсомольських організацій у містах Суми та Станіслав (нині – Івано-Франківськ), у 1939 р. – депутат народних зборів Західної України. На початку Другої світової війни навчався в Сумському педагогічному інституті. У 1941–1943 рр. перебував у діючій армії, майор авіації – у складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного, 4-го Українського фронтів. З 1943 р. перебував на керівних посадах комсомольських організацій м. Києва та Київської області. З 1945 р. став членом керівних органів КП(б)У. У 1946–1948 рр. навчався та екстерном закінчив історичний факультет Київського університету імені Т. Г. Шевченка. У 1947–1948 рр. – заочно навчався у Вищій партійній школі при ЦК ВКП(б) у м. Москві. У 1948–1951 рр. – в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б). У 1951–1952 рр. був завідувачем відділу науки і вузів Київського обкому КП(б)У. У 1952–1955 рр. – працював старшим викладачем історичного факультету Київського університету Т. Г. Шевченка.
У 1961–1978 рр. – заступник голови Ради міністрів УРСР з гуманітарних питань. У 1965 р. був керівником делегації УРСР на ХХ сесії Генеральної асамблеї ООН. Як депутат Верховної ради УРСР ХІ скликання брав участь у підготовці Закону «Про охорону і використання пам’ятників історії та культури УРСР» (1978), був членом депутатської комісії ВР УРСР з підготовки Закону «Про мови в Українській РСР» (1989). Захистив кандидатську (1951) та докторську (1968) дисертації з історії Другої світової війни. У 1978 р. – обраний академіком та віце-президентом АН УРСР. У 1979–2011 рр. працював в Інституті історії України НАН України. Обіймав посаду завідувача відділу історико-краєзнавчих досліджень (1979–1988, 1991–1993), радника при дирекції Інституту, керівника проблемної групи з розробки питань теорії і практики історичного краєзнавства (1988–1993), завідувача відділу регіональних проблем історії України (1993–2011). Водночас від 1992 р. – директор Інституту української книги НБУВ (Київ). У 1979–2011 рр. – член Вченої ради Інституту історії НАН України. Автор понад 600 наукових праць, зокрема 17 монографій, науковий керівник 20 кандидатських та 6 докторських дисертацій.
У 1967–1990 рр. був головою правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури; членом головної ради Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури (з 2000); у 1990–2011 рр. очолював Всеукраїнську спілку краєзнавців (з 2008 – Національна спілка краєзнавців України); у 1995 р. обраний віце-президентом Ліги історичних міст України; у 1996–2011 рр. був головою Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара; у 1996–2000 рр. – радник Президента України з питань історико-культурної спадщини; у 1999 р. обраний першим віце-президентом Української академії історичних наук; голова Комісії з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президенті України (1995–2001), радник Президента України з питань історико-культурної спадщини (1996–2000).
П. Т. Тронько був членом організаційних комітетів з відзначення 100-річчя від дня смерті та 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка й 250-річчя від дня народження Г. С. Сковороди, багатьох наукових конференцій, зокрема «Всеукраїнської наукової конференції «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури» (1992, 1994 та ін.). П. Т. Тронько був головою та членом редколегій багатотомних академічних наукових видань: «Історія Української РСР» (1978), «Історія Академії наук Української РСР» (1978), «Історія СРСР» (1979), «Звід пам’яток історії і культури народів СРСР по Українській РСР» (1982), «Історія міст і сіл Української РСР» (1967–1974), «Звід пам’яток історії та культури України» (1992), Всеукраїнської історико-документальної серії «Реабілітовані історією» (1992–2011) та інших; наукових часописів «Краєзнавство», «Пам’ятки України», «Інформаційно-методичний бюлетень охорони пам’яток історії і культури України», «З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ» та інших.
П. Т. Тронько був ініціатором створення вітчизняних музеїв та заповідників. Зокрема: Національного заповідник «Хортиця» (1965, м. Запоріжжя), Національного музею народної архітектури та побуту України (1969, м. Київ), Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» (1981, м. Київ), низки музеїв Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Був головою наглядових рад Національного музею історії України та Меморіального комплексу «Національного музею історії України у Другій світовій війні» (1996) та членом наглядової ради НІЕЗ «Переяслав» (1999) та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника (1997–2003). Член координаційної міжвідомчої ради Всеукраїнського комітету збереження та відродження острова Хортиця (2007). Як науковець та функціонер П. Т. Тронько брав активну участь у відтворенні історико-архітектурних пам’яток. Зокрема, Золотих воріт (1982), ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря (1998–2004), Успенського собору Києво-Печерської лаври (2000), Воскресенський собор у м. Переяславі (2006).
За життєві та професійні здобутки П. Т. Тронько був нагороджений 14 державними орденами та 18 медалями. З-поміж відзнак: медаль «За бойові заслуги (1942)», ордени Червоної Зірки (1943), ордени Трудового Червоного Прапора (1958, 1965, 1971, 1973), орден Леніна (1961), орден Дружби народів (1975), лауреат Державної премії СРСР (1976), орден Жовтневої революції (1985), орден Вітчизняної війни І ступеня (1985), орден «За заслуги» 3-го ступеня (1995), орден Богдана Хмельницького 3-го (1997) і 2-го (1999) ступенів, Герой України з врученням ордену Держави (2000), Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2005). Як визначний громадський та науковий діяч П. Т. Тронько був обраний почесним громадянином: Києва, Харкова, Кам’янця-Подільського, Переяслава-Хмельницького, Канева, Богодухова, Лебедина, Богодухівського району Харківської області, Харківської області й почесним професором та почесний доктор низки університетів України.
Похований у м. Київ на меморіальній алеї Байкового цвинтаря.
У 2012 р. заснована благодійна громадська Фундація Героя України, Академіка П. Т. Тронька. У 2013 р. запроваджено щорічне вручення Премії імені академіка Петра Тронька Національної спілки краєзнавців України.
Нагадуємо, що у Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка до 110-річчя Героя України П. Т. Тронька відкрито виставку «Літописець сучасної України», яка діятиме до 30 жовтня