НОВІ НАДХОДЖЕННЯ ДО МУЗЕЙНОЇ ЗБІРКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОГО ЗАПОВІДНИКА «ПЕРЕЯСЛАВ»

6 лютого 2025 р. фондове зібрання НІЕЗ «Переяслав» поповнилося новим музейним предметом – старовинною механічною крупорушкою виробництва відомого заводу землеробських машин і знарядь Еміля Бургарда в м. Єлисаветграді Херсонської губернії (нині Кропивницький). Станом на поч. ХХ ст. Єлисаветград був столицею сільгоспмашинобудування в усій Україні, тут були розташовані заводи Бродського, «Орач», Могилевського і Лемаскіна, Шкловського, Яскульського і Ельворті, а також Еміля Бургарда.

Крупорушку музею подарувало ТОВ «Переяслав-Хмельницький комбікормовий завод» в особі його керівництва – Горєва Сергія Станіславовича, Соколова Андрія Олексійовича та Порала Олександра Григоровича.

Вона виготовлена орієнтовно наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У цей час підприємство належало Акціонерному товариству «Е. Бургард і К°». Заснував його Ебергард Бургард, який приїхав до Єлисаветграду з Німеччини. Тут він пройшов важкий шлях до успіху, від простого робітника на одному з місцевих підприємств, майстра-техніка до засновника успішного бізнесу. Спершу під своїм керівництвом об’єднав кілька майстерень по ремонту сільськогосподарської техніки, а в 1867 р. із компаньйоном Краузе заснував «Завод землеробських машин і знарядь», який пізніше став Акціонерним товариством «Е. Бургард і К°». У 1898 р. завод успадкував син Ебергарда Бургарда – Еміль Бургард. У 1915 р. київський купець першої гільдії Б. В. Гронфайн став власником контрольного пакету акцій цього товариства і одноосібним власником заводу із відстрочкою платежу на 10 років. Самостійно підприємство функціонувало до 1919 р., коли було націоналізоване радянською владою.

Постать останнього власника цього підприємства Бориса Веніаміновича Гронфайна (справжнє ім’я Хайм-Бер Бенціонович Гронфайн) для нас становить особливий інтерес, адже свій стартовий капітал він здобув у м. Переяславі Полтавської губернії упродовж 1903–1909 рр. Широким колам він відомий як тесть знаного єврейського письменника Ісаака Бабеля. А от його комерційна діяльність менш відома.

Перший комерційний досвід Б. Гронфайн отримав у 1894–1896 рр., коли очолював склад землеробських машин і знарядь в м. Пирятині Полтавської губернії. В 1903 р. став членом правління «Ремісничого і дрібно-торгового ощадно-позикового товариства» в Переяславі, яке видавало позики під заставу або за поручительством. У 1907 і 1909 рр. Б. Гронфайна обрано головою правління товариства. Одночасно він був співголовою (в 1907 р. – головою) Переяславського Товариства допомоги бідним євреям. У деяких літературних джерелах зустрічається інформація про те, що Б. Гронфайн мав стосунок до створення та діяльності Переяславського та Золотоніського земських складів землеробських машин і знарядь. Проте ці дані поки не мають підтвердження.

Наприкінці 1909 р. Б. Гронфайн переїхав на постійне проживання до Києва. Тут він став одним із найвідоміших столичних бізнесменів і отримав титул купця першої гільдії. Контора купця Б. В. Гронфайна і його склад сільськогосподарських машин і знарядь розміщувалися поблизу ділового Хрещатика: спершу на вул. Фундуклеєвській, потім на вул. Миколаєвській. Сільськогосподарський відділ торгівельної фірми реалізовував землеробські машини: сівалки, віялки, молотарки, манільський шпагат та ін. Промисловий відділ фірми забезпечував обладнанням підприємства харчової промисловості (борошномельної та маслобійної). Основним товаром, яким торгувала фірма Б. В. Гронфайна, були локомобілі виробництва всесвітньо відомого машинобудівного і котельного заводу «Рустон, Проктор і К°». Підприємець непогано заробляв на продажу сільськогосподарської техніки і в 1910–1911 р. придбав ділянку на розі вулиць Благовіщенської і Ковальської, побудував великий п’ятиповерховий будинок в готичному стилі, в одній із квартир оселився сам, інші здавав в оренду.

Фінансові статки Б. Гронфайна дозволили йому придбати в 1915 р. контрольний пакет акцій Товариства «Е. Бургард і К°» в Єлисаветграді і стати одноосібним власником найбільшого в Україні заводу з виробництва сільськогосподарської техніки. Відомо, що перед цим він входив до складу правління цього Товариства, зокрема, обіймав посади завідувача комерційною частиною і директора-розпорядника.

Завод випускав біля двадцяти найменувань продукції: рядові сівалки, крупорушки, соломорізки, культиватори, кінні молотарки з приводами, зерноочисні молотарки «Тріумф», гасові та нафтові двигуни «Успіх», бункера, одно- і дволемішні плуги, олійні преси, жаровні, млинарські машини, снопов’язалки, жатки, коренерізки, чавунне лиття та іншу продукцію. На заводі також ремонтували парові та кінні молотарки, машини для млинів та інші знаряддя. Продукція користувалася попитом у сільгоспвиробників, була удостоєна багатьох нагород на конкурсах і виставках в межах імперії та за кордоном.

Крупорушка, подарована НІЕЗ «Переяслав», має типову конструкцію, призначена для переробки зерна (проса, гречки, пшениці, ячменю та ін.). З поч. ХІХ ст. використовувалася на підприємстві «Маслобійний і крупяно-пшонодерний завод міщанина Лейби Хаімова Волнянського» в м. Переяславі (сучасний мікрорайон Підварки). Це було достатньо велике підприємство, з річною сумою виробництва від 10 до 60 тис. крб. на рік. У довіднику «Фабрично-заводская промышленность Полтавской губернии. По сведениям полученным от владельцев фабрик и заводов» за 1905 р. є його детальний опис: заснований у 1902 р. Джерело водопостачання – колодязь. Найближча залізнична станція за 27 верст. Кількість двигунів та потужність – один газогенераторний двигун на 14 сил. Опалювання – антрацит. Освітлення – керосин. Робітників – 10 (6 чоловіків, 4 жінки), малолітніх не має. Аптеки, школи, медичного пункту, гуртожитку не має. Переробляється різний хліб у зерні з місцевого регіону в середньому на рік: пшениця – 140 000 пудів, жито – 8 000 пудів. Ринок збуту – західні губернії імперії. Річна сума виробництва –11 600 крб.

Цікаво, що станом на 1890 р. у Переяславському повіті функціонувало 89 круподерень (для порівняння: водяних млинів – 43, вітряків – 2 939, топчаків – 10). З кожної круподерні, незалежно від виробничої потужності, сплачувався щорічний податок у розмірі 1 крб. сріблом. У самому Переяславі, до будівництва заводу Л. Волнянського, крупи виробляли на підприємстві Елія Бергштейна по вул. Київській. Ця круподерня була заснована в 1875 р. На ній працювало 3 робітники, вироблялося 3 000 пудів крупи на рік на суму 3 000 крб.

Провідний науковий співробітник НІЕЗ «Переяслав», кандидат історичних наук                                                                     Олена Жам