Народився 18 квітня (7 квітня за ст.ст.) 1764 р. у Москві, в родині статського радника князя М. І. Долгорукова та Г. М. Строганової. Належав до древнього роду, який, за родинними легендами, вів початок від князя Михайла Всеволодовича Чернігівського (Рюриковича), який у 1206 р. був переяславським князем. Власне князі Долгорукі (згодом Долгорукови) відомі у родословниках з ХV ст. й походили від князя Івана Андрійовича Оболенського, прозваного за свою мстивість «Довгоруким».
Навчався на філософському факультеті Московського університету (1777–1780). За твори на латинській мові нагороджений срібною медаллю. З перекладів із латини та інших мов ще під час навчання почалася його літературна діяльність. Перші його поезії були опубліковані в газеті «Московські відомості» у 1788 р.
У 1780 р., не закінчивши університетського курсу, І. М. Долгоруков пішов на військову службу: спочатку служив прапорщиком в 1-му Московському піхотному полку, а згодом – у лейб-гвардії Семенівського полку в Петербурзі. Учасник російсько-шведської війни (1788–1790). Вийшов у відставку в чині бригадира. Перейшов на цивільну державну службу: був Пензенським віце-губернатором (1791–1796), старшим членом Головної соляної контори (1797–1802), цивільним володимирським губернатором (1802–1812). Поетичне визнання приходить до Долгорукова в пензенський період, у 1790-их рр. У Пензі він організовує любительський театр. Будучи Володимирським губернатором І. М. Долгоруков багато зробив для міста та краю: започаткував перший провінційний музей – у Переславському повіті (Переяславль Заліський) було зведено будівля для збереження ботика Петра І (1803) (нині музей-садиба «Ботик Петра I»); відкрив у Володимирі гімназію з бібліотекою, причому під гімназію він виділив губернаторський будинок, а у бібліотеку передав власні книги (1804); відкрив першу державну («казенну») аптеку, побудував суконну фабрику, лікарню, відкрив театр тощо.
У 1812 р. вийшов у відставку і повернувся до Москви, де зайнявся літературою та театром. Був членом багатьох громадських організацій мистецького напрямку, таких як: «Беседы любителей русского слова», «Вольное общество любителей словесности, наук и художеств», «Общество Соревнования просвещения и благотворения», «Общество любителей Российской словесности» при Московському університеті.
У 1817 р Іван Михайлович Долгоруков, подорожуючи зі своєю сім’єю між Москвою та Києвом, двічі відвідав Переяслав. Під час поїздки він вів щоденник, який ліг в основу його автодокументальної праці «Путешествие в Киев в 1817 году». На той час йому вже виповнилося 53 роки, за плечима був великий життєвий, політичний та літературний досвід. Як освічена людина свого часу, І. М. Долгоруков був знайомий з давніми літописами й розумів роль і місце Переяслава у давньоруський час як одного з найдавніших та найважливіших центрів Русі, тому не оминув нагоди поглянути на місцеві старожитності.
2 серпня (21 липня за ст. ст.) 1817 р., прямуючи до Києва (князь їхав через Яготин та Переяслав), зупинився ночувати на хуторі у поміщиків Каневських (тепер с. Воскресінське) під Переяславом. У його планах, в першу чергу, було потрапити на обідню до Вознесенського собору. У місто князь прибув 3 серпня (22 липня) 1817 р. Відстоявши обідню, князь оглянув колишнє монастирське обійстя, познайомився з отцем Мефодієм, а у семінарії – з її ректором протопопом Федором Домонтовичем. Як столичному жителю, Переяслав князю не сподобався – він відверто був розчарований. Через цю його упередженість більшість його висновків були суб’єктивними та помилковими. Про це навіть вказав у своїх коментарях редактор видання авторського щоденника І. М. Долгорукова, який фігурує під ініціалами «О.Б.». Сановитий вояжер найбільше зацікавився фортечними земляними укріпленнями ХVІІ–XVІІІ ст., іконою Переяславської Богоматері й мощами Св. Макарія Токаревського. У щоденнику мандрівник відзначив: «Мы были у обедни в Переяславле. Городок ничего не значащий, обнесен земляными валами: они одни составляют памятник древней его славы; других монументов нет. …О героях слава гремит повсюду, о Борисе (князь Борис Володимирович – Г.Б.) едва ведают потомки. Жалко смотреть на бедные развалины такого города, который после Киева, был некогда из лучших. Ныне в нем живет Архиерей Полтавский и служит обедни в пустом соборе…». Далі він продовжує у тому ж дусі: «…Певчие не хороши, и это странно! Малороссия издревле славилась церковными певцами, но они свой напев потеряли… Собор небогат, но светел и обширен; в нем почивают мощи Преподобного Макария, в серебряной раке. Между иконами заметить должно Богоматерь Переяславскую».
Попри розчарування, князь І.М. Долгоруков трохи згодом відзначає у щоденнику: «Я весьма сожалею, что не мог высмотреть города Переяславля: и под ветхой его наружностью могут скрываться сокровища для наблюдателя». Роздумуючи про значимість давньоруського Переяслава, він робить важливе спостереження: «Великие князья, переходя с места на место, основывая престолы свои то там, то сям, любили, как видно, в воспоминание оставляемых столиц, давать те же имена другим городам: во Владимирской губернии есть город Переяславль Залеской: и здесь река Трубеж стекается с рекою Альтой; и там также, да и в Переяславли Рязанском, что ныне зовут просто Рязань, протекает река Трубеж».
Удруге І. М. Долгоруков відвідав Переяслав 23 (11 за ст.ст.) вересня 1817 р. на зворотному шляху до Москви. На цей раз він залишив скупі відомості, будучи в місті проїздом і споглядаючи все з вікон карети. Переяслав готувався до вечірнього приїзду російського царя Олександра І, котрий прямував до Полтави. «Рано поднявшись с ночлега, мы проезжали Переяславль около 8 часов утра. Уже город весь был в движении; все улицы и хаты выметали; мосты докрашивали; толпы людей и многие брички с проезжими наполняли площадь. Пред домом маршала готовился щит для иллюминации. Всем сим приготовительным суетам причиною был ожидаемый к вечеру приезд государя из Киева на пути в Полтаву», – занотовує у своєму щоденнику мандрівник і закінчує більш оптимістично: «Мы все это высмотрели, не выходя из кареты, полюбовались на работы жителей и, пожелав им успеха, каждому в его намерении, продолжали путь». Ці описи І. М. Долгорукова передають нам і образ провінційного історичного міста й тогочасну атмосферу, що підтверджує літературний талант автора.
І. М. Долгоруков активно сприяв розвитку театру та літератури в Росії. З 1779 р. він грав на сцені «благородного театру»: спочатку в батьківському домі, у різних приватних оселях, брав участь у придворних театральних постановках. У Пензі ним був організований театр «благородных любителей», де пензенське дворянство ставило спектаклі. Відкритий театр у Володимирі. У 1816 р. в своєму московському домі князь спорудив зал на 100 місць й проводив там зимові спектаклі, в яких брали участь як відомі актори, так і любителі (1816–1823). Сам Долгоруков володів комедійним даром, брав участь у постановках російських та французьких комедій. Приятелював з московськими літераторами В. А. Жуковським, І. П. Тургенєвим, М. М. Карамзіним, М. М. Херасковим та ін.
Як літератор І. М. Долгоруков володів оригінальною поетичною манерою. Популярністю користувалися його сатиричні и жартівливі вірші: «К швейцару», «Камин в Пензе», «Камин в Москве», «Война каминов», «Парфену», «Авось», «Невинность», драматичні мініатюри, серед яких виділяється «Дурылом, или Выбор в старшины», вірші на історичні події, наприклад, про пожежу Москви у 1812 р. «Плач над Москвою». Виділяються його різкі сатири на тодішнє життя вищого світу: «Черты свободного писателя», «Торжество совести» и «Нечто для весельчаков». Написав декілька книг мемуарів про життя, культурні уподобання та побут аристократії кінця XVIII – початку XIX ст., зокрема «Бытие моего сердца», «Повесть о рождении моем, происхождении и всей жизни, писанная мной самим», «Капище моего сердца, или Словарь всех лиц, с коими я был в разных отношениях в течение моей жизни». в яких він поєднав свої автобіографічні записки й влучні спостереження, з численними краєзнавчими відомостями, пов’язаними найперше з Володимирською губернією та іншими місцевостями, де побував. Залишив ряд подорожніх нарисів: «Славны бубны за горами, или Путешествие мое кое-куда, 1810 года», «Мемориал о Суздальском монастыре», «Журнал путешествия из Москвы в Нижний 1813 года», вже згадуване «Путешествие в Киев в 1817 году» тощо.
Іван Михайлович Долгоруков помер у Москві 16 (4) грудня 1823 р. у віці 59 років. Похований на цвинтарі московського Донського монастиря.
Вибрані твори:
- Долгоруков И. М. Бытие сердца моего, или Стихотворения князя Ивана Михайловича Долгорукого. – [3-е изд.].– М., 1817–1818. – Ч. 1-4.
- Долгоруков И. М. Сочинения Долгорукова «Бытие сердца моего» в четырёх томах (1817–1818) (князя Ивана Михайловича). – СПб., 1849. – Т. 1-2.
- Долгоруков И. М. Славны бубны за горами или Путешествие мое кое-куда 1810 года. – М., 1870.
- Долгоруков И. М Журнал путешествия из Москвы в Нижний 1813 г. – М., 1870.
- Долгоруков И.М. Путешествие в Киев в 1817 году. – М.: в Университетской типографии на Страстном бульваре, 1870. – 208 с. (Репринт — Киев, «Академкнига», 2009).
Джерела:
- Долгоруков, Иван Михайлович [Електронний ресурс] // Википедия. Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki /Долгоруков,_Иван_Михайлович.
- Кивлицкий Е. А., Лященко А. И., Ореус, И. И., Шубинский С. Н. Долгоруковы // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). – СПб., 1890–1907.
- Долгоруков Иван Михайлович // Словарь русских писателей XVIII века. – Вып.1. А-И. – Л., 1988. – С. 279–283. [Електронний ресурс] / Электронные публикации Института русской литературы (Пушкинского Дома) РАН. – Режим доступу: http://lib.pushkinskijdom.ru/ Default.aspx?tabid=786.
- Долгорукий (Долгоруков) Иван Михайлович [Електронний ресурс] // Арзамасский филиал ННГУ. – Режим доступу:
https://arz.unn.ru/2016-05-16-10-34-33/1099-2016-05-16-13-37-18.
- Долгоруков Иван Михайлович [Електронний ресурс] // Земля Владимирская. Электронная библиотека. – Режим доступу: https://land.lib33.ru/site/publication/3594.
- Бузян Г., Юрченко О. Переяслав у світлі інтересів мандрівників та вчених ХІХ ст. // ПЕРЕЯСЛАВІКА: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»: / Всеукраїнська наукова конференція «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури» (Пам’яті Олександровича Васильовича Юрченко (1979-2019)). – Переяслав-Хмельницький, 2019. – Випуск 15 (17). – 428 с. – С. 18-39.
Старший науковий співробітник НДВ археології Бузян Г.М.
-
Д.Г. Левицький. Портрет І. М. Долгорукова. 1782. Київський музей російського мистецтва
Д.Г. Левицький. Портрет І. М. Долгорукова. 1782. Київський музей російського мистецтва
-
Портрет І. М. Долгорукова. Гравюра XIX ст.
Портрет І. М. Долгорукова. Гравюра XIX ст.
-
Титульна сторінка книги «Журнал путешествия из Москвы в Нижний 1813 года князя И. М. Долгорукого» (1870)
Титульна сторінка книги «Журнал путешествия из Москвы в Нижний 1813 года князя И. М. Долгорукого» (1870)
