4 ЛЮТОГО ВИПОВНИЛОСЯ 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МИКОЛАЙОВИЧА МОЗОЛЕВСЬКОГО (4.02.1936-13.09.1993) – ВИЗНАЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО АРХЕОЛОГА І ПОЕТА, ДОСЛІДНИКА АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ'ЯТОК ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ

Історичний календар. Особистості 04 лютого 2026 Перегляди: 235

Б. М. МОЗОЛЕВСЬКИЙ відзначився знаменитими розкопками скіфського кургану «ТОВСТА МОГИЛА», де була знайдена унікальна золота ПЕКТОРАЛЬ.

Борис Мозолевський народився 4 лютого 1936 р. у с. Миколаївка Веселинівського району Миколаївської області. Зростав без батька – у війну батька забрали до Німеччини, де той і загинув. Мати самотужки виховувала сина. Навчався у місцевій семірічній школі. З дитинства почав писати вірші. У зв’язку із скрутним матеріальним становищем, після закінчення семирічної школи Борис став одним із вихованців інтернату при Одеській спецшколі військово-повітряних сил. У 15 років (1951) вступив до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил СРСР, навчався у військово-морському авіаційному училищі в Єйську. Був демобілізований через скорочення армії у 1956 р.

З 1958 по 1964 рр. навчався заочно на історико-філологічному факультеті Київського університету. Весь цей час працював різноробочим, здебільшого кочегаром на заводі залізобетонних конструкцій. Тут він подружився з поетом Василем Стусом.

У 1962 р. Борис Мозолевський бере участь у своїй першій археологічній експедиції – Південно-Українській експедиції Інституту археології АН УРСР. З цього часу кожного року на договірній основі працював на археологічних розкопках Інституту археології, зокрема з відомими дослідниками скіфської культури О. І. Тереножкіним та В. А. Іллінською.

У 1965 р. він взяв участь у розкопках кургану біля с. Єрковці на Переяславщині, матеріали досліджень якого опублікував у збірнику «Скифский мир» (1975). Єрковецький курган із похованнями скіфів-кочівників входив до великої групи подібних курганів, досліджених у 1961–1963 рр. під Борисполем (всього було розкопано 18 курганів). У згаданому кургані було виявлено дві могили-катакомби: одне – потрійне поховання дорослої жінки з двома дітьми; друге – похованням воїна. Поховання датуються ІV ст. до н.е. У складі поховального інвентарю знаходилися залізний браслет, золоті перстень та підвіска, два набори бронзових стріл, два залізних ножі, вістря дротика й списа, скляні намистини, бронзова сережка. Б. Мозолевський вважав, що поховання належали до найбільш поширеного та найбіднішого прошарку вільних степових скіфів, що володіли однією кибиткою та парою биків, які її перевозили. Єрковецький курган напевно являв собою поховальну споруду однієї родини: чоловіка-воїна та його жінки з дітьми. Те, що кочові скіфи просунулися далеко на північ у лісостепову зону, дослідник вважав цікавим фактом, що свідчив про зростання чисельності населення у степу в період найбільшого розквіту Скіфії.

Перші збірки поезій Б. Мозолевського «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967) та ін. написані російською. Серед них є й поезія, навіяна розкопками на Переяславщині – вірш «Ерковецкое поле»:

На ерковецком поле тишина.

Молчат завороженные туманы.

Как будто миру новые обманы

Грядущие готовят времена.

И вечной мукой мучатся курганы,

Но пробудившись ночью ото сна,

Выходит в поле девушка одна.

Лицо ее задумчиво и странно.

Как синие глаза ее красивы!

Любовь ли ей вручила два крыла?

Или под сердцем нового мессию

Она сегодня людям понесла?

А в небе ни просвета, ни звезды.

Лишь теплым хлебом пахнет от скирды.

У 1965-1968 рр. Борис Мозолевський працює редактором у видавництві «Наукова думка». Звідти його звільнили за неблагонадійність - і він знову змушений працювати кочегаром. У 1968 р. влаштувався позаштатним співробітником до Інституту археології АН УРСР і тоді ж взяв участь у польових дослідженнях унікальної групи курганів Гайманова могила у Запорізькій області. З 1969 р. Б. М. Мозолевський очолює Орджонікідзівську археологічну експедицію, яка досліджувала кургани в межиріччі річок Солона, Базавлук, Чортомлик – правих допливах Дніпра. Але через патріотичну поезію непокірному поету-археологу загрожує арешт та висилка до північних таборів. Долю Бориса Мозолевського змінила знахідка пекторалі.

У червні 1971 р. експедиція під керівництвом Б. М. Мозолевського під час археологічних досліджень кургану Товста могила відкрила царські скіфські поховання: основне поховання царя зі слугами та кіньми (частково пограбоване) та бокове непограбоване, виключно багате поховання цариці та дитини. 21 червня о 14 год. 30 хв. серед скарбів основного чоловічого поховання безпосередньо Б. Мозолевським була виявлена славнозвісна пектораль. Вчений згадував: «Я розчистив один з сагайдачних наборів під стінкою дромосу і, згортаючи густий глиняний чамур, що вкривав долівку, відчув, як пальці щось боляче дряпнуло. У серці солодко тенькнуло. Обережно відгорнувши чамур, я побачив, як зблиснуло золото, і якимось невідомим відчуттям збагнув, що це саме те: річ була велика і явно лежала на своєму первісному місці, не зрушена грабіжниками... Ми підняли пектораль з долівки, обмили її в копанці, зробленій для стікання води, винесли до світла у вхідну яму і, як діти, почали від радості цілувати» (з книги «Скіфський степ»). Як розповідали колеги, до Києва Мозолевський привіз пектораль на шиї, замаскувавши її старою тілогрійкою. Везти її до себе у гуртожиток побоявся – ще звинуватять у крадіжці. Тому відразу відвіз унікальну знахідку до Олеся Гончара. Через нього про світову знахідку дізналися у вищому керівництві республіки: пектораль разом з її відкривачем побувала у вищих кабінетах. Певно, саме через втручання впливових діячів тодішнього українського політикуму та науки (перших секретарів ЦК компартії Петра Шелеста, Василя Щербицького, письменника Олеся Гончара, директора Інституту археології Федора Шевченка, президента АН УРСР Бориса Патона та ін.), незважаючи на шалений тиск Москви, скарб залишився в Україні.

Слава першовідкривача найсенсаційнішої археологічної знахідки століття перевернула життя Бориса Мозолевського: після розкопок Товстої Могили він став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів, про нього та його знахідку писали у всьому світі. Тому покарати поета-патріота влада не наважилася. Його прийняли науковцем до штату Інституту археології, він отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 крб., 500 крб. премії (яку змусили віддати у фонд миру) та золотий наручний годинник із написом «Від Ради Міністрів УРСР». У 1980 р. вчений успішно захистив кандидатську дисертацію. 3 1986 р. й до кінця життя працював завідувачем відділу, потім – сектора скіфської археології Інституту археології НАНУ. Відчував провину перед друзями-поетами, які відбували покарання, якого він уникнув: за кордоном було видрукувано лист Бориса Мозолевського до Василя Стуса:

Прости мене, Василику, мій брате,

За всі твої печалі і жалі,

Що ти один ламав холодні ґрати,

Коли я їв свій кусень у теплі.

У 1980-х рр. вчений наполегливо працював як археолог-практик на території Дніпропетровської, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей, Криму, де він оглянув більше 60 курганів, серед яких виявив понад два десятки царських. Працював на розкопках відомих курганів Чортомлик і Соболева Могила, де знайшов непересічні пам’ятки скіфської культури. Працював над докторською дисертацією на тему «Етнічна географія Скіфії». Однак плани Бориса Миколайовича не здійснилися через важку хворобу.

Він є автором популярної книги про археологічні знахідки України «Скіфський степ» (1983), ліричної повісті «Думи про степ», яку писав у 1960-ті рр., що, однак була надрукована лише 1996 р.

Він – автор восьми поетичних збірок українською та російською мовами, в яких осмислена історія України та сучасність: «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971), «Червоне вітрило» (1976), «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить як вік» (1986), «Дорогою стріли» (1991). У 1971 р. був прийнятий до Спілки письменників України. Його поетичний спадок є значним вкладом у національну культуру України.

Борис Мозолевський залишив нам неперевершену поезію – глибоко філософську, публіцистичну, щемливо-ліричну і пророчу. У своїй поезії відкрив найтонші ліричні переживання та роздуми над долею України, її історичного минулого. Він був закоханий в історію Скіфії, називав її «рідною землею», у своїй поезії провадив глибинний зв'язок історичної пам’яті предків із нашими сучасниками. Історія надихала його поезію, а поезія заглиблювала в історію. «Його вірші пахнуть космічно-степовим вітром», – влучно написав дослідник творчості Мозолевського Ігор Павлюк.

1993 р., незадовго до його смерті, об’єднаним рішенням Інституту археології НАН України та Київської Академії Євробізнесу Борису Мозолевському було присуджено Міжнародний диплом «Золотий скіф», який він не встиг отримати.

Помер Борис Мозолевський від важкої хвороби 13 вересня 1993 р. у віці 57 років. Похований у Києві на Байковому кладовищі. До ювілею вченого і поета на високому березі річки Базавлука, де колись розташовувався табір археологічної експедиції, встановлена гранітна стела з меморіальною дошкою. 1998 р. на могилі вченого і поета споруджено пам’ятник. Слова з його останнього вірша, викарбувані на могильній плиті:

За добро, що робив я на світі,

За усі мої муки й жалі,

Я воскресну в тридцятім столітті

І пройдусь по коханій землі.

Деякі наукові праці Б.М. Мозолевського:

Мозолевський Б. М. Товста Могила – видатна пам’ятка Скіфії. Археологія. № 5. С. 72—82.
Мозолевский Б. Скифский курган у с. Ерковцы на Киевщине. Скифский мир. К., 1975. С. 211-217.
Мозолевський Б. М. Товста Могила. К.:Наукова думка, 1979. 251 с.
Мозолевський Б. М. Скіфський степ. К.:Наукова думка, 1983. 200 с.
Тереножкин А. И., Мозолевский Б. Н. Мелитопольский курган. К.: Наукова думка, 1988.
Мозолевський Б. М. Кургани вищої скіфської знаті і проблема політичного устрою Скіфії. Археологія. 1990. № 1.
Мозолевский Б.Н., Полин С.В. Курганы скифского Герроса IV в. До н. э. (Бабина, Водяна и Соболева Могилы). К.: Стилос, 2005. 599 с.
Мозолевський Б. М. Скіфський степ. К: Tempora, 2005. 190 c.

Джерела:

Пам'яті Б. Мозолевського. Київська старовина. С., 1993. №5.
Бунятян К.П., Скорий С.А. Слово скорботи про Б. М. Мозолевського. Археологія. № 4.
Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Рада, 1997. C. 119–120.
До 75-річчя Б. Мозолевського. Археологія. 2006. № 1.
Жадько Віктор. Некрополь на Байковій горі. К., 2008. С. 205–207, 282.
Нізовський А.Ю. Пектораль із Товстої Могили. Сто великих реліквій і скарбів України. Київ: Арій, 2009. С. 236 240: ил.
Фіалко О.Є. Мозолевський Борис Миколайович. Енциклопедія історії України у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. К.: Наукова думка, 2010. Т.7: Мл–О. С. 23.
Життя у сяйві пекторалі. Борис Мозолевський у спогадах. До 75-річчя з дня народження. Бібліографічне видання / Упоряд. І.Голуб. Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2011. – 72 с. / [Електронний ресурс]. URL: https://elib.nlu.org.ua/view.html?id =2050.

Старший наук. спів роб. НДС «Археологічна експедиція» Бузян Г. М.

View the embedded image gallery online at:
https://niez.com.ua/museums/entsyklopediia-zapovidnyka/istorychnyi-kalendar/%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96/3339-4-lyutoho-vypovnylosya-90-rokiv-z-dnya-narodzhennya-borysa-mykolayovycha-mozolevskoho-4021936-13091993-vyznachnoho-ukrayinskoho-arkheoloha-i-poeta-doslidnyka-arkheolohichnykh-pamyatok-pereyaslavshchyny.html#sigProIdc5f3bf0b92

З поезій Б. М. Мозолевського:

ГЕРРИ

Гробниці (скіфських) царів містяться в Геррах,

до яких Бористен ще судноплавний (Г е р о д о т).

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.

І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Бористеном,

А Скіфією – всі оці краї.

Як пахли по степах тоді нестерпно

Кочівками осінні кураї!..

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.

Ходив на бій. Поїв коня з ріки.

Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,

Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?

Яка зійшла над обрієм доба?

Я міцно сплю, тримаючи на грудях

Тяжінь високовольтного стовпа.

Над ним гудуть громи в сталевих струнах,

Під ними крає землю чересло.

Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,

Чоло моє колоссям проросло.

І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне –

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже

І хто навчить любити ці кряжі,

Коли і він зі мною поруч ляже,

Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов ґелґочуть на озерах,

І пахнуть медом плавні навесні!

Я скіфський цар, похований у Геррах,-

Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

ПРО СКІФСЬКИЙ СТЕП

На Перекоп, тамуючи громи,

Вітрила хмар спливають під вітрами.

Черлений захід сизими крильми

Розплескує по балках сизі трави.

Тройзіллям, полинами, чебрецем

Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.

Як я люблю сумне твоє лице,

Безжально переоране ярами.

Мій рідний степе в золоті яворів! –

Де і вночі пізнаю камінь кожний.

І запах трав, і пил твоїх доріг

Вдихаю в себе глибоко й тривожно,

І мить як вік, і світла кожна п’ядь,

І обрій дивним сяйвом осіяний.

І хмари, наче лебеді, летять,

Ламають білі крила об кургани.

......

Дотліває в золі жарина.

Сходить в небі перша зоря.

В житі коник сюрчить незримо,

Наче свічка в імлі догоря.

У задумі зійду на могилу,

Горілиць упаду в траву

І збагну, що колись по загину

Переллю свою душу живу

В росянисті зелені стебла,

У незаймане і молоде.

І так само тоді над степом

Вечорова зоря зійде.

Хтось приїде сюди й заночує,

Обійде ці могили й рови.

Упаде на траву і відчує:

Очі стежать за ним із трави.

……

За добро, що робив я на світі,

За усі мої муки й жалі

Я воскресну в тридцятім столітті

І пройдусь по коханій землі.

По степах золотих і безкраїх,

Де страждаю, люблю і живу,

Де душа, наче птах, завмирає,

Коли падає тінь на траву.

Не реліктом, не родичем бідним,

Що з далеких доріг заблукав, –

Я прийду до вас гордо і гідно,

Бо для вас я цю землю плекав...

Врятувавши її від пожежі,

І утвердивши братство земне,

Ви в оцім подніпровськім безмежжі

Обніміть, наче брата, мене.