В кубанському музикознавстві вивченням українських музичних традицій краю займалися: визначні діячі України. Першим з них став хормейстер і композитор О. А. Кошиць (1875–1944). Він зібрав і записавв чорноморських станицях біля 500 українських пісень. Через сто років цю незакінчену роботу О. Кошиця провела Н. Супрун-Яремко. Результатом її досліджень і пошуків стала монографія «Українці Кубані та їхні пісні» (К.: Музична Україна, 2005; 784 с.), а також докторська дисертація «Народнопісенна культура українців Кубані (на матеріалі польових досліджень історичної Чорноморії)» (Київ, 2007). Віктор Чумаченко (1956–2017) розробляв теми літературних традицій кубанського козацтва, «долі» української мови на Кубані. Вагомий внесок в кубанське кобзарознавство, здійснили С. Фарфоровський, М. Чабан, Р. Коваль,Н. Миронець , О. Нирко.
Трагедією в історії кубанської культури стало насильницьке встановлення навесні 1920 р. радянської влади. Шалений антибільшовицький опір з боку переважної частини кубанського козацтва, важкі наслідки громадянської війни, голод 1921–1922 рр. не сприяли тому, щоб на державному рівні виникло національне питання української ідентичності козаків. В. Чумаченко писав, що українська культура в Кубані «… відроджувалася начебто сама собою, зусиллями її ентузіастів і патріотів». Інтерес до української мови, літератури музичної творчості та історії народу серед кубанського населення помітно зріс у роки НЕПу, що свідчило про масову зацікавленість витоками свого національного коріння».
Ці дії «націоналістичного ухилу» викликали нещадний протест у сталінського тоталітарного керівництва, тому був даний наказ негайно їх зупинити. На початку 1933 р. розпочалися арешти вчителів, викладачів вищих і середніх навчальних закладів, діячів культури і мистецтва, виселення сімей козаків-«куркулів» й середняків і навіть цілих станиць. Організований, як і в Україні, голод, знищив майже половину населення краю. Так вирішувалося питання українських козаків Кубані російським імперським і більшовицьким режимом.
Український письменник Василь Барка (Очерет) (1908–2003), описав не тільки страшні події «геноциду» українців Кубані, коли, від осені 1932 р., їх загинуло до 80%. Він повідомив, що саме тоді там було вихолощено українську культуру і показав велику прірву в рівні станичного, міського й хутірського життя та добробуту людей у попередні 1928–1931 рр. з тим, що сталося після 1933р.
Тоді в Кубані було ліквідовано близько 750 українських шкіл, професійних училищ, робітфаків, українські кафедри в інститутах, Північно-Кавказький український педінститут ім. М. Скрипника, 5 україномовних газет, 4 журналів та літературно-художніх альманахів, український театр і театральні та музичні гуртки. Також були закриті видавничі філії, спілки пролетарських і селянських письменників «Село і місто», Український науково-дослідний інститут та радіомовлення, вилучалися україномовні книжки з хат-читалень і бібліотек.
Попри гоніння українців в цьому регіоні вони продовжували зберігати свої традиції, характерний мелос і музичні інструменти.
Етнографічна експедиція Н. Супрун-Яремко у 1990–1994 рр. у старокозачих поселеннях колишньої Чорноморії записали і зберегли давній український фольклор. В цій експедиції було досліджено, що представники кубанської української інтелігенції в 1930-ті рр. здійснили творчий прорив у бандурній справі. Тоді бандурою в Кубані захопилися усі верстви суспільства, вони організовували в станицях і містах гуртки й студії, в яких проводили масове навчання гри на бандурі, виступали по крайовому радіо, на концертах і вечорах у школах, клубах, хатах-читальнях, влаштовували пересувні концертні бригади.
З січня 1937 р. звуки улюбленого інструмента почали завмирати . Було репресовано чимало відомих бандуристів, більшість з них– професійні музиканти симфонічного оркестру Кубанського краю.
Це були талановиті учні Першої (1913 р.) і Другої (1916 р.) кобзарських шкіл. Організатором і вчителем цих шкіл був бухгалтер Кубано-Чорноморської залізниці Микола Олексійович Богуславський (1850 – 1933) який,після катувань,помер у в’язниці Краснодара.
Серед бандуристів, репресованих в 1930-х рр. «за бандуру» та звинувачення в причетності до «контрреволюційної» повстанської організації, також був Петро Іванович Гузій (1903-1937). Він багато виступав у Народному домі, як музикант з власною виконавською естетикою і як актор-аматор.
Бандурист-баритон Микола Онуфрійович Вереса (1894-1938) був професійним музикантом, довгий час служив регентом станичної Покровської церкви, «організатором і керівником українського аматорського музично-драматичного руху» в своїй станиці, також майстром бандур. Граючи на діатонічних і хроматичних бандурах власного виробництва, М. Вереса користувався харківським і чернігівським способами гри. Його, як багатьох просвітників бандуристів заарештували і 8 січня 1938 р. розстріляли в Краснодарі.
13 січня 1938 р. в Краснодарі був розстріляний бандурист і літератор Юхим Олександрович Півень (1898-1938). Його батько – відомий кубанський україномовний поет-байкар і бандурист Олександр Юхимович Півень(1872-1962).,похований в німецькому м. Дармштадті, де на могилі зазначено: «Тут лежить «кубанський кобзар».
Відоме прізвище в оточені культурно-просвітницьких організацій Кубані - Безщасний Никін Петрович, концертуючий бандурист-вояк, учень Василя Ємця, був засланий на будівництво Біломор-Балтійського каналу і там помер від виснаження. Його брат Конон Петрович Безщасний (1884–1967), концертна діяльність котрого, як бандуриста-віртуоза тривала 32 роки. Керував в станиці Полтавська мішаною капелою бандуристів, з якою гастролював по краю до арешту в 1931 р., і висилки на 5 років концтаборів у Казахстані.
Бандурист-вояк Микита Савич Варава (1870–1939) був в’язнем соловецького концтабору, захворів на сухоти. Мав талановитого учня Івана Степановича Гавриша (1901–1985) який володів великим бандурним репертуаром і багато концертував по всіх станицях Кубані, і на Колимі. У 1933–1937 рр. відбував покарання на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Прожив довге життя, помер в Італії (на еміграції).
Визначна особистість в плеяді кубанських бандуристів - Зот Андрійович Діброва (1880-ті рр. – ?). Він вдосконалював своє мистецтво в Другій кобзарській школі був професіональним виконавцем репертуару україномовних поетів, бандурним вчителем, укладачем «Школи гри на бандурі».
Відомий бандурист вчитель та організатор капел бандуристів у Криму О. Нирко (1926-2005), написав серію нарисів про кобзарів кубанців і дав найвищу оцінку З. Діброві. О. Нирко організував Музей кобзарів і бандуристів у Ялті, де працював і виставив всі бандури, які йому пощастило зібрати в експедиціях по Кубані. За свідченням А. Чорного, Зот Діброва помер у Казахстані на засланнів кінці 1930-х рр.
Кость Павлович Лінський (1902–1942), концертував у дуеті з дружиною-співачкою. У 1932 р. його було вислано на спецпоселення до Свердловської області.
Тихін Григорович Строкун(1902–1965) – кубанський бандурист із ст. Новопашківська, письменник і педагог, активно виступав в концертах краснодарського радіо, був засуджений 1933 р. «за українську мову і культуру» на 10 років. А 1939 р. із заслання на Біломорканалі його відправили на фронт для участі в російсько-фінській війні.
Кузьма Німченко (1899–1973), професійний бандурист, майстер-конструктор, організатор і керівник студій і капел бандуристів, педагог-новатор, поет, прозаїк. Це була найшляхетніша мистецька постать Кубані. З дитячих років він навчався музиці, потім у Краснодарській консерваторії в класі сольного співу. В 22 роки він розпочав співати на сценах не лише Краснодарського краю, а також у Києві, Харкові,Одесі, Воронежі, Тбілісі.
В 1933 р. він повернувся до Кубані, де намагався концертувати, конструювати, впроваджувати бандуру в навчальні заклади, написав підручник для навчання гри на бандурі. Але бандурне виконавство там уже згасало, залишаючись на рівні домашнього музикування.
До 1932 р. у Краснодарі в культурно-освітніх закладах ще функціонували кобзарські студії, учасники яких виступали дуетами, тріо, капелами, ансамблями мішаного складу.
Відомий бандурист Роман Павлович Чобітько (1894–1974), до першого свого арешту в травні 1931 р. створив капелу-студію бандуристів при педтехнікумі ст. Полтавська.
Від середини 1920-х рр. і аж до 1970 р. поселеннями Кубані гастролював родинний ансамбль Дмитра Михайловича Байди-Суховія (1882–1974) з м. Геленджик, який складався з дуетів та тріо.
Не зважаючи на жорстокі утиски всіх митців, хто пропагував бандуру, хто продовжував на ній грати і співати український репертуар, функціонувала створена ще в 1923 р. бандуристом Степаном Сергійовичем Жарком (1877–1943) чоловіча капела. Там грали й співали три брати Лазаренки – Володимир, Дмитро і Семен, а також Семен Федорович Бриж (1896– 1943), брати Єгор і Захар Бочки, Іван Йосипович Гринь (1908–1943), бандурний майстер Григорій Гусар, Яків Петрович Дорошенко (1897–?), Яків Степанович Ладик, Григорій Семенович Матвієнко (1908–1943), майстер бандур Прокіп Михайлович Смолка (1887–1947), Іван Олексійович Телятник (1910–1944), визначний бандурист Пантелеймон Петрович Шемет (1905–1984). Дехто з них гастролювали по станицях і містечках Кубані і після жахливих років Голодомору. Лише одиниці з них, хто емігрував після Другої Світової війни, або загубилися в поштових адресах бувшої тоталітарної країни Рад змогли прожити довге життя. Та більшість з них склали свої життя в молодому віці за любов до України і до приналежності українській культурі. Майже відсутні фотосвітлини у вільному доступі цих унікальних просвітників – українців Кубані. Та нехай світла пам'ять про них, залишиться у вдячних нащадків.
Фото із доступних інтернет джерел
Молодший науковий співробітник науково-дослідного сектору «Музей кобзарства» Наталія Костюк
-
Вастиль Ємець в оточені кубанської молоді
Вастиль Ємець в оточені кубанської молоді
-
Ємець В. К. Школа гри на бандурі з дітьми кубанських козаків
Ємець В. К. Школа гри на бандурі з дітьми кубанських козаків
-
Кубанська школа Богуславського
Кубанська школа Богуславського
-
Безщасний Конон
Безщасний Конон
-
Строкукн Тихін кубанський бандурист
Строкукн Тихін кубанський бандурист
-
Могила Чобітько Романа Павловича
Могила Чобітько Романа Павловича
