У 2024 році український календар визначних дат називає нам ювілейні події відомих і не дуже, незрячих та зрячих музикантів-бандуристів. Серед них Маркевич Олександр Андрійович (1894-1978), Безщасний Конон Петрович (1884-1967), Капон /Іванов/ Перекоп Гаврилович (1924–1973).
Щоб розповісти про Маркевича Олександра Андрійовича, варто зачепити долю бандуриста Митяя Антіна Агейовича, який, крім сліпоти та співу, уславився мужньою полум’яною вдачею і завжди брав участь у повстанських подіях своєї округи. Він народився 1888 р. в с. Медвин на Канівщині. Змалку осліп і не міг ходити без сторонньої допомоги. Це його дуже засмучувало, що повинен бути тягарем батьку, не можна ж хліб дурно їсти. Але як його заробити! Тільки хіба стати «христорадником»: ходити і просити - «подайте, сліпенькому, Христа ради, якщо ласка ваша!».
Події революції 1905 року в житті Антона Митяя зробили крутий перелом: його арештували як бунтівника і тримали трохи в Канівській в’язниці, а потім відправили аж до Архангельської губернії. Там він познайомився з інтелігентними політичними в’язнями, і це вплинуло на його подальше життя. У в’язницях всі захоплювалися його голосом та майстерним співом, і тому, своїм коштом, його послали в науку до бандуриста Гната Хоткевича.
Митяй мав дуже гарний голос (драматичний тенор), вивчив гру на бандурі у Хоткевича та Кучугури-Кучеренка, а також всі популярні козацькі думи: «Про Марусю Богуславку», «Буря на Чорному морі», про Морозенка, про козака Нечая, про Харька, про чайку-небогу, про Богдана Хмельницького, про смерть козака-бандурника, а також велику кількість народних побутових пісень. Він мав особливу манеру співати речитативом пісні з великою майстерністю і технікою.
Вуличним співцем Митяй не був і по ярмарках не співав. Його кликали на весілля та різні сімейні свята, і бувало він там співав по декілька днів. Особливо любили Митяя на Черкащині. Він переходив із своєю бандурою з хати до хати по Богуславщині, Канівщині і до Корсуня. Молодь цілою ватагою, з Митяєм на чолі, їздила колядувати до пам’ятника Шевченкові.
У нього навчалися грати на бандурі та співати пісень біля десяти музикантів. Одним із них і був Маркевич Олександр Андрійович (1894-1978), який також став відомим українським незрячим бандуристом-кобзарем.
Маркевич Олександр Андрійович народився 9 квітня 1884 р. у Рокитнянському районі на Київщині, про що в церковних клірових книгах с. Насташка є відповідний запис. Він розповідав, що вперше почув бандуру 1912 р. і дуже вподобав цю музику. Його участь у Першій світовій війні принесла йому тяжкі поранення, він втратив зір. У 1916 р. по дорозі до Києва, для оформлення пенсії, він дізнався, що є такий талановитий, також незрячий бандурист і співак Андрій Агейович Митяй, і що живе він у Медвиному під Каневом. Через короткий час вони зустрілися. Андрій Агейович дуже часто їздив по селах з виступами, тому якось заїхав до Олександра Маркевича і дав йому свої уроки гри на бандурі. З того часу О. Маркевич почав грати і співати. А згодом, коли платні уроки розпочав давати Василь Потапенко (бувший поводир Терентія Пархоменка), а це був 1927 рік, то О. А. Маркевич вивчив з ним за 30 крб. 15 пісень.
З 1928 р. О.Маркевич був уже знаний бандурист, він придбав собі нову бандуру на 14 басків і 25 приструнків, а свою продав іншому незрячому, і став навчати його. Це був П. Носач з містечка Тараща. З 1936 р. вони виступали разом.
Після масового знищення українців у 1933-1938 рр., в роки тоталітарної більшовицько-сталінської політики, розпочалася активна організація всіх музикантів-бандуристів у своєрідні об’єднання (колгоспи) бандуристів. Тоталітарна більшовицька пропаганда бажала спрямувати улюблене мистецтво народу на служіння партії більшовиків, тому активно сприяла цьому. Олександр Маркевич у 1939 р. брав участь у Республіканській нараді кобзарів, де перед ними виступав відомий етнограф композитор Д. Ревуцький. У 1939–1941 рр. О.Маркевич виступав у складі етнографічного ансамблю кобзарів. Він виконував українські народні пісні та думи, пісні на слова Тараса Шевченка, Степана Руданського, твори сучасних композиторів.
В українському суспільстві активно запроваджувався період професійного модернового напряму в розвитку українських інструментів, зокрема бандури. Народні традиційні інструменти – кобзи, старосвітські бандури, колісні ліри – були нещадно вилучені, від їх носіїв старчиків-сліпців. А самі вони зазнали жорстоких репресій і перестали мандрувати шляхами України. Тому незрячі бандуристи вже не отримували традиційної науки в середовищі «утаємничених» музичних цехів. Не було ні традиційного навчання, ні передачі музики від учителя до учня. Але незрячі музиканти ще побутували, і потреба та потяг до музикування жили. Такі бандуристи як Є. Адамцевич, А. Митяй, О. Маркевич, П. Носач були незрячі, але вже не належали до традиційних старців-сліпців, хоч мандрували Україною. Менше з тим, вони зберігали в своєму репертуарі героїко-патріотичну тему. Надто Антін Митяй, який вивчив від самого Г. Хоткевича «Бурю на Чорному морі» та інші глибоко національні твори.
Та, з поглинанням всієї культурно-просвітницької діяльності на місцях центральною більшовицькою ідеологічною пропагандою, в Україні постала вимога виконувати суто задекларований репертуар: на славу існуючих вождів Сталіна, Берії та інших, а також уславлення ролі партії більшовиків, Леніна, «великого жовтня» і т. ін. Деяких бандуристів прийняли до Спілки письменників України (Єгор Мовчан), до Спілки композиторів (Павло Носач). Саме Є. Мовчан залишався одним із традиційних незрячих мандрівних кобзарів. Він пройшов науку в пан-отця, отримав «визвілку» у музичного братства, потім «одклінщину» і сам писав думи, одна з яких це «Дума про голод». В страшні роки Голоду він разом із зрячими музикантами помандрував до Кавказу, таким чином уберіг себе від голодної смерті. Коли повернувся в Україну, то вже ніде не зустрів своїх побратимів незрячих мандрівних кобзарів. І його самого розпочали спрямовувати до написання дум про Леніна та «великий жовтень», прийняли в Спілку письменників України. Так нівелювалася українська традиційна культура - кобзарство. Всіх, хто співав і грав на бандурах, організовували в кобзарські хори при УТОС, які співали славу і велич керівній партії більшовиків і її вождям.
У серпні 1920 року Антін Митяй був одним з очільників повстання проти більшовиків у Медвині під проводом отамана Лебедя, а потім у загоні Дмитра Цвітковського. За словами його учня, зрячого бандуриста Костя Місевича, Антін Митяй загинув у бою з більшовиками у вересні 1921 року.
О. Маркевич все життя співав у кобзарському хорі при УТОС, мав дуже гарний репертуар і голос, тому люди завжди його любили за талант. Але, звісно, це було служіння існуючій тоталітарній ідеологічній системі.
Безщасний Конон Петрович (1884-1967). Він народився в станиці Полтавській, нині це Краснодарський край. Свого часу козаки позвали талановитого молодого вчителя Василя Ємця з центральної України до Кубані, щоб він навчив їх дітей грі на бандурі. І ті учні стали основним кістяком створення першого українського кобзарського хору (1918). В родині Безщасних всі ратували за вільну Україну, тому і рідний брат музиканта був учасником антибільшовицького руху на Кубані. Конон з дитинства був обдарований музично. Він був скрипалем, артистом Кубанського симфонічного оркестру. Переважно виступав як соліст. Його репертуар налічував понад 200 українських пісень і дум. Свого часу ще Д. Яворницький дуже високо цінував його виконавську майстерність. В своїй Полтавській станиці він заснував мішану капелу бандуристів при педагогічному технікумі. З цим колективом він гастролював по всій Кубані, також на Північному Кавказі, Дону, Січеславщині (Дніпропетровщині), Херсонщині, в Казахстані. А 1-го травня 1931 р. його арештували і висунули абсурдні, як і багатьом в ті роки, звинувачення – учасник контрреволюційної організації. 16 серпня 1931 р. був засуджений на 5 років позбавлення волі. Подальші роки життя проходили під постійним наглядом державних органів влади, як неблагонадійного. Помер К. П. Безщасний в 1967 р. в м. Слов’янськ-на-Кубані. І лише 26 квітня 1990 р. він був реабілітований.
В січні цього року лише окремі спеціалісти мистецтва бандури могли згадати і пошанувати 100-річчя від дня народження Перекопа Гавриловича Іванова (1924-1973). Прізвище митця по матері – Капон.
Це відомий український співак-бандурист та музичний педагог. Народився 19 січня 1924 р. в м. Харків у сім'ї інженера Гавриїла Яковича Іванова, заарештованого 1937 р. та засудженого до розстрілу. Мати його з караїмської родини Капонів, працювала лікарем-педіатром. Таке дивне ім'я йому дав батько на честь міста Перекопа, в штурмі якого він брав участь в роки Громадянської війни.
Музичні здібності виявив змалку, грав на струнних інструментах, а також у духовому оркестрі, співав. У 1930-1940 рр. розпочав навчання в Леоніда Гайдамаки, який тоді керував самодіяльним оркестром народних інструментів при палаці піонерів м. Харкова.
Відтоді службовий і творчий список його життя насичений. Він працював у Харкові: від 1945 – артист ансамблю бандуристів у філармонії; від 1948 – викладач музичної школи для дорослих; викладач Харківської (1957–1962) і Київської консерваторій (1962–1967). Також у 1962–1967 рр. працює артистом і концертмейстером Державної капели бандуристів УРСР. Паралельно викладає студії з підготовки акторських кадрів при ній. Розробив конструкцію бандури, у якій поєднав київську та харківську школи гри на інструменті. Репертуар його виконання був надзвичайно широкий і різноманітний, як на ті часи. А це – українські народні пісні, пісні народів СРСР, твори радянських та зарубіжних композиторів. Також П. Г. Іванов писав власні композиції та обробки для бандури («Українська баркарола», варіації на тему української народної пісні «Дощик», «За городом качки пливуть», «Українська фантазія» та ін.).
Він написав збірку «Етюди для бандури» (К., 1956), дослідження «Оркестр українських народних інструментів» (К., 1980), а також низку статей про бандуру та оркестри українських народних інструментів. 1957 р. П. Г. Іванов став лауреатом Республіканського конкурсу бандуристів. Написав та пізніше захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата мистецтвознавства на тему «Інструменти українського народного оркестру». Підготував рукопис книги «Інструменти народних оркестрів республік СРСР», яка була основою майбутньої докторської дисертації. Але цього не сталося. Митець досить рано, у віці 49 років, завершив свій земний шлях.
Підготувала молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
Використані матеріали:
https://www.medvyn-povstannia.org.ua/%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D0%B0
Іванов Перекоп Гаврилович / Б. М. Жеплинський // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2011. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-14381
Бахтинський Федір. Кобзар Митяй // Журнал «Музика». – 1925. – № 11–12. – С. 436–437.
Світлини з доступних інтернет ресурсів.
-
Митяй А.А. (1888-1921) Митяй А.А. (1888-1921)
-
Маркевич О.А. (1894-1978) Маркевич О.А. (1894-1978)
-
Носач П. В. (1890-1966) Носач П. В. (1890-1966)
-
Безщасний К. П. (1884-1967) Безщасний К. П. (1884-1967)
https://niez.com.ua/museums/entsyklopediia-zapovidnyka/istorychnyi-kalendar/%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96/2978-nezryachi-bandurysty-pravoberezhnoyi-ukrayiny-ta-rozvytok-profesiynoho-bandurnoho-mystetstva-na-slobozhanshchyni-i-kubani-20-60-ykh-rr-khkh-st.html#sigProId0af47ee0f6