МИКОЛА ПЕТРОВИЧ БУДНИК – КОБЗАР, ХУДОЖНИК, ПОЕТ, МАЙСТЕР МУЗИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

МИКОЛА ПЕТРОВИЧ БУДНИК – КОБЗАР, ХУДОЖНИК, ПОЕТ, МАЙСТЕР МУЗИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

Біографія Будника Миколи Петровича (03.02.1953 – 16.01.2001) не багата на зовнішні події. Народився він у хліборобській сім’ї на Житомирщині в селі Сколобів біля витоків мальовничої річки Ірша. З дитинства любив малювати карикатури, вирізати (а не ліпити) скульптури з материкових шарів глини, з дерева. Запам’яталася видовбана самотужки скрипочка з дротяними струнами – перший власний інструмент Миколи. Та музика володіла ним вже давно, бо в родині всі співали. Але особливо діяла на малого Миколу пісня батька, який хоч і не мав голосу, і співом висловлював свої почуття дуже рідко, проте його тужливий спів завжди викликав у сина якесь дивовижно-моторошне відчуття. Пізніше подібне переживання виникне у Миколи після почутого в радіо співу кобзаря Євгена Адамцевича. Як згадує Микола Будник: «Я побачив у цьому щось програмне для себе, щось найважливіше в своїм житті». Навчаючись в дев’ятому класі відчув свідомі інтереси до українського мистецтва. І як Ірша впадала в річку Тетерів та, в свою чергу, споконвічно тягнулася до Дніпра, так і Микола тягнувся до культурної столиці. Прибувши до Києва кожну вільну годину Микола Будник займався самоосвітою, вивчав філософію, історію України, відвідував бібліотеки, музеї, картинні галереї Києва. І все це поєднувалося з роботою фрезерувальника на заводі «Арсенал», котра не залишила ні в душі, ні в пам’яті Миколи жодного корисного сліду, як і попередня служба в радянській армії.

У 1971 р. М. Будник влаштував свою першу майстерню в селищі Мишоловка, що майже посередині Голосіївського лісу під Києвом, пізніше ще одну майстерню на вул. Седовців, біля Ботанічного саду, а потім у м. Ірпіні на вул. Українській, 56. Все це невеликі приватні будинки, які орендує маестро. У них він виготовляє інструменти, тут мешкали учні в період навчання, тут відбувалися їх зібрання. Цікавими були й побутові умови учнів. Кожен бажаючий протягом навчання мешкав у будинку, який оплачував сам майстер. Харчувалися спільно тим, хто що принесе: тому бувало – часом з пирогами, а іноді – без хліба. Але ніхто не був в обіді. Хіба панотець трохи було прогнівається, що дерев’яну стружку за всіх підмайстрів йому доводилося вимітати. «А як же, вони звикли, як дома, коли батько з матір’ю за ними прибирають», – побурчить в пів голосу панотець, а учні зроблять вигляд, що не чули. Так воно надалі зручніше. Зате як треба діставати матеріал для бандури, тут діяли всі одностайно й злагоджено.

Останні десять років Микола Будник прожив у Ірпені в хаті на вулиці Українській. Він купив цей дім 1991 р., за гроші кобзарського товариства. У панотцівській хаті-майстерні в Ірпені було завжди багато учнів і захоплених кобзарством людей, які з’їжджалися сюди з усієї України та інших країв. Кожен, хто хотів пізнати світ кобзарства, завжди знаходив у пана Миколи теплий і щирий прийом. Адже для ентузіастів панотець ніколи не шкодував ні часу, ні енергії, ні знань. Не дивно, що захоплення кобзарством після відвідин панотця поглиблювалось і набувало глибинних, сокровенних ознак. Загалом же виконавська «школа Будника» ніколи не була суто механічно-бездушною реконструкцією давніх співоцьких форм, а служила найповнішому виявленню внутрішньої творчої потреби учнів крізь призму традиційного кобзарського виконавства. Саме тому ця ірпінська садиба стала центром розвитку українського кобзарства. Після смерті митця на будинку було відкрито меморіальну дошку, а провулок Революції в Ірпені перейменували на вулицю Миколи Будника.

Микола Петрович заснував і очолив Київський кобзарський цех. Після його смерті кобзарський цех до нині очолює Микола Товкайло.

Завідувач науково-дослідного сектора «Музей кобзарства»                                                                        Світлана Тетеря