ФЕДІР ДЕРЯЖНИЙ – МАЙСТЕР ВИГОТОВЛЕННЯ БАНДУР  НА АВСТРАЛІЙСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ

ФЕДІР ДЕРЯЖНИЙ – МАЙСТЕР ВИГОТОВЛЕННЯ БАНДУР НА АВСТРАЛІЙСЬКОМУ КОНТИНЕНТІ

В Музеї кобзарства експонується оригінальний та унікальний музичний інструмент. Це бандура, яка належала Григорію Івановичу Бажулу, а виготовив її австралійсько-український майстер Федір Деряжний. Обидві  постаті – українські емігранти, уродженці Полтавщини.

Довгі роки після Другої світової війни значна частина українців, які в силу різних обставин стали емігрантами, не мали вільного спілкування, обміну досвідом зі своїми побратимами в галузі майстрування бандур та способів гри на них.

Драматичні події з бандуристами, майстрами виготовлення бандур, відбувалися постійно в тотальному режимі сталінської епохи. І лише дати смерті того чи іншого майстра бандури, бандуриста переконують нас у знищенні унікальних майстрів самородків, без суду і слідства у 1937-1939 рр.

Гнітюча атмосфера доносів, арештів, переслідувань була звичайним щоденним життям творчої інтелігенції. Не дивно, що в роки Другої світової війни люди, які зазнали переслідувань, арештів від режиму Сталіна, добровільно приєднувалися до остарбайтерських ешелонів з намірами покинути цю країну зла, терору нищення. Так, спочатку чисельна евакуація відбулася в Західну Європу, а звідти добровільна еміграція до берегів Північної та Південної Америки,  Австралії.

Частина представників Української капели бандуристів була в складі післявоєнної української діаспори.

Причина була одна – політичний устрій, нав’язаний всім республікам бувшої держави радянського союзу, який характеризувався жорстоким тоталітарним режимом.

Представники народу України, які жили в інших державах світу і мали з собою музичні  інструменти, особливо бандури, пронесли свою відданість їм, через все життя. Бандура була і матеріальним, і духовним символом, який об’єднував їх з рідною землею.

Федір Деряжний народився 1905 р. в містечку Нові Санжари, що на Полтавщині. Цей край завжди вважали «Меккою» побутування кобзарів, які мандрували шляхами України і несли слово правди і віри своєму народу. Одного разу вже в досить дорослому віці – 16 років – Федір Деряжний вперше побачив бандуру в руках молодого сліпого співака. Не маючи грошей купити інструмент, він взявся власноруч виготовляти бандуру. Лише через 10 років йому вдалося змайструвати свою першу бандуру та навчитися по слуху грати на ній. В цьому йому допомогли старі платівки та патефон його дідуся.

Коли в Україні розпочиналися перші роки страшного Голодомору він на велосипеді мандрував у Білорусь, виступав  зі своєю бандурою, щоб на зібрані кошти купити хліб і врятувати рідних  від голодної смерті.

В роки Другої світової війни Федір Деряжний опинився в Західній Німеччині, де продовжив займатися не лише грою на бандурі, але й виготовленням струнних музичних інструментів та бандур. Це в ті роки він виготовив ще кілька бандур для друзів-бандуристів капели імені Тараса Шевченка, яка під керівництвом його земляка, уродженця Полтавщини, Григорія Китастого, пізніше емігрувала до США. Весь період перебування в таборах для переміщених осіб Західної Німеччини Федір Деряжний виступав зі своєю бандурою перед українцями, які рятуючись від комуністичної тиранії також опинилися в цих таборах.

Після закінчення Другої світової війни і кількарічного періоду життя в таборах для переміщених осіб на території Західної Німеччини Деряжний вирішує емігрувати і, чекаючи прийняття рішення і дозволу їхати на постійне місце проживання до Австралії, Федір об’єднується з кількома іншими майстрами музичних інструментів. Вони виготовляють різні типи струнних інструментів, включаючи цимбали, бандури, гітари, домри й мандоліни. То була його школа, так він набуває досвіду, і в ті ж роки знайомиться з земляком – бандуристом Григорієм Бажулем.

У 1950 р. родина Деряжних з незначними пожитками і двома бандурами, одну з яких конфіскували на таможні, прибула до Австралії. Після перебування у таборах Бонегілля та Нельсон-Бей, Федір Деряжний з родиною поселяється в Ньюкаслі. Він розпочинає тяжку працю на фабриці, але у 1955 р. Ф. Деряжний потерпає від аварії на роботі, яка значно пошкодила йому здоров’я. Дружина Марія переконує його зайнятися виготовленням своїх знаменитих бандур вже з австралійських порід дерев для потреб українців-емігрантів у Мельбурні. Також для Григорія Бажула у Сіднеї та для інших виконавців в місцях поселення українців за кордоном.

В Австралії і Деряжний, і Бажул стають основоположниками знаменитої  Школи гри на бандурі в австралійському місті Сідней. Саме там, як прийнято говорити, на чужині, вони при підтримці своїх дружин стають меценатами української школи. Також Григорій Бажул та Федір Деряжний разом з іншими українськими патріотами закликали активно інформувати Захід про стан життя та про неймовірні утиски, що їх терпів народ в Україні. З перших років життя на австралійському континенті Федір Деряжний постійно був у складі організаторів різноманітних зустрічей українців на святкових заходах присвячених пам’яті Г. Хоткевича, Т. Шевченку. Він завжди виступав зі своєю бандурою та виконував власні композиції «Круча», «Гомоніла Україна», читав свої вірші, адже також захоплювався поезією.

З 1966 р. Федір Деряжний почав роботу над майструванням бандури нового типу. Старший син Петро захоплено спостерігав за роботою батька. І коли батько виконав на новій бандурі пісню – «Ой, Морозе, Морозенко», син Петро на все життя захопився і піснею і бандурою. Менша донька Лідія також почала грати і вже 1971 р. родине тріо бандуристів Деряжних виступили на Ньюкаслському телебаченні під час проведення концерту, присвяченого 20-річчю поселення в Австралії емігрантів з Європи.

У 1979 році для державного телебачення SBS Ф. Деряжний створив Коротку програму про свій спосіб конструкції бандури. З початком українського організованого життя в Ньюкаслі пан Федір був головою Спілки Визволення України (СВУ), і як багаторічний член православної парафії святого Василя він зробив першу пожертву на будову приміщення цієї церкви, і довгі роки виконував функцію члена контрольної комісії.

Віктор Юрієвич Мішалов, австралієць українського походження, що проживає нині в Канаді завжди цікавився питанням стану бандур та їх майструванням в Австралії. Він стверджує – «у нас не підеш в магазин і не купиш бандуру, тому зацікавлені у тому, щоб мати бандуру намагалися зробити її самі. Цим займалися Дяченко, Віудікас, Батицький в м. Мельбурн, а дехто змайстрували в єдиному екземплярі, для себе – це Чокула, Дімітров і Брах. Така сама практика була і в Аргентині в оточені української діаспори.»

Петро Деряжний: «Бандури мого батька звучали не так тонко і не з таким металевим звуком, як чернігівки з України. Це моя думка, звісно. Якось на початку 1989-року коли в Австралію приїздив Григорій Китастий, він взяв одну із цих австралійських бандур, зіграв на ній, а потім прокоментував –«настільки милий і м’який тон». Нашим «австралійським породам деревини є що розповісти» про професійність музичних інструментів. Так, моя маленька експериментальна бандура, над якою я нині працюю, виготовляється із різних лісоматеріалів Австралії: куди входять і саундборд Сельдерея, Топ Сосна. Я вірю, що звук інструменту, для непідготовлених песимістів буде неочікуваним. Я не можу стверджувати, категорично, адже не великий спеціаліст в галузі експертизи кращих порід дерев для бандур. Хоч вже з багаторічної практики відчуваю, що різна деревина, створює   різне  звучання. Мені здається, що існують інші породи дерев, які можуть мати дуже приємне звучання. Але в питанні виготовлення цієї австралійської бандури, я створю таку маленьку напругу -інтригу».

Віктор Мішалов, пояснює: «Федір Деряжний використовував тихоокеанський клен для спідняка своїх інструментів. А тихоокеанську сосну із Тасманії для верхньої деки бандури. Існує ще така деревина під назвою дуб ріки, котрий і не дуб, але м’який, як верба котрий також можна використовувати для майстрування бандур».

Петро Деряжний відомий в Австралії бандурист, вчитель, український патріот – син майстра бандур Федора Деряжного  сьогодні сам є майстром виготовлення бандури, згадує: «Мені батько говорив, що в Україні для майстрування бандури використовували вербу, вишню, грушу, клен. Я в своїй бандурі, коли робив її використав багато різних порід дерев. І спеціально наймав людей з комісії, щоб вони прослухали кожну деревину, настільки швидко рівномірно і високочастотно вона передає звук. Я пам’ятаю, як батько вагався, яку деревину використовувати для корпусу бандури. Коучвуд він не міг дістати, думаю, що з цим у нього могли б бути проблеми. Цей  матеріал  дуже  твердий тому бока і каркас бандури  виглядали б дещо гірше. Батько тоді використав клен.

Маю на меті скласти таблицю  австралійських материкових  видів деревини, яка є найбільше  прийнятною і цінною у майструванні бандур.»

Видання часопису «Вільна Думка» і Товариства збереження Української історичної спадщини в Австралії «Українці Австралії. Енциклопедичний довідник» (Сідней, 2001), присвятили Федору Деряжному спогади які  надав Олександр Панченко. Зокрема він сповістив наступне: «поважні літа і пережиті муки позначилися на здоров’ї Ф. Деряжного…».

Помер наш земляк, уродженець полтавського містечка Нові Санжари, 29 квітня 1982 року, у лікарні австралійського міста Ньюкасл й був похований на українській секції сіднейського цвинтаря.

Його рідні поклопоталися, аби його власну бандуру, яку він привіз з Німеччини, купив австралійський уряд та поставив у відділі музичних інструментів у Технологічному музеї Сіднея. Серед нового покоління бандуристів син майстра бандур – Петро Деряжний продовжив шлях бандуриста і майстра бандури в Австралії. Він також виконує старовинні козацькі думи, і написав музику до поеми «Про Симона Петлюру», головного отамана військ УНР, на слова Кучугури Кучуренка й кілька пісень на слова українських поетів в Австралії. Варто зазначити з роками любов до бандури, бажання оволодіти грою на  інструменті в середовищі української діаспори на жаль зменшує коло захоплення, і вивчення інструменту бандури. Це питання сьогодні, знаходиться дещо в депресивному становищі.»

Сучасна молодь (третє покоління української діаспори після Другої світової війни) не так активно плідно і широко цікавиться культурою своїх предків. Талановиті майстри виготовлення бандур закінчили свій життєвий шлях, та вони залишили свої прекрасні бандури, які в руках талановитих музикантів  переносять нас у славну історію наших предків.

Використано матеріали:

1.Мішалов В. – Майстри Бандур –2000 // ж. «Бандура», No73/74, 2000

2. Мішалов В. – Список майстрів бандури харківського типу /Г. М. Хоткевич –Бандура та їїконструкція // Фонд національно-культурних ініціатив//

3. Панченко О. - Федір Деряжний- бандурист і патріот, який прославив Полтавщину, 2015/Режим доступу https://www.chasipodii.net/article 15150

4. Польові матеріали Костюк Н. В. Спогади Петра Деряжного та Віктора Мішалова про деревину в Австралії, для виготовлення бандур, січень-лютий 2022р.

 Фото з доступних інтернет ресурсів.

Підготувала молодший науковий співробітник                                                                    Наталія Костюк