Коли в Україні тотально і планомірно зникали незрячі мандрівні співаки прийшов час, коли їх повністю не стало в суспільстві українців, а ті, що залишилися були взяті під опіку комуністичної ідеологічної системи країни рад. Так зникали і світлини і репертуар, який вони виконували, а спогади про їх побутування на довгі роки були поховані в недоступних архівах рукописів етнографів ХІХ поч. ХХ ст.
Лише з настанням так званої відлиги в суспільно-політичному житті українців та з переїздом із Москви на батьківщину (м. Київ) Георгія Ткаченка в 1954році поступово почала відкриватися істинна правда про традиційних представників української культури – кобзарів. Відроджувалися із забуття імена традиційних кобзарів і бандуристів.
Одне із цих імен – співак кобзар Пасюга Степан Артемович (11 грудня 1862 – 1933). Прийшов у світ в слободі Борисівка Східної Слобожанщини (тепер Білгородська область Росії).
В юних роках до нього прийшло горе – незрячість. Тому, щоб не бути в обузу родині, він проситься в науку до кобзаря Дмитра Троченка з села Лютівка Богодухівського району, Харківської губернії. З ним в науці вчився інший незрячий учень Павло Гащенко. Через «положений» термін отримує кобзарські одклінщини і разом з Гащенком йдуть в науку ще й до кобзаря з с. Мурафа Богодухівського повіту – Стефана Яковича Бідила – підвищувати свою майстерність.
Згодом він знайомиться з надзвичайно шанованим серед незрячої братії цех майстром – Хведірем Євлампійовичем Вовком, який справив на нього великий вплив.
Пізніше С. Пасюга мав родинні стосунки з останнім кобзарським цех майстром (наступником Хведора Вовка) – Іваном Казаном. До бандури прикупив собі популярну в ті часи, ліру і мав в своєму репертуарі дуже багато історичних пісень, народних дум, старин. Та «на люди» (для інтелігенції) співав завше чотири – «Плач невольників», «Три брати Озовські», «Удова і три сина», «Коновченко».
Його щиро шанували тодішні кобзарі. Уважали його авторитет, а етнографи дослідники і музикознавці тих часів, вважали за везіння почути його спів та музичну гру.
Хоч він мав прекрасний голос баритональний тенор, але не форсував його і, як відзначив Філарет Колеса, коли вони з Опанасом Сластіоном записували його на фонограф наступне: «У його рецитаціях, співаних гарним, баритоновим голосом, помічаємо перевагу речитативам над мелодією. Спів і гра Пасюги складається на гарну артистичну цілість».
Інший традиційний кобзар, який чув Пасюгу, вчився у нього репертуару, манери – Єгор Мовчан, також з любов’ю згадував свого вчителя, а згодом побратима, кобзарського цеху, що вже відходили з українських просторів культури народу.
«Такого кобзаря, як Пасюга, ніколи не було й не буде! Голосу його не було краю і кінця. Він знав майже всі думи, співав величезну кількість народних пісень. А що вже грав на кобзі, то про це й говорити нема чого».
Степан Пасюга жив дуже просто, зневажав «світські витребеньки» і дотримувався заповітної строгості у відношенні до учнів. Так, як він багато грав у Харкові на свята біля соборів, і на Холодній горі, то молодому Георгію Ткаченку пощасливилось його бачити і слухати. Ці зустрічі мали великий вплив на Георгія Ткаченка, який зберіг і доніс до сучасників манеру старосвітського кобзарського виконавства. Завдячуючи цим знанням в кінці 60-х початку 70-х рр. ХХ ст. в Україні відроджується кобзарський рух: майстрування традиційних інструментів, виконання кобзарського репертуару, дослідження їх побутування.
Початок ХХ ст. являється характерним у представленні явища мандрівних кобзарів у публічних бібліотеках, концертних виступах на сценах, які організовувала українська інтелігенція. Кобзарі організовувалися в тріо, оркестри і так виступали на різноманітних виставках які організовувалися в ті роки.
І хоча особливого прагнення до концертних виступів С. Пасюга не виявляв, все ж залишилися спогади, як українська інтелігенція у 1911–1912 роках запрошували Степана Пасюгу разом з Павлом Гащенком, Петром Древченком виступати у Харкові, Києві, Полтаві, Одесі, Миргороді, Охтирці та інших містах.
Також С. Пасюга у 47 років, коли талант його був у повному розквіті виступав на Південно-російській промислово-сільськогосподарській виставці у Катеринославі (1910 р.); мав концерт у Катеринославському історичному музеї (1911 р.); і на Кустарній виставці у Санкт-Петербурзі (1916).
Мав С. Пасюга і своїх учнів. Серед них – Григорій Кожушко 1904-1906 рр. у 1905-1907 рр. – Захара Беншого; і у 1911–1913 рр. – Єгора Мовчана. Деякий час з ним виступав і учень П. Гащенка Іван Кучугура-Кучеренко, і звісно набирався додаткової науки в відомого учителя.
Потім розпочалися роки індустріалізації всієї країни рад, де не було місця мандрівним незрячим музикантам, співакам, яких, всяка влада ототожнювала з жебраками і старцями. Постійно відбувалися переслідування традиційних незрячих музикантів співаків, які висміювали існуючі проблеми в новоствореному суспільстві та співали божі псальми і героїчний епос про славну минувшину України.
Щоб викорінити історичну пам'ять українців, знищити господаря в Україні – розпочалися нещадні терористичні акції: знищення куркуля на селі, переслідування інтелігенції, заборона української православної автокефальної церкви і запровадження штучного голоду в більшій частині сіл і містечок України. Кобзарі жили з того, що люди подавали, але люди вмирали, бо комнезами у них все повигрібали. Тому в ті жахливі роки голодомору, вже немолодий кобзар Степан Пасюга помер у 1933р. в своєму селі на Полтавщині, де завжди були унікальні чорноземи… Але в ті роки це не допомогло, бо все що знаходилося в засіках селян, було конфісковано вилучено та пріло і гнило на складах, але людям не давали…
І помер славний кобзар Степан Пасюга у 1933 року від голоду. Поховади його в смт Велика Писарівка на Полтавщині.
Ті фонозаписи, що здійснив Ф. Колеса з О. Сластіоном у 1909 р. пощастило зберегти і деякі з них зберігаються у фондах ІМФЕ (м. Київ). Це Пісня про смерть козака, Дума про удову, Дума про Марусю Богуславку. Опанас Сластіон також зробив із кобзаря дві портретні замальовки.
За матеріалами:
Ткаченко Г. Збагачуючи традиції // Єгор Мовчан. Спогади. Статті. Матеріали. — Суми: Собор, 1999. — С. 33-34
Колесса Ф. Мелодії українських народних дум. — К.: Наукова думка, 1969. — С. 315
Жеплинський Б. М., Ковальчук Д. Б. Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичний довідник. — Львів : Галицька видавнича спілка, 2011. — С. 196
Підготувала молодший науковий співробітник НДС «Музей обзарства» Наталія Костюк
