У 1845 р. Т. Шевченком під час другого приїзду до А. Козачковського написано 10 найкращих поезій, які ми включаємо до Переяславської осені Кобзаря.
У В’юнищах у грудні 1845 р. поет відчував не менш потужний творчий спалах, ніж у Переяславі в листопаді. Т. Шевченко пише тут найкращі свої поезії, зокрема вірші
«І мертвим, і живим…» (14 грудня),
«Холодний Яр» (17 грудня),
«Давидові псалми» (19 грудня),
«Маленькій Мар’яні» (20 грудня),
«Минають дні, минають ночі» (21 грудня),
«Три літа» (22 грудня)
Чи не найважливішим із творів, написаних Т. Шевченком у В’юнищах, є послання «І мертвим, і живим...», адресованого «землякам» – українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству із євангельським епіграфом: «Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложъ есть. Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20».
До всіх живих і мертвих з надією-закликом звертається Т. Шевченко поетичними рядками:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються…
Обнімітеся ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
14 декабря 1845, Вьюнища
Зміст цього послання насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів, нещирість їхнього «патріотизму» та небажання знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, відстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира.
Розуміючи, що для визволення нації з пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів, поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю.
Тут поет не лише оголює свої нерви, свою душу, але й дає могутню заповідь землякам:
«Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
14 декабря 1845, Вьюнища»
Ці слова стали для наступників Т. Шевченка гаслом і політичним маніфестом у боротьбі за незалежність України. Крилатими висловами є й інші рядки з цієї поеми: «Нема на світі України, немає другого Дніпра», «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя», «Славних прадідів великих правнуки погані» (хоча траплялось в історії і навпаки), «А історія!.. поема вольного народа!», «Не минайте ані титли, ніже тії коми, все розберіть…», «Чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?..», «Схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люде», «А чванитесь, що ми Польщу колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, та й вас роздавила!» і т. п.
І. Дзюба робить чудові висновки про цей твір: «Почуттєва насиченість «Посланія» така, що кожне слово дихає вогнем, а кожен поетичний рядок має силу афоризму, що мільйоннократ буде повторений у поколіннях українців».
Також вперше Т. Шевченко так однозначно суворо накаже шукати причину своїх бід у самих собі:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
У В’юнищах було також написано інші твори, які увійшли до збірки «Три літа» – «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа».
Зустрівшись весною 1845 р. у Києві з М. Максимовичем, вони обурювались пасквілем на гайдамаччину одеського історика А. Скальковського. М. Максимович намагався чемно, з наукових позицій довести помилковість поглядів того горе-вченого, а Т. Шевченко кипів тоді гнівом, заявив, що не так треба доводити правду фальсифікаторам і що неодмінно колись відповість поетичним словом.
І він взявся за «Холодний Яр», кинув гнівно ученому-невігласу:
«Гайдамаки не воины –
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбійник не стане…».
У вірші «Холодний Яр» містилася грізна засторога «розбойникам неситим», які торгують землею, державою і «сердешним людом»:
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
У передмові до Повного зібрання творів Т. Шевченка І. Дзюба і М. Жулинський зазначають, що поетичний цикл «Давидові псалми» створено поетом, «розкошуючи серед книг багатої бібліотеки» С. Самойлова, і що в самому зверненні Т. Шевченка до Давидових пісень таїться великий символічний зміст. У поета стародавній Єрусалим символізував Україну, яку неможливо забути, навіть на чужині.
А свою тяжку, нестерпну Голгофу він передчував і передбачав, але не збирався від неї відхилятися:
І коли тебе забуду,
Ієрусалиме,
Забвен буду, покинутий
Рабом на чужині.
І язик мій оніміє,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом’янути
Тебе, наша славо.
У «Давидових псалмах» читаємо теплі, сердечні рядки людини глибоко віруючої, усвідомленої своєю залежністю від Господа, яка покладає на нього всю життєву надію:
Боже, спаси, суди мене
Та по Своїй волі.
Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.
А Бог мені помагає,
Мене заступає
І їм правдою Своєю
Вертає їх злая.
Помолюся Господеві
Серцем одиноким
І на злих моїх погляну
Незлим моїм оком.
Двадцятого грудня того ж 1845 року Т. Шевченко пише поезію «Маленькій Мар’яні» – скорботно-ніжне захоплення красою, з якою неситії люди «пограються, засушать та кинуть». Про історію написання вірша «Маленькій Мар’яні» у В’юнищах поширені дві легенди: «Одного морозного дня йшов Шевченко вулицею села. Назустріч маленька дівчинка несла воду. Кароока, гарна, як маків цвіт, але одягнена в лахміття. Шевченка вразила краса дівчинки та її вигляд. Він спитав, чия вона. Дівчинка розказала, що сирота. Служить у багатих Крячків за харчі, а звуть її Мар’яною. Поет дав їй монету, щоб купила собі хустку». Друга легенда розповідає про те, як «від пана Терещенка прийшла посильна-наймичка. Це було дівча років дванадцяти, запашіле з морозу, в старому благенькому одязі. Відразу було видно, що сирота звалася Мар’яною. Мати дівчинки рано померла, залишивши трьох діток. Батько невдовзі також помер. Старша сестра Оля втопилася, бо через панича стала покриткою. Менша пасе гусей, а Мар’яна наймитує в багатія. Запросин на гостину Тарас Григорович не прийняв, бо нездужав, а, побачивши, що дівча засмутилось, витягнув з кишені срібного карбованця, дав Мар’яні на нову хустку. Коли дівчинка пішла, задумався: що чекає її в житті? Серце боліло за майбутнє знедолених сиріт. Тоді народився вірш «Маленькій Мар’яні»:
Рости, рости, моя пташко,
Мій маковий цвіте,
Розвивайся, поки твоє
Серце не розбите… .
21 грудня Т. Шевченко написав дивовижну поезію «Минають дні, минають ночі…», в якій вказав свою життєву дорогу, незважаючи на неминучі царські кари:
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
«Три літа» (22 грудня) – поезія пронизливого болю й гіркого розчарування в людях.
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії.
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою,
І не плачу, й не співаю,
А вию совою.
Завідувач НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка» Н. Кухарєва
https://niez.com.ua/museums/entsyklopediia-zapovidnyka/istorychnyi-kalendar/%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96/1624-viunyshchanskyi-tsykl-poezii-t-shevchenka-1845-roku.html#sigProIda3fb5c5279