«Я НА СТОРОЖІ КОЛО ЇХ ПОСТАВЛЮ СЛОВО». У МУЗЕЇ ЗАПОВІТУ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ ІЗ НАТАЛІЄЮ КЛИМЕНКО

28 листопада 2025 р. в межах науково-просвітницького проєкту «Десяте літо» в Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка відбулася зустріч із Наталією Клименко.

Проєкт «Десяте літо» започаткований із нагоди відзначення 210-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка як платформа для презентації та реалізації наукових і просвітницьких задумів, що покликані забезпечити процес національно-патріотичного виховання громадян через втілення шевченківських постулатів та розкриття світоглядних сенсів творчого доробку Кобзаря.

Клименко Наталія Михайлівна – заслужений працівник культури України, член Національної спілки письменників України, музеєзнавець, дослідник мистецької спадщини Т. Шевченка, директор Музею історичного центру міста Києва. Автор низки статей та видань про Тараса Шевченка, наукових коментарів до мистецької спадщини Т. Шевченка (Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 12 томах). Автор концепції, тематико-експозиційного плану та керівник побудови експозиції Національного музею Тараса Шевченка (2006 р.), за яку 2007 р. музей отримав спеціальну відзнаку Міжнародного фонду «Україна–3000».

Наталія Клименко автор поетичних збірок: «Біля вічного вогню» (1989), «Дзвони вічного саду» (1995), «Буймир» (2001), «Плач за Патріархом» (2002).

Зустріч було проведено у форматі лекторію та вільного спілкування, учасниками якого були науковці, музейні співробітники, педагоги та учні КЗ КОР «"Переяславський військово-спортивний ліцей "Патріот".». З вітальним словом до всіх присутніх звернулася в. о. генерального директора НІЕЗ «Переяслав», доктор філологічних наук Марина Навальна. Модератором заходу виступила Катерина Нагайко – старший науковий співробітник, в. о. завідувача науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченко».

Із промови Наталії Клименко:

«Воскресну нині! Ради їх, / Людей окрадених моїх, / Убогих, нищих... Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово…». І коли ми говорили про те, що на початку ХІХ ст., коли народжується Шевченко, Україна була повністю зачищена від усіх ознак тої великої козацької держави Гетьманщини, і вже й пам’яті не було, а що ж це за держава така. <…>. Коли ми говоримо про те, що було на середину ХІХ ст., то нищення України досягнуло критичної межі, за якою починався незворотній процес розпаду національної пам’яті. І залишався в цій безпросвітній прірві єдиний останній притулок свободи – це слово, українське слово. І у Шевченка не було вибору, у нього не було альтернативи. Перед ним лежала пограбована, покріпачена, розорена Україна, яку на той момент вже привчили соромитися свого минулого. Україна, яка вже не мала своєї родової назви».

«…творячи в умовах тоталітарної імперії, куди входила Україна, Шевченко ставить собі надзавдання – побудувати незалежну українську державу. Цю державу він називає коротким і містким словом – Кобзар. Саме Кобзар зупинить руйнівну дію часу, саме він надасть вектор руху в майбутнє. І внутрішня свобода, як визначальний чинник, визначальний імператив Шевченкового буття і єства, була тим чинником, який створив Шевченка. Без розуміння цього дуже важко збагнути тараса Шевченка».

«… очима вільної людини, вдивляючись у землю предків, малюючи страхітливе запустіння і занедбання добре знаних осередків української духовності та звитяги, де колись вирувало життя: Чигирина – столиці гетьмана Богдана, Суботова – родового маєтку Богдана Хмельницького, Мотриного монастиря (ХІ ст.), де ігуменом Мельхіседеком освячувалися гайдамацькі ножі, Межигорського спаса – козацького монастиря, який був під покровительством Запорізької Січі, давніх церков Густинського монастиря ХVІ ст., старовинного княжого Переяслава з дивовижної краси церквами і соборами. Шевченко розуміє, що Україна з такою зримістю витворена в його творах залишається в минулому часі. І в поетовому часі була тільки руїна – духовна і матеріальна. І оця страшна дисгармонія між колишньою могутньою величчю і теперішньою нікчемністю і безправ’ям спонукає Шевченка шукати відповідь на питання «що сталося?» і як вийти із кризи. І Шевченко обирає тут найоптимальніший шлях, тобто причинно-наслідковий зв’язок між подіями, тобто історію. Саме на терені української історії, добре знаючи та аналізуючи її, він знаходить причину того трагічного становища, в якому вона опинилася. Це саме та больова точка, відштовхуючись від якої Шевченко починає не просто описувати історичні події, пов’язані з часом державності, а й досліджувати і все більше усвідомлювати причини тої страхітливої мутації волелюбного народу, до якої він був штучно доведений, перебуваючи у складі тоталітарної московської держави».

Під час зустрічі Наталія Клименко прочитала свої вірші із збірки «Дзвони вічного саду».

Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», к.і.н.                                         Катерина Нагайко