Скількох талановитих синів розгубила ненька Україна, які не за велінням серця, а лише через не спроможність жити і творити на своїй рідній землі змушені були прославляти славу України в далеких світах.
Петро та Олександр Гончаренки – українці родом з села Вільшана Рокитнянський район, що на Київщині, залишили про себе пам'ять в середовищі музикантів української діаспори Північної Америки, як талановиті майстри з виготовлення бандури.
Сини селянина, ремісника – Федора Гончаренка, вони від батька ввібрали в себе майстровиті руки і таку ж щиру любов до української народної творчості. Батько любив спів тому завжди - вдома і в полі співав пісень, і козачих, і різних - бо сам був з козацького роду і ніколи цього не забував.
Якось батько привіз із Києва синам букваря, на першій сторінці якого красувався малюнок з підписом «Бандура». Цей малюнок став їм провідним ідеалом на все життя. А коли почули мандруючого бандуриста, який завітав до них у школу то Петро втратив спокій. Одна мета стояла перед ним - роздобути бандуру.
Батько допомагає йому в майструванні бандури, адже був майстром столяром. Майстрували зі старих сухих клепок - бандура довго не вдавалася. Вже в педагогічному технікумі у Білій Церкві Петро зустрічається з іншими любителями бандури і вони починають вчитися гри самотужки. Через рік молодий бандурист майструє ще одну бандуру - довбану з старої тополі.
У 1925р. він вперше слухає кобзарський хор з 6-ти бандуристів, детально розглядає інструмент і починає майструвати вже досконалу бандуру. Згодом, лише за те, що батько був майстровитий столяр та вмів і любив трудитися на землі – його заслали на Соловки. Натруджене тіло не витримало там і в 1934 році, він загинув.
Менший брат – Олександр також тягнувся до навчання гри на бандурі. Коли так нещадно поступили з їх батьком – брати Гончаренки попростували на Донбас з однією бандурою, аби загубитися в просторах дикого степу. Там Петро закінчує екстерном учительський інститут працює заступником директора, і керує музичним та хоровим гуртком. Він завжди був фахівцем свого діла і це врятувало його від арешту.
Режим Сталіна міг змусити людину до покори зовнішньо, але ніколи до покори внутрішньої. Керманичі тоталітаризму не могли вимагати від людини, несправедливо скривдженої, ні відданості, ні шани. Брати Гончаренки вирішують для себе – бути вигнанцями з рідної землі, аніж зазнавати знущань дома і поневолення.
Тому на початку Другої світової війни, брати Гончаренки повертаються в своє рідне село, а згодом з ешелонами остарбайтерів їдуть на Захід. Вони працюють на заводах Німеччини, а по закінченні війни знайомляться з бандуристами та керівником капели ім. Т. Шевченка, Григорієм Китастим і починають активно співпрацювати з капелою. Спочатку вони працюють в Інгольштадті майструють та лагодять бандури для учасників капели. Згодом переїздять до міста Госляр, працюють у другому складі молодої капели ім. Леонтовича, якою керував Григорій Назаренко. В складі його капели по таборах Німеччини, брати виконували ключову роль у концертах – виступають у дуетах, тріо, квартетах. Таким чином вдосконалюють спів і гру на бандурах до вищого рівня того часу.
За період 1947-1948 рр. Петро та Олександр Гончаренки виготовили 25 бандур для цієї капели. Коли приходить остаточне рішення емігрувати до Північної Америки, керівники капели запрошують і двох талановитих майстрів бандур. Петро Гончаренко приєднується до першого ешелону еміграції, а брат Олександр, ще два роки гастролює з малою капелою в країнах Європи.
В Сполучених Штатах бувша українська капела створює всесвітньо відому Українську капелу бандуристів ім. Тараса Шевченка.
У 1951році брати знову об’єднуються вже в Америці. Але жити з концертування, чи з виробництва нових бандур їм не доводилося. Вони працювали різноробочими, здобували у вечірніх школах слюсарів – документи-посвідки на майстрів, і за рік були вже кваліфікованими майстрами.
З 1950року Петро Гончаренко виконував обов’язки голови управління капели і з цими завданнями він працював до останнього дня. Для хліба насущного працював одночасно механіком того чи іншого підприємства, а весь інший час був заповнений адмініструванням капели бандуристів ім. Т. Шевченка.
У 1959 році брати Гончаренки вирішують продовжити виробництво бандур уже в Америці. Для цього запрошують свого учня, майстра бандур, Юрія Приймака з Аргентини. Також Петро запрошує та навчає ще двох майстрів П. Степового, В. Гірича, та В. Вецала. Згодом вони стали висококваліфіковані майстри з виготовлення бандур. Маючи глибокі знання з конструкції та практичного використання цього музичного інструменту менший брат Олександр Гончаренко, у 1977 році з виходом на пенсію, береться за вдосконалення нового перемикача до бандури. Це була досить кропітка і навіть дослідницька робота. Для поліпшення звуку бандури, брати працювали над формою опуклості коряка, ретельно підбирали породи дерев. Так на спід бандури підбирали тверді породи без пор, а це: явір, клен, груша, вишня. Вони старалися добитися найсильнішого, але приємного звуку, тому модернізували бандуру надзвичайно широко і всебічно. Коли представили нову бандуру своїм побратимам та учням капели то почули оцінку такого змісту: «Звучання цих бандур, як по силі так і по якості перевищило звучання існуючих до цього часу бандур у значній мірі».
У Петра Гончаренка в Україні залишалася дружина – вчителька та син, який згодом став інженером-кібернетиком. Дуже рідко, але Петро Гончаренко говорив: «Капела – моя ціль перебування на еміграції. І кара за гріхи супроти родини. Хоч це й сталося не з моєї вини».
Син Петра Гончаренка – Володимир також грав на бандурі та співав в капелі бандуристів при Київському політехнічному інституті. Крім того, він, як винахідник займався електронним озвученням бандури. Перший підсилювач був для бандуриста – інструменталіста Сергія Баштана. Потім Володимир Гончаренко експериментував для бандури своєї дружини – артистки Галини Менкуш, яка також виступала в кількох концертах з підсилювачем. Звук був сильний і цікавий, але втрачав на природньому тембрі і тому в подальшій концертній діяльності, не використовувався. Правнук – Петро теж навчався гри на бандурі в музичній школі Києва, однак бандуристом не став.
Дослідник традиційних музичних інструментів, австралієць українського походження Віктор Мішалов багато зробив для підняття з небуття невідомого пласту історії кобзарського руху в Україні. Він з сумом зазначає, що в чужому культурному середовищі мало хто цікавиться бандурою – традицією мандрівних співаків старців-сліпців. Тому сам завжди з задоволенням ділиться надбанням своїх старших побратимів з дослідниками кобзарства в Україні. Він так розповідав: «Петро Федорович Гончаренко був надзвичайно цікавою і прегарною людиною. Своє життя він присвятив бандурі та капелі бандуристів ім. Тараса Шевченка. Він був адміністратором капели і Товариства прихильників капели, майстром бандури, вчив і компонував музику і був надзвичайно скромним. У будинку капели тримав величезний архів колективу та матеріали пов’язані з історією бандури, які йому передавали інші українці. Це матеріали Ластовича, а також було маса матеріалів з України, в листах від його дружини з Києва. Вона переписувала і в листах пересилала інформацію відносно історії бандури, а також від сина Володимира, записи на магнітній плівці. Петро Федорович все це по кусочках клеїв і зберігав у своїй унікальній фоно-лабораторії та фоноархіві. Це сотні цікавих записів не лише бандуристів і капели з діаспори, але й багато записів з України. Злкрема записи Полотая, Баштана, Бобиря, Менкуш та інші.»
Майстри бандур – брати Петро та Олександр Гончаренки вже відійшли в кращі світи. Учнів, які б з любов’ю до бандури могли продовжити їхню справу – істинних майстрів бандурників так і не з’явилося. Єдиний - Василь Вецал створив свою високо технологічну майстерню з виготовлення музичних інструментів, зокрема бандур.
З відходом старої гвардії українських емігрантів, учасників капели бандуристів ім. Тараса Шевченка – їх діти, племінники не цікавляться українською традицією кобзарювання, бандурництва. Вони вже не мають того високого духовного патріотизму, любові до української культури, який був притаманний їх батькам.
Використані матеріали: журнал «Бандура» №3-4 1981 р.
Польові матеріали Костюк Н.В. «Спогади В. Ю. Мішалова про П.Ф. О. Ф Гончаренків майстрів виготовлення бандур»
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
Фото з доступних інтернет ресурсів.
-
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
-
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
-
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
-
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
Петро Федорович Гончаренко (1911-2000рр.) за майструванням своєї бандури
