Ревнитель істини,духовний богочтець,
І словом, й розумом, і житієм мудрець;
Любитель простоти і від суєт свободи,
Не підлий, прямо друг, вдоволений завжди,
Досяг на верх наук, пізнавши дух природи,
Достойний для сердець взірець, Сковорода.
Михайло Ковалинський
Григорій Савич Сковорода помер 9 листопада 1794 р. більше двох сотень років тому, але й сьогодні більшість людей вражає актуальність його поглядів про духовність, силу особистості, пошук щастя. Постать Г. С. Сковороди стала легендарною ще за життя мандрівника. Але не лише життя, а і його смерть оповита таємницями, домислами та легендами.
Осінь 1790 р. застала Григорія в с. Іванівці (сьогодні с. Сковородинівка, Золочівського району, Хаківської області), що належало Андрієві Івановичу Ковалівському. В цьому селі 26 вересня 1790 р. Г.С. Сковорода написав надзвичайно цінного листа – своєрідний заповіт. У ньому він подає реєстр своїх творів (правда, не всіх) 18 оригінальних і 7 перекладів, зірочками відзначає ті, які він вважає кращими, а також, дає відомості, у кого вони зберігаються. З даного листа вже видно, що Г. С. Сковорода десь у 1789-1790 рр. хворів. У 1792 р. Г.С. Сковорода жив в с. Гусинках (сьогодні Куп’янський район, Харківська область), де 5 січня написав листа Якову Правицькому (учню із Харківського колегіуму): «Пишу видь к Вам, обаче болен». 1793 р. жодної звістки, жодного листа. Навесні 1794 р. Г. С. Сковорода, знову, жив у с. Іванівці. Звідки 2 квітня написав невеликого листа до Михайла Ковалинського: «Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, а не душа… Бувай здоров, найдорожчий. Твій слуга і друг Григорій…». Це останні, відомі нам слова, написані Г.С. Сковородою. З цих листів, видно, що перед смертю Григорій Савич довго хворів.
З М. Ковалинським Г. Сковорода останній раз зустрівся в с. Хотетово (сьогодні Росія, Орловська область), куди він приїхав хворий не дивлячись на далеку дорогу та несприятливу погоду. Григорій привіз йому свої твори, був там три тижні. Михайло просив його залишитись, перезимувати, але Григорій Савич не погодився. Він знову повернувся в с. Іванівку, на Харківщину.
Більшість дослідників життя і творчості відомого українського філософа не підтримують зворушливу легенду про смерть Григорія Сковороди. Наче він за день до смерті був веселий, жвавий, за обідом багато говорив, так що всі були зачаровані його «краснорѣчіем», начебто потім «долго ходил он по излучистым тропинкам, рвал плоды и раздавал их работавшим мальчикам», далі пішов копати собі яму-могилу, прийшов до хати, змінив білизну, помолився Богу, і «подложивши под голову свитки своих сочиненій и сѣрую свитку – лег, сложивши накрест руки…». Так смерть філософа описав Ізмаїл Срезневський (історик, філолог-славіст, фольклорист). Але які плоди міг зривати Г.С. Сковорода 8 листопада? Все давно опало. Які «свитки своих сочиненій» він поклав під голову? Їх у нього не було. До того ж Григорій Савич писав у зошитах, які «раздал, раздарил, расточил…». Однозначно Г.С. Сковорода був цікавою, непересічною людиною і, напевне, відчував життя значно тонше, ніж ми з вами. Швидше за все передчуття смерті у нього було. Він відчував, що життя його вже добігає кінця і був до цього готовий. Він писав: "Дух бодр, а тіло немощне". І власнику маєтку, де він жив, Андрію Ковалівському говорив цитатою з Біблії: "Пора, друже мій, в дорогу". А копав він собі могилу чи ні - то все народні перекази. І це тільки підтверджує те, що він був дуже незвичним чоловіком, бо про пересічних людей легенди не складають.
Помер Сковорода в неділю на світанку 29 жовтня (9 листопада за новим стилем) 1794 р. в с. Іванівка. Михайло Ковалинський пише: «Перед кончиной завѣщал передать его погребенію на возвышенном мѣстѣ близ рощи и гумна и слѣдующую, здѣланную им себѣ надпись написать:
Мір ловил меня, но не поймал».
Невідомо, чи був на похороні найближчий друг Михайло Ковалинський, але звістка про смерть Сковороди до нього дійшла швидко. Уже через кілька днів він склав шестирядковий вірш-епітафію «ревнитель істини», якою і закінчив біографію Г. С. Сковороди.
Григорій Савич Сковорода прожив славне, гарне, велике, істинно людське життя, віддавши його пошукам істини, добра, краси. Він зневажав багатство, розкоші, надмірності. Улюбленим його афоризмом були слова: «Що потрібне – нетрудне, а трудне – непотрібне».
Старший науковий співробітник НДВ «Меморіальний музей Г. С. Сковороди» І. В. Більченко
