19 грудня християни відзначають день святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських, чудотворця.
У народному побуті існувало вірування, що під час життя і навіть після смерті Микола продовжував здійснювати чудеса: рятував мореплавців та утопаючих, звільнював невинно засуджених, опікувався бідними, знедоленими, лікував хворих. Вважався покровителем худоби та диких звірів, землеробства, бджільництва, мав зв'язок із потойбічним світом. Святого Миколу шанували як патрона діти, студенти, мореплавці, воїни, подорожні, торговці, злодії, лучники, повії.
Серед святих, яких шанували у народі, навряд чи знайдеться інший, кого б любили більше, ніж Миколу. «Микола – другий після Бога заступник» – казали у народі. «Попроси Миколу, а він скаже Спасу». Здавна в Україні Миколі Чудотворцю зводили багато храмів та церков. Саме йому поряд із апостолами кожного тижня по четвергах у православній церкві присвячена особлива служба. Миколі присвячено два дні у році – один навесні, Микола весняний, а другий взимку.
Особливо шанували святого Миколу як охоронця людей на воді. У найбільш небезпечні моменти образ Святого, який завжди був присутній на кораблі, виносили на палубу і просили у нього захисту.
«Миколая» – веселе народне свято, під час якого варили пиво та запрошували гостей. Варити пиво у цей день почали здавна. В одній українській колядці говориться, що цей звичай священний, заповітний, один з тих, на яких тримається світ. Святкували «Миколая» декілька днів, обов’язково на спільні гроші. На відміну від інших, це свято переважно старече, на яке запрошували всіх родичів та сусідів. Погано доводилося тому, хто відмовлявся від складчини. З нього сміялися потім цілий рік. Це свято любили і запрошували на нього і друзів, і тих, з ким посварилися, щоб стосунки знову стали добрими. Після гостини влаштовували веселі катання на санях – «бо ж треба знати, чи слизький сніг цього року випав».
З цим святом пов’язано було багато обрядових дій. На Київщині гурти парубків влаштовували обходи, схожі на різдвяні колядки, співали: «Ішов Микола лужком, бережком». В західних областях напередодні свята організовували ходу ряджених, вітали та роздавали дітям гостинці. На Харківщині три дні святкували «Миколині святки», варили кутю та узвар, щоб родили плоди та збіжжя. Над Збручем на Поділлі чекали показника – чоловіка, який першим зайде до хати – на багатство, щастя та щоб худоба плодилася. Незважаючи на те, що обряди дещо різнилися, усі вони були спрямовані на закликання майбутнього урожаю, добробуту і злагоди.
До Миколи Зимового прийнято було віддавати борги – «щоб злигодні наступного року не обсіли». На випадок, коли борг не повертався, існувала приказка: «Як не віддав до Миколи, то не оддаси ніколи».
На Миколу починали продавати залишки хліба, відкривалися хлібні ярмарки, встановлювалися ціни.
З цього часу розпочиналася підготовка до Різдва: прибирали, білили хати, скуповувалися на базарі, робили святочні маски, костюми для рядження й колядування, виготовляли «павуків» та «їжаків» із соломи.
Після «Миколая» в селах кожного вечора збиралися вечорниці. Наступала пора зимового сватання.
Особливо любили і люблять свято «Миколая» дітлахи. Як колись святий Микола підкинув трьом дівчатам вузлики з золотом на придане, так і досі кладе дітям під подушку гостинці і подарунки.