24 травня – День слов’янської писемності і культури. Утвердження свята пов’язано з днем пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, слов’янських просвітників, які у 863 році створили кириличну абетку, заклавши цим основи слов’янської писемності.
Письмо – це не лише важливий інструмент розвитку суспільства. Без писемних джерел ми не маємо історії. Усе, що відбувалося до виникнення писемності – це доісторичний період, і лише записане слово відновлює минуле, дозволяє реконструювати життя людей колишніх віків.
Загальноприйнятою є думка, що на Русь писемність потрапила одночасно з хрещенням держави Володимиром Святославичем у 988 році. З посеред іншого, відтоді у державі на берегах Дніпра почала писатися історія. Спочатку це були окремі записи подій, які на зламі ХІ–ХІІ століть ігумен Видубицького монастиря Сильвестр об’єднав у звід під назвою «Повість врем’яних літ».
У ХІІ ст. літописання поширилося на інші терени Русі. До нашого часу дійшли літописи Новгородські, Галицько-Волинський, Володимиро-Суздальський. Тексти Чернігівського та Переяславського літописів у цілісному вигляді, на жаль, не збереглися. Але дослідники реконструюють окремі їх частини у складі інших літописних зводів.
Традиції переяславського літописання, вірогідно, були закладені Сильвестром, який у 1119 році, вже після написання основного твору свого життя, очолив переяславську єпископську кафедру і обіймав цю посаду до 1123 року. У Сильвестра було достатньо часу й досвіду записувати події, що відбувалися у Переяславському князівстві. Після його смерті традиція переяславського літописання не перервалася, хроніка подій велася далі. Літопис писався при Михайлівському соборі.
Текстологи вирізняють декілька сюжетів, на їхню думку написаних безпосередньо в Переяславі. Зокрема, це опис битви 23 серпня 1149 року між Юрієм Долгоруким та Ізяславом Мстиславичем. Обоє прагнули захопити Київ, зайняти великокняжий престол, і події серпня 1149 року – один з епізодів цього протистояння.
Місце битви визначив Юрій: «Підемо до Переяславля. Туди йому (Ізяславу) прийти, щоби там покоритися». Просто захопити владу Долгорукому було недостатньо, він прагнув визнання своєї зверхності, переваги, як старшого. А Переяслав був символом – правом на київське княжіння.
У серпні того року Долгорукий ішов до Переяслава від верхів’їв ріки Супій, де він зустрівся з половцями. Перейшовши річку Стряків (нині – Броварка), підсилене степовиками військо Долгорукого зупинилося «коло Куднового сільця» (залишки його виявлені в урочищі Облоги біля хутора Мар’янівка).
Ізяслав вирушив з Києва, пішов по правому берегу та перейшов Дніпро по Вітечевому броду. Дійшовши до Переяслава, він переїхав Альту і став вище від міста «по ріці Трубежу» (правий берег цієї ріки від сучасного урочища Бурти до хутора Гребля. Укріплення «окольного міста» проходили між сучасними вул. Мала та Велика Підвальні, але ж іще було передгороддя, тож військо Ізяслава расташувалося вище, в долині правого берега Трубежу).
Військо Юрія три дні стояло на річці Броварці. «А на четвертий день, по вранішній зорі, він пішов од Стрякова мимо города, приготувавшись до бою, і став межи валами» (ці два відрізка валів добре видно, коли їхати від Переяслава на Золотоношу). Далі в тексті повідомляється, що Долгорукий перейшов ближче до міста: «Став же він полками своїми по ту сторону Трубежа за звіринцем, коло зарості» (неподалік Музею просто неба, можливо, трохи далі, в сторону затоки). Ізяслав теж перейшов ближче, у місто і увесь день 20 серпня два війська стояли один проти одного аж до вечора й перестрілювалися. На ніч прислав Юрій посла з пропозицією здати Переяслав. Але Ізяслав «цього не вподобав, навіть посла його не одпустив, а вирядився увесь із города і став на Оболоні, а обоз лишив за городами» (назва урочища Оболонь збереглася до сьогодні, як і звичка обробляти городи).
Наступного ранку Ізяслав «одслухав обідню у святім Михайлі», і не послухавши умовлянь єпископа Євфимія: «Княже! Помирися зі стриєм своїм!», пішов проти Юрія.
Долгорукий відійшов тоді від Переяслава і став за Янчиним сільцем (нині – куток Яненки у с. Мала Каратуль). Так пройшов іще один день, і перед Ізяславом постала дилема – чи їхати на Юрія на ту сторону, за Трубіж, чи залишити все як є. Тож князь Ізяслав скликав бояр і всю дружину свою і став радитись. Одні говорили не їхати, адже, не досягши нічого, супротивник відійшов. Інші наполягали: «Поїдь, княже! Привів тобі Бог (Юрія) – не упустимо його звідси».
Ізяслав, вислухавши поради, вирішив воювати. «Перейшовши полками своїми (Трубіж) і не сходячи на гору (мається на увазі високе плато, від мікрорайону Підварки до Музею просто неба, який знаходиться на краю цього плато), він став на лузі, навпроти Кузнечих воріт» (розташовувалися вище від містка через Трубіж, до якого виходить вул. Гімназійна).
Настав полудень. А це кінець серпня, отже спека і посуха. Тож коли з табору Юрія побіг перебіжчик, і вслід за ним погналися Юрієві воїни, здійнялася пилюка і сторожі Ізяславові не зрозуміли, що трапилося. Здійнявся галас: «Рать!» Ізяслав «приготував до бою полки свої і виступив на поле, де ото є Красний двір» (розташовувався в районі Музею просто неба). Юрій «пішов супроти них у відповідь» і, проминувши вал, зупинився. До вечора війська перестрілювалися. А з настанням вечора Юрій, повернувши полки, пішов у свій табір.
Ізяслав знову скликав раду. І знову одні говорили: «Не їздь услід за ними, а пусти їх у їхній табір. Діло вже тобі є вірне». Інші ж галасували: «Княже! Вони тікають уже». Та не міг Ізяслав зупинитися на досягнутому, доброї поради не послухав і рушив услід за Юрієм. Останній же, побачивши, що полки Ізяславові ідуть за ним, теж повернув і пішов полками своїми супроти Ізяслава. «Коли сходило сонце, вони зступилися, і була січа люта межи ними». І тут військо Ізяслава посипалося. Спочатку побігли порошани (степовики з Поросся, які перебували на службі у київського князя), потім чернігівські воїни Ізяслава Давидовича, за чернігівськими союзниками не витримали кияни. «А серед переяславців була змова, вони сказали: «Юрій нам князь. Він свій. Його було нам прикликати іздалека». Це кажучи, вони й побігли». Ізяслав намагався врятувати ситуацію – пішов на Юрія і так зопалу проїхав крізь вороже військо. Та коли побачив, що «війська всі побігли, і багатьох побили вони, а других руками похапали», то побіг і сам. Перейшовши Дніпро по Канівському броду, він лише з третиною свого особистого княжого полку провернувся до Києва.
Перемога дісталася Юрію. Військова стратегія Ізяслава не витримує критики, також не останню роль відіграла й зрада частини переяславського боярства. Ізяслав змушений був залишити Київ і повернутися у Володимир Волинський. А Долгорукий врешті решт отримав золотий київський престол.
Та нас у цьому епізоді цікавить переяславське походження тексту. Не викликає сумнівів, що подія записана очевидцем. Вражає знання місцевості – це не просто опис, а досконала карта околиць Переяслава. Названі ледь не усі річки довкола міста – Супій, Стряків, Альта, Трубіж, села Куднове та Янчине, згадані Кузнечі ворота «окольного міста», луг за Трубежем, який мало змінився з того часу, Змійові вали поблизу міста, які стояли, стоять і будуть стояти, хоч вони тоді ще не мали такої назви, урочище Оболонь та городи поблизу, Гора, що її переяславці й сьогодні так називають, Красний двір, Звіринець і навіть зарості за Звіринцем. Зрозуміло, що писала людина, яка добре знала місцевість, сторонній не зміг би навести стільки подробиць. Неодноразові зауваження на кшталт «звідси», «сюди» не дозволяють сумніватися, що автор тексту спостерігав за подіями не звідкись, а саме з міста, і що запис здійснено по свіжим слідам.
Переяславський літопис і традиції літописання були перевезені на північ Русі у другій половині ХІІ століття під час протистояння двох гілок Мономаховичів у боротьбі за південну Русь. Продовжувачем традицій переяславської літописної школи став Володимир на Клязьмі.
Провідний науковий співробітник науково-дослідного відділу нематеріальної культурної спадщини Олександр Колибенко