Весною та влітку 1142 року Вячеслав Володимирович, тодішній переяславський князь, опинився у центрі подій, пов’язаних із боротьбою руських князів за владу та волості. Вячеславу довелося відбивати напади фігурантів великої політики, і це виявилося йому не зовсім по силам.
Вячеслав був одним із п’яти синів Володимира Мономаха від першого шлюбу з Гідою Гаральдівною, донькою останнього англосаксонського короля. Князем у Переяславі він ставав двічі. Переяславський стіл тоді користувався великою популярністю, бо тутешній князь був найреальнішою і найпершою кандидатурою на великокняжий престол. Така склалася традиція, а Середньовіччя жило символами і традиціями.
Тому, коли на початку квітня 1132 року помер великий київський князь Мстислав Володимирович, і його місце і за правом, і за домовленістю зайняв брат Ярополк, у Переяслав кинулися претенденти на посаду майбутнього великого князя і за місто розгорілася боротьба.
Того року на переяславському столі встигли побувати: Всеволод Мстиславич (декілька годин – від заутрені до обідні), Юрій Володимирович Долгорукий (вісім днів), Ізяслав Мстиславич (протримався довше, можливо навіть рік). Але Ізяслав був онуком Мономаха і сів у Переяславі поза чергою, бо попереду нього були Мономахові сини – Вячеслав, Юрій та Андрій Володимировичі. Кінець кінцем Ярополк вирішив зробити переяславським князем Вячеслава. Це була кандидатура, яка допомогла б вгамувати пристрасті й повинна була влаштувати усіх, бо Вячеслав був наступним по віку після Ярополка. Таким чином, дотримувалася черговість і законність зміни князя на київському столі. Та Вячеслав не витримав напруги переяславського князювання: «Тої ж зими (1133–1134 рр.) він залишив Переяславль і пішов назад до Турова, не послухавшись брата свого Ярополка».
Вдруге Вячеслав потрапив до нашого міста у 1142 році волею вже наступного київського князя Всеволода Ольговича. Всеволод тоді тасував столи й волості, намагаючись і себе не образити, і притишити амбіції своїх родичів, представників чернігівської династії, і налагодити стосунки з Мономаховичами. Велика політика – це не так уже й просто, тут недостатньо лише бути главою держави. У результаті Вячеславів улюблений Туров дістався сину Всеволода Святославу, наш герой мусив іти в Переяслав, а чернігівські Ольговичі залишилися геть невдоволеними і обділеними: «волость бо дає він синові, а братів не наділив нічим». Навіть Ізяслав, онук Мономахів, отримав Володимир, а їм запропонували лише якийсь Чорторийськ та Клечеськ.
Ольговичі, щоб відстояти свої інтереси, вирішили розіграти переяславську карту і рушили об’єднаним військом на наше місто. Ситуація склалася критична, та Вячеслав витримав. Всеволод Ольгович прислав йому на допомогу воєводу Лазаря Саковського з військом. Також і Ізяслав, «почувши, що прийшли на стрия його раттю, поїхав уборзі з військом своїм до Переяславля і бився з ними». Спільними зусиллями напад відбили.
Але чернігівці не заспокоїлися і знову пішли приступом. Переживши і другий напад, Вячеслав залишатися у Переяславі категорично відмовився. І цього разу, правда вже з дозволу київського князя, він повернувся у свій Туров.
Чому ж Вячеслав тікав з Переяслава?
Це зрозуміло – характер він мав не той, щоб боротися. Микола Корінний, відомий дослідник історії давньоруського Переяслава, характеризує його як «вродженого боягуза». На додачу Вячеслав був іще й лінивим. Київським князем бути хотів, але докладати для цього зусиль не бажав.
Взагалі-то Вячеслав не був таким уже геть негідником, як здається на перший погляд. Лише незлостивим любителем життя і життєвих радощів. Як і усі руські князі він мав велике бажання стати київським князем, але покладався на право старшинства і вважав, що цього досить. Ніколи не вступав ні в які спілки чи змови, тим більше не створював і не очолював ніяких союзів. Конфронтація – це не для нього. Тому і Переяслав був для Вячеслава лише надлишковим клопотом. Усі за Переяслав билися, наступали на місто, нападали, постійно доводилося очікувати претензій та сутичок. Йому то було не потрібно. Краще вже тихий і спокійний Туров.
Київським князем Вячеслав таки став. І таки завдяки своєму статусу старшого на той час в роді Мономаховичів. Але в Києві Вячеслав був лише номінальним співправителем, фігурою, яка дозволяла керувати державою реальним володарям Руської землі – його синівцям (племінникам) Ізяславу та Ростиславу Мстиславичам, Святославу Всеволодовичу. Вячеслав був стриєм цим хлопцям, а отже ні в Юрія Долгорукого, ні в кого іншого не могло виникнути претензій щодо законності київської влади, бо Вячеслав був старшим.
Ось так він і прожив життя. І помер так, як жив. Увечері пив мед із дружинниками, а вночі, уві сні, тихо відійшов. Час тоді був невдалий, Ростислав саме пішов до Переяслава відбивати напад Гліба Юрійовича, бо проблеми не відпускали, боротьба за Київ продовжувалася. Але Вячеслава то вже не стосувалося.
Провідний науковий співробітник відділу нематеріальної культурної спадщини, кандидат історичних наук, доцент Олена Колибенко