Восени 1190 року князь Кунтувдій, торк за походженням, зазнав образи честі від свого сюзерена Святослава Всеволодовича. Він залишив службу, пішов до половців і два роки у спілці з половецькими ханами нападав на руські землі й мстився своєму кривднику.

Наприкінці жовтня 1845 р. Т. Шевченко вдруге приїздить до А. Козачковського. Творча продуктивність поета в цей час вражає. З-під його пера за нетривалий час вийшли такі шедеври, як написані у Переяславі поеми «Наймичка» (13 листопада), «Кавказ» (18 листопада), присвята до поеми «Єретик» (22 листопада), у В’юнищі – вірш «І мертвим, і живим…» (14 грудня), «Холодний Яр» (17 грудня), «Давидові псалми» (19 грудня), «Маленькій Мар’яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня) і «Заповіт», написаний знову у Переяславі (25 грудня). Цю найпродуктивнішу пору в житті поета називають Переяславською осінню.

Надія Михайлівна Кравченко народилася 4 листопада 1935 р. у Києві. Батько, Михайло Кравченко, був одним із керівників спортивної справи в УРСР. Його репресували в 1930-их рр. Її мати, Галина Ніколаєнко, була першим директором Київського державного історичного музею, одразу після звільнення Києва (1944–1946), а потім викладала у Київському університеті.

Коломієць Володимир Родіонович – поет, прозаїк – народився 2 листопада 1935 року в с. Вовчків на Переяславщині в сім'ї вчителів. 1958 року закінчив філологічний факультет Київського університету. Був секретарем правління Київської організації СПУ, головним редактором журналу «Дніпро», завідуючим редакцією поезії видавництва «Український письменник». Автор збірок: «До серця людського» (1959), «Рунь» (1962), «Планета на житній стеблині» (1964), «Колиска жайвора» (1966), «Поезії» (1967), «Поміж чуттями і дивами» (1969), «Партитура», «По сей бік райдуги» (1972), «Переяслав» (1974), «День творення» (1975), «Роздум» (1976), «На відстані серця»  (1978),  «Від обрію  до обрію»  (1981), «Світень» (1982), «Подих моєї землі» (1984), «Вибране» (1985), «Сузір'я миру» (1987),  «Яре віно»  (1988), «Семигори»  (1990), «Русло» (1991), «Золотосинь» (1992), «Правнуки Дажбожі» (1999), «Поки ще світить Сонце» (2005), «Роса і попіл» (2006), «Видива на дорозі» (2007); збірок віршів для дітей: «Зозулині черевички» (1971), «Дід Глід і Глоденятко» (1973), «Ярмарок див» (1983), «Весела оселя» (1986), «Лесикова сопілка» (2003), «Мирослав і Любомир» (2012).

Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. В. Коломієць упорядкував і видав два томи тритомної антології української поезії всіх часів «Небо України». Член НСПУ з 1962 року.

Послужний список видань В. Коломійця говорить про соціалізацію творчості переяславського володаря невисихаючого пера. І. Драч 1985 року помітив добірне, пашисте слово нашого земляка, відзначив вільний подих душі митця. В. Коломієць усю свою вивільнену від нашарувань офіційної ідеології душевність конспірував в езопівську мову, солідно збагативши літературу не стільки чисельністю книг, скільки мітологією своєї душі: ідеологічне шамкотіння заглушила симфонія ліричного слова.

1993 року за поетичну збірку «Золотосинь» В. Коломієць удостоєний звання лауреата Шевченківської премії. Книга була своєчасна не стільки тематико-ідейним виголосом, скільки публічним показом психологічного «преображеннія» митця як уособлення українця, що предковічно шука свого горного місця: із болючими ідейними «переломами», із защемленим національним нервом – «столезогостре в нас життя».

«Дишеться легше, // а пишеться важче: // в очі правді треба дивитися» – сказано в час (1992 рік), коли зійшла зоря надії на відродження незалежності України.

В. Коломієць Україну, як правду, любив безсмертно. У поета совість завжди калатає на сполох, в українського поета  – на гвалт, бо зір історії – це погляд з темені на світло: «Кобзарська зірниця // упала в руїни. // На цвітові – крівця // синів України».

У творчості В. Коломійця чується його неповторна артикуляція, митець пішов «хресним ходом» на бездуховність прагненням підняти упадок національних сил…

 Його активна творчість і сьогодні у двобої із цинізмом найвищої проби: «Часом грім… буває – // аж через століття!».  Вірші В. Коломійця – попереджувальна блискавиця, бо «ніхто не зможе дати // Свободи, як не візьмеш сам».

 Постать В. Коломійця в сучасному літературному процесі на видноті, як прийдешні покоління поцінують його творчість – невідомо, але очевидно одне – вплив письменника масштабний, значимий для культури України.

Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка                           Н. Павлик

Переяславка Янка (від Анна або Іоанна) була донькою першого переяславського князя Всеволода Ярославича та візантійки Марії-Анастасії. Батьки дівчини були освіченими людьми і дітям своїм дали гарну освіту. Янка та її старший брат Володимир Мономах виросли достойними людьми і залишили свій слід в історії.

Восени 1245 року галицький князь Данило Романович, отримавши із Сараю від Батия вимогу: «Дай Галич!», вирушив у дорогу.

Відомий український історик, статистик, етнограф, краєзнавець Микола Іванович Арандаренко (1795–1867) був досить тісно пов’язаний з Переяславщиною. Деталей біографії дослідника збереглося вкрай мало. Він походив із знаного козацького роду. Його пращуром був Тиміш (Тимофій) Михайлович Орендаренко (Арендаренко), родом із Канева. Він двічі обирався гетьманом реєстрових козаків – 1630–1631 та 1632–1633 рр. Був активним учасником повстання 1630 р. Тараса Федоровича (Трясила), після якого, того ж року у Переяславі був обраний наступним гетьманом реєстрового козацтва.

В давньоруський час не прийнято було ставити ім’я автора на обкладинці твору. Дослідники часто, аналізуючи побіжні згадки, якусь додаткову інформацію, намагаються зрозуміти, хто ж написав той чи інший твір. Особлива інтрига склалася навколо авторства Повісті врем’яних літ. Довгий час вважалося, що твір написав чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Нащадки навіть додали до його імені «Літописець».

Д. Т. Березовець народився 18 жовтня 1910 р. у м. Новоград-Волинський у родині вчителя. Після закінчення семирічки навчався у Бердичівській професійній школі, де здобув фах слюсаря (1924–1925). Працював за фахом в колгоспі та на заводі м. Бердичева Житомирської обл. (1925–1927), вчителював у сільській школі на Житомирщині (1928–1929), потім працював у Бердичівському музеї лаборантом і завідувачем відділу, водночас викладав у навчальних закладах (1929–1931). У 1929–1930 рр. вперше взяв участь у дослідженнях Бердичівського музею під керівництвом Т. М. Мовчанівського, зокрема, у розкопках Райківецького городища.

Михайло Галактіонович народився 14 жовтня 1930 р. в м. Переяславі в родині шевця Галактіона Карповича і Єлизавети Аксентівни. У голодний 1933 рік сім’я, щоб вижити, переїхала до Києва. Там, в одній із столичних шкіл, малий Михайло отримав початкову освіту. З наступом фашистів у 1941 р. родина повернулася до рідної домівки. Відтоді доля не розлучала Михайла Галактіоновича з Переяславом. У 1947 р. юнак закінчив місцеву  школу № 2 і влаштувався на роботу в чайну Переяслав-Хмельницької райспоживспілки. Тут кмітливий юнак став учнем відомого в місті кухаря – Федора Макаровича Касьяна. У 1950 р. Михайла Литвиненка призвали до лав Радянської армії, служити на Чорноморському флоті кухарем. Після демобілізації він повернувся на роботу в чайну, згодом перейшов на роботу в ресторан «Дружба», де працював до виходу на пенсію. За сумлінну професійну роботу отримав звання «майстер-кондитер», був нагороджений бронзовою медаллю за участь у виставці досягнень народного господарства СРСР та золотою медаллю за перемогу на виставці досягнень народного господарства України.