Коломієць Володимир Родіонович – поет, прозаїк – народився 2 листопада 1935 року в с. Вовчків на Переяславщині в сім'ї вчителів. 1958 року закінчив філологічний факультет Київського університету. Був секретарем правління Київської організації СПУ, головним редактором журналу «Дніпро», завідуючим редакцією поезії видавництва «Український письменник». Автор збірок: «До серця людського» (1959), «Рунь» (1962), «Планета на житній стеблині» (1964), «Колиска жайвора» (1966), «Поезії» (1967), «Поміж чуттями і дивами» (1969), «Партитура», «По сей бік райдуги» (1972), «Переяслав» (1974), «День творення» (1975), «Роздум» (1976), «На відстані серця» (1978), «Від обрію до обрію» (1981), «Світень» (1982), «Подих моєї землі» (1984), «Вибране» (1985), «Сузір'я миру» (1987), «Яре віно» (1988), «Семигори» (1990), «Русло» (1991), «Золотосинь» (1992), «Правнуки Дажбожі» (1999), «Поки ще світить Сонце» (2005), «Роса і попіл» (2006), «Видива на дорозі» (2007); збірок віршів для дітей: «Зозулині черевички» (1971), «Дід Глід і Глоденятко» (1973), «Ярмарок див» (1983), «Весела оселя» (1986), «Лесикова сопілка» (2003), «Мирослав і Любомир» (2012).
Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. В. Коломієць упорядкував і видав два томи тритомної антології української поезії всіх часів «Небо України». Член НСПУ з 1962 року.
Послужний список видань В. Коломійця говорить про соціалізацію творчості переяславського володаря невисихаючого пера. І. Драч 1985 року помітив добірне, пашисте слово нашого земляка, відзначив вільний подих душі митця. В. Коломієць усю свою вивільнену від нашарувань офіційної ідеології душевність конспірував в езопівську мову, солідно збагативши літературу не стільки чисельністю книг, скільки мітологією своєї душі: ідеологічне шамкотіння заглушила симфонія ліричного слова.
1993 року за поетичну збірку «Золотосинь» В. Коломієць удостоєний звання лауреата Шевченківської премії. Книга була своєчасна не стільки тематико-ідейним виголосом, скільки публічним показом психологічного «преображеннія» митця як уособлення українця, що предковічно шука свого горного місця: із болючими ідейними «переломами», із защемленим національним нервом – «столезогостре в нас життя».
«Дишеться легше, // а пишеться важче: // в очі правді треба дивитися» – сказано в час (1992 рік), коли зійшла зоря надії на відродження незалежності України.
В. Коломієць Україну, як правду, любив безсмертно. У поета совість завжди калатає на сполох, в українського поета – на гвалт, бо зір історії – це погляд з темені на світло: «Кобзарська зірниця // упала в руїни. // На цвітові – крівця // синів України».
У творчості В. Коломійця чується його неповторна артикуляція, митець пішов «хресним ходом» на бездуховність прагненням підняти упадок національних сил…
Його активна творчість і сьогодні у двобої із цинізмом найвищої проби: «Часом грім… буває – // аж через століття!». Вірші В. Коломійця – попереджувальна блискавиця, бо «ніхто не зможе дати // Свободи, як не візьмеш сам».
Постать В. Коломійця в сучасному літературному процесі на видноті, як прийдешні покоління поцінують його творчість – невідомо, але очевидно одне – вплив письменника масштабний, значимий для культури України.
Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка Н. Павлик
