Традиційно вважається, що князівські лови (полювання) – це відпочинок, забава правлячої верхівки Київської Русі.
Та лови в епоху Середньовіччя – не лише можливість приємно провести вільний час. Це і один з напрямків тогочасної економіки, і воєнно-сакральний ритуал європейської еліти.
Їжі тоді не вистачало, недоїдали усі, тож полювання було серйозним джерелом білку. Звідси й поширена у Західній Європі заборона полювати у королівських лісах, бо володарям перш за все потрібно було потурбуватися про себе та своїх воїнів. В Русі лови також були виключно заняттям князя та його оточення. Порушення ловчих територій навіть дружинником чи боярином не допускалося. Коли у 975 році Лют, син воєводи Володимира Святославича Свенельда, заступив чужий простір – він «діяв лови» в угіддях князя Олега – дійшло до вбивства Люта.
На руських землях полювання давало не лише їжу, а й постачало один з важливих предметів експорту – хутро, бо основним заняттям перших володарів Русі була торгівля продуктами лісових промислів з Візантією.
Княгиня Ольга, на відміну від Олега та Ігоря уже не просто збирала данину з навколишніх слов’янських племен і доправляла її до Константинополя. Вона розпочала процес утвердження влади Києва над навколишніми територіями – встановлення регулярних податей та облаштування адміністративно-господарських осередків.
Серед доволі сумбурного переліку діянь княгині у літопису привертають увагу й викликають здивування «ловища» та «перевісища», адже полювання – зовсім не жіноче заняття, принаймні у Х-му столітті. Ольга й не гарцювала на коні за дичиною. Вона організувала державний контроль над територіями Русі, в тому числі й над мисливськими угіддями, розуміючи, що це багатство країни, гарантія стабільного майбутнього.
Водночас лови – княжий привілей, наповнений сакральним змістом, освячений традиціями, а не лише практичною необхідністю. Лови складали невід’ємну частину повсякденного життя правлячої верхівки і нарівні з війною розумілися не тільки як обов’язок. Вони були ознакою гідності князя, одним із важливих елементів поведінки, який вирізняв еліту від широкого загалу.
Народ не просто так годував князів і рахувався з ними. Зрозуміло, що перш за все люди чекали від володарів захисту від ворогів та небезпек. Але не менш важливим був статус князя, його винятковість, неперевершеність. І суспільство створило у своїй свідомості образ красивого, здорового, багатого, вправного воїна. У щоденні заняття князя входили банкети, лови та поєдинки. Для середньовічної уяви це був обов’язковий набір, бо який же це володар, якщо він простий і життя його звичайне. Князь, якому віддана доля народу, мусить бути символом багатства, сили, військової вправності. А коли війни не було, то князь виявляв свої вміння на ловах. Отже полювання – це заняття, достойне князя і обов’язкове для нього. Такий собі кодекс лицарської честі.
Ситуація змінюється у кінці ХІІ століття. Наприклад, літом 1190 року датується літописне повідомлення, яке дещо відрізняється від попередніх:
Того ж року Святослав зі сватом своїм із Рюриком, утишивши Землю Руську, а половців підкоривши під волю свою і порадившись, пішли вдвох на лови по Дніпру в човнах, на устя Тесмені, і тут, лови діявши, наловили безліч звірів. І тоді вони назабавлялися обидва, і пробули в приязні і веселості всі дні, і вернулися до себе.
Владнавши справи в середині держави і убезпечивши кордони від зовнішніх ворогів-половців, чоловіки (взагалі-то два князя – співправителя Русі) відправилися на відпочинок. І не в давні пущі, а на південь, ближче до кордону з диким Степом. Така собі відпустка без будь-яких кодексів правильної княжої поведінки, відпочинок від трудів праведних.
Зображена інша епоха. І княжі лови вже не ті, що колись. Тому мабуть і потрапив цей сюжет на сторінки літопису і спромігся заслужити опису аж на два довгих речення.
Життя не стоїть на місці. Усе нестримно змінюється, наче не дуже виразно, повільно, але незворотно. В економіці на перший план на зміну лісовим промислам прийшли інші галузі, які забезпечували розквіт та збагачення. Війна залишилася честю і доблестю володаря. А от лови поступово втрачали статус сакрального княжого заняття і княжої відповідальності та набували ознак утіхи.
Пройде іще декілька століть і місцевість південніше ріки Тясмин (права притока Дніпра, протікає по території Кіровоградської та Черкаської областей) стане простором для промислового уходництва, де новий суспільний прошарок – козаки – будуть полювати, ловити рибу, закладати хутори і колонізувати багатий край, який «плине молоком і медом».
На мініатюрі Радзивіллівського літопису зображено Люта Свенельдича на полюванні.
Література
Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ –ХІІ вв.). М., 1999.
Котляр М. Ф. Княжа служба в Київській Русі. К., 2009.
Літопис Руський за Іпатським списком /авт. перекл., передм. та прим. Л. Є. Махновець. К., 1989.
Писаренко Ю. Г. Князівські лови в традиційній свідомості українського суспільства. Український історичний журнал. 1993. №7-8.
Ричка В. М. Князівські лови як соціальний феномен Київської Русі. Соціум. Альманах соціальної історії. Випуск 1. К., 2002.