Восени 1190 року князь Кунтувдій, торк за походженням, зазнав образи честі від свого сюзерена Святослава Всеволодовича. Він залишив службу, пішов до половців і два роки у спілці з половецькими ханами нападав на руські землі й мстився своєму кривднику.
На перший погляд нічого незвичного в цій історії не було. Середньовічна еліта не вибачала приниження особистої гідності і помста була важливим елементом самоповаги та захисту свого статусу в суспільстві. Здивування може викликати лише те, що торк робив на службі у руського князя та хто такі торки взагалі.
Якщо з печенігами й половцями ми добре знайомі, то про торків – таких же самих тюркомовних кочовиків, – ми знаємо менше. Біля кордонів Русі торки з’явилися на початку ХІ століття. На середину цього століття, потіснивши печенігів, вони стали безпосередніми сусідами й почали здійснювати напади на руські землі. Перший похід на торків у 1055 році організував переяславський князь Всеволод Ярославич. У 1060 році відбувся спільний похід у Степ Ізяслава, Святослава й Всеволода Ярославичів та Всеволода Полоцького. За його результатами літописець констатував повне зникнення небезпечних кочовиків: «торки розбіглися [десь] і до сьогодні. І померли вони, утікаючи, божим гнівом гнані, ті — од холоду, а другі — од голоду, інші ж — од мору і суда божого. І так бог ізбавив християн од поганих».
Насправді нікуди вони не поділися, так само проживали в Степу, готові до нападів. Але в цей час зі сходу прийшла нова хвиля номадів – половці. Вони стали спільною загрозою і для Русі, і для торків. Половецькі племена були значно чисельніші, і конкурентів-торків у нападах на Русь вони не бажали терпіти. Всеволод Ярославич, зазнавши особистої поразки від половецької орди Сокаля та переживши катастрофу 1068 року, коли половці розгромили об’єднане військо руських князів, запропонував ханам торків взаємовигідне рішення. Торки оселилися на порубіжжі зі Степом, стали підданими переяславського князя і почали нести військову службу, захищаючи кордон від половців. Об’єднані зусилля посилили безпеку обох сторін – і торків, і Переяславського князівства.
Дуже швидко київський і чернігівський князі також запросили торків на службу. Колишні вороги стали союзниками.
Торки (з літопису відомі племена берендичів, чорних клобуків, турпеїв, каєпичів, коуїв) були клопітними підданими. Оселившись на руських землях, вони перейшли на напівкочовий спосіб життя, звели городища, стали нести військову службу, але вперто відмовлялися вважати себе підданими руських князів. Часом виходили з покори, й тоді доводилося їх силою «усмиряти». Інколи відмовлялися брати участь у походах, аргументуючи свої рішення перевагою ворога або ж неможливістю воювати з певною половецькою ордою, бо то їхні свати. Торків називали на Русі «своїми поганами» (язичниками), та повністю своїми вони так до кінця й не стали. Еліта торків, звісно ж, поступово вливалася у давньоруське суспільство. Окремі її представники йшли на службу до князів та робили кар’єру. Частина ханів отримувала у володіння міста й містечка і наближалася у статусі до руських князів, особливо ті з них, хто прийняв хрещення. Але процес інтеграції кочового етносу в руське суспільство відбувався повільно й розтягнувся у часі.
Кунтувдій був одним із знатних торків. Він володів містом Торчеськ, відповідно у літопису він названий князем торчеським. Місто це – важливий форпост в системі оборони Русі від половців, столиця торків Поросся. Залишки городища розташовуються за 30 км від Білої Церкви. Археологічні дослідження показали, що більша частина міста була заселена представниками кочового етносу з їхніми класичними легкими житлами із повсті – вежами. Прослідковуються також і залишки слов’янської забудови, особливо на дитинці.
У другій половині ХІІ століття в Торчеську утверджується княжий стіл, князями в ньому були Рюрик Ростиславич, Володимир Мстиславич, Михалко Юрійович, який одночасно був тоді й переяславським князем. У 1189 році в Торчеську ненадовго сів волинський князь Роман Мстиславич. Наступного року князем у Торчеську став Кундувдій. Очевидно такий злет кар’єри – із торка, нехай і знатного, стати князем в Русі – комусь не сподобався, тому що «Тої ж осені Святослав (Всеволодович, тодішній київський князь) схопив Кунтувдія, торчського князя, по наговору». За нього заступився співправитель Святослава Рюрик Ростиславич. Після дізнання Кунтувдія було визнано невинним і відпущено, але «він, не стерпівши сорома свого, пішов у Половці і прибув до Тоглія, половецького князя.
Половці ж обрадувалися йому і стали з ним думати, куди б їм поїхати в Руську землю. І він став їх водити, підбивши на розорення, щоб йому відомстити якось за сором свій Святославу».
Перший напад було здійснено на город Чюрнаїв: «і острог взяли, і двір запалили, і статок його весь забрали, і дві жони його взяли, і челяді багато забрали». Місто, швидше за все, належало торку, який вчинив наклеп на Кунтувдія.
Половцям таке життя було до вподоби, Кунтувдій усе ще кипів від образи, тож напади на Поросся стали настільки частими, що терпець урвався навіть торкам, одноплемінникам Кунтувдія. Вони звернулися до Ростислава, сина Рюрика (посадженого батьком у Торчеську, щоб оборонятися від нападів Кунтувдія) з проханням захисту.
Половецькі напади під проводом Кунтувдія продовжувалися два роки. Руські князі теж не пасли задніх. ходили на половців і у відповідь, і просто так, ситуативно. То користуючись тим, що лід на Дніпрі рушив і половцям ніяк було втікати. То відсутністю війська в половецькому стані (пішли «на промисел», а жінки й діти залишилися самі), то військовою чи тактичною перевагою.
Історія бунтівного торка завершилася восени 1192 року, коли Ростислав Рюрикович вирішив покласти їй край ради спокою в державі: «Тої ж зими послав Рюрик [посла] по Кунтувдія в Половці, і половці, взявши його, приїхали до Рюрика. Рюрик тоді, одаривши половців дарами многими і водивши їх до присяги, одпустив їх до себе, а Кунтувдія зоставив у себе і дав йому город на Росі Дверен Руської землі заради».
По суті, половці здали Кунтувдія, відреагувавши на щедру пропозицію. Ситуація, що склалася, всім набридла. Половці, яких Кунтувдій підбив на подвиги, взагалі то були не «дикі», а «свої», вони мали домовленості з руськими князями, договори й союзи, підкріплені родинними стосунками. Ну розважилися трішки, але ж потрібно і межу знати. Тим більше, що й самим від русичів дісталося. Та й Кунтувдій не міг безкінечно показувати норов. Тим паче, що його в результаті вибачили, і навіть город дали. Дверен, звісно, не Торчеськ, та все ж власне володіння. Більше Кунтувдій у літопису не згаданий.
Література
Літопис Руський за Іпатським списком /авт. перекл., передм. та прим. Л. Є. Махновець. Київ, 1989.
Плетнева С. А. Половцы. М., 1990.
Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. Киев, 1999.