23 січня 1860 р. вийшло третє й останнє прижиттєве видання «Кобзаря» Т. Шевченка з присвятою письменниці Марко Вовчок, надрукованого коштами Платона Симиренка. Платон Симиренко, відомий в Україні цукрозаводчик і меценат, виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Видання було значно повніше за попередні: сюди увійшло 17 творів Шевченка. Ця редакція «Кобзаря» зустріла в С.-Петербурзі серйозні перешкоди з боку цензури й лише завдяки заступництву міністра народної освіти Є. Ковалевського була видана.

Однією із найтрагічніших сторінок України у ХХ ст. залишаються роки Голодомору. Довгий час масштаби і наслідки цієї трагедії замовчувались і приховувались, як від нащадків, так і від світової громадськості. Жахлива правда про доведення цілої нації до загибелі шляхом голоду, відкрилась лише після здобуття Україною незалежності.

Для Т. Г. Шевченка завжди були небайдужими долі всіх поневолених народів, особливо слов’янських. А питанням слов’янської єдності на той час цікавились передові особистості багатьох країн. 

Призупинення Кабінетом Міністрів України під керівництвом М. Азарова, процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом дало початок подіям, які згодом здобули назву – Революція Гідності.

18 листопада 1845 р. у Переяславі Тарас Шевченко написав поему «Кавказ», присвячену своєму другові Якову де Бальмену, який ілюстрував його ранні твори. Слід підкреслити, що дружні взаємини, які встановилися між де Бальменом і Шевченком не були приємною випадковістю. Вони були підготовлені популярністю творів Шевченка та перебуванням де Бальмена в місцях, оспіваних поетом. Цьому сприяло й те, що обидва були обдарованими митцями.

Традиційно вважається, що князівські лови (полювання) – це відпочинок, забава правлячої верхівки Київської Русі.

19 серпня 1845 року А.  Козачковський влаштував урочисту вечірку на честь першого приїзду Т. Шевченка до Переяслава.

Улітку 1859 р. Т. Шевченко знову побував в Україні та на Переяславщині, відвідавши свого друга А. Козачковського у червні та в серпні.

Берестяні грамоти – унікальне джерело дослідження життя часів Київської Русі. На відміну від літописів, житій святих, патериків та інших творів того часу, написаних літературною мовою, це були листи звичайних людей, у яких звучала тодішня розмовна мова, а зміст листів стосувався повсякденного життя простих людей. Тому інформація, отримана з берестяних грамот, є унікальною. Але проблема в тому, що кора берези – це органічний матеріал, для збереження якого потрібні спеціальні умови. Як от, наприклад, у Новгороді, що стоїть на шарі водонепроникних глин, і вода, яка значно ускладнює життя новгородців, водночас консервує органічні рештки. Тож переважна більшість берестяних грамот (на сьогодні їх відомо більше тисячі двохсот) походить із Новгорода. Першу «бересту» там було знайдено влітку 1951 року.

Ми всі добре знаємо історію походу 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців, поетично описану у «Слові о полку Ігоревім». Невдалим цей виступ у Степ зробили погана організація, непродуманість дій, безтурботна поведінка після першого бою з кочовиками, поразка у другому бою і, на сам кінець, ганебний полон, із якого 21 червня Ігор з допомогою половчина Лавора зумів утекти. День втечі визначений на основі тексту «Слова», де говориться, що соловей веселими піснями надію князю наспівує. Солов’ї співають лише до дня Петра і Павла (29 червня), а якщо врахувати хронологію подій і до, і після, то виходить приблизно 21 червня.