Рівно стільки – з 1-го по 13-те серпня 1146 року – князь Ігор із чернігівської династії провів на Київському великокняжому столі. До цього княжа кар’єра Ігоря була сіренька й невиразна – князь путивльський та берестейсько-дорогичинський, не більше. У 1139 році, коли його старший брат Всеволод захопив Київ, Ігор розраховував на чернігівський стіл, але той дістався двоюрідному брату Володимиру Давидовичу. І ось нарешті! – помираючи, Всеволод заповідає Київ молодшому своєму брату Ігорю. Наче все складалося добре, кияни, вишгородці, родичі-чернігівці цілували хреста і Всеволоду, й Ігорю, клялися в «послушенстві» й братній любові. Та як же легко порушуються клятви! Після смерті попереднього великого князя кияни почали висувати вимоги наступному, і вже тепер Ігорю довелося цілувати хреста киянам, давати обіцянки й еліті містян, і плебсу на Подолі.
Отримавши необхідні обіцянки, поступки і клятви від одного князя, кияни, особливо не переймаючись, тут же послали послів до іншого, Ізяслава Мстиславича, представника династії Мономаховичів, який тоді сидів у Переяславі. Неважливо, що представник чернігівської династії Ольговичів-Святославичів мав переважаюче право на Київ як нащадок середнього сина Ярослава Мудрого, а Мономаховичі були дітьми й онуками наймолодшого сина Всеволода. І не мали ніякого особливого значення клятви та домовленості. Ізяслав більше влаштовував киян, а чернігівців у Києві не любили. Коли 13 серпня поблизу Києва відбулася битва, загони киян і навіть двоюрідні брати Давидовичі залишили військо Ігоря, тож нещасному великому князю залишилася лише втеча. Кінь його загруз у дорогожицькому болоті; через чотири дні Ігоря знайшли і посадили у поруб в Переяславі. Поруб – це шкідливо для здоров’я, на початку зими Ігор серйозно захворів і запросив у Ізяслава постригу. На мініатюрі Радзивілівського літопису зображено поруб, яким його уявляли у кінці ХV ст. У давньоруський час це була глибока яма в землі, забита зверху дошками, їжу й воду бранцю передавали через невелике віконечко. Щоб звільнити людину, її потрібно було буквально «вирубати». На лівій частині мініатюри зображено момент постригу Ігоря в Переяславі у Іоанівському монастирі переяславським єпископом Євфимієм. Опісля Ігор (у чернецтві Гавриїл) був переведений у Київський Федорівський монастир.
Ось тут і розпочинаються страждання. 19 вересня 1147 року прихильники чернігівської гілки князів підняли у Києві повстання. Досягти вони нічого не досягли, але дуже розлютили натовп. Після цього Ігоря вже не могли врятувати ні намагання Ізяславового брата Володимира сховати його, ні вмовляння не чіпати особу духовного звання. Навіть жорстоке вбивство не заспокоїло киян, тіло Ігоря тягли за ноги через увесь Київ і кинули на торжищі на Подолі. Наступного дня небіжчика поховали і майже відразу розпочинається процес його канонізації. Чернігівським князям була потрібна канонізація одного з представників їхньої династії, а у свідомості сучасників невинно убієнний князь, на момент убивства – монах, легко набув ореолу мученика і страстотерпця. У 1150 році Святослав Ольгович переніс мощі брата до Чернігова. 5 червня православна церква відзначає перенесення мощів блаженного князя Ігоря Ольговича.
Ось така сумна історія довгого і ординарного життя та – якої смерті?: мученицької? безглуздої? безславної? Життя обірвалося, й чи варті були ті 13 днів на київському столі такого кінця?
Впродовж року після невдалого утвердження Ігоря в Києві і до вересневих заворушень 1147 року інші дійові особи тогочасних подій «виясняють стосунки». У чварах на боці обох воюючих сторін Ізяслава Мстиславича та Святослава Ольговича були задіяні «свої погани» (чорні клобуки), чернігівські Давидовичі, Юрій Долгорукий з синами, половецькі вуї Ігоря (його дядьки по лінії матері-половчанки) і навіть відомий найманець-авантюрист Іван Берладник. Рідний брат Святослав до кінця залишався вірним Ігорю, говорив, що єдине його прагнення – повернути брата. Що, однак, не заважало йому на рівні з іншими захоплювати і грабувати. Хочеться назвати цю виставу драмою, та це не буде правильно. Такими були будні руських князів. У цих людей було в житті щось, без чого вони не уявляли ні себе, ні свого існування. Київський золотий стіл, Чернігів чи Переяслав, Вишгород, Галич, сусідня волость, «багатші села». Й заради досягнення мети вони воювали, убивали, зраджували один одного, переступаючи і клятви, і договори, й хресні цілування.
Коли чогось дуже сильно хочеться, то яка різниця! Воюй, захоплюй, володарюй. А вже потім історія вирішить, кому бути героєм, кому негідником, а кому накласти головою.