Лев Васильович Падалка – визначний український історик, статист, археолог, етнограф, краєзнавець та громадський діяч – народився у с. Чорнухи Лохвицького повіту Полтавської губ. у родині священика. Рід був козацький, його представники відомі принаймні з кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Освіту здобував у Лубенському духовному училищі та у Полтавській духовній семінарії, яку закінчив 1879 р. При Першій Полтавській гімназії склав екстерном екзамени на атестат зрілості й вступив до Київського університету святого Володимира, де навчався на історико-філологічному факультеті (1879-1884). Був учнем В. Б. Антоновича. Навчаючись в університеті, брав участь у роботі історичного товариства Нестора-літописця. В університеті захистив дисертацію.

Біографія Будника Миколи Петровича (03.02.1953 – 16.01.2001) не багата на зовнішні події. Народився він у хліборобській сім’ї на Житомирщині в селі Сколобів біля витоків мальовничої річки Ірша. З дитинства любив малювати карикатури, вирізати (а не ліпити) скульптури з материкових шарів глини, з дерева. Запам’яталася видовбана самотужки скрипочка з дротяними струнами – перший власний інструмент Миколи. Та музика володіла ним вже давно, бо в родині всі співали. Але особливо діяла на малого Миколу пісня батька, який хоч і не мав голосу, і співом висловлював свої почуття дуже рідко, проте його тужливий спів завжди викликав у сина якесь дивовижно-моторошне відчуття. Пізніше подібне переживання виникне у Миколи після почутого в радіо співу кобзаря Євгена Адамцевича. Як згадує Микола Будник: «Я побачив у цьому щось програмне для себе, щось найважливіше в своїм житті». Навчаючись в дев’ятому класі відчув свідомі інтереси до українського мистецтва. І як Ірша впадала в річку Тетерів та, в свою чергу, споконвічно тягнулася до Дніпра, так і Микола тягнувся до культурної столиці. Прибувши до Києва кожну вільну годину Микола Будник займався самоосвітою, вивчав філософію, історію України, відвідував бібліотеки, музеї, картинні галереї Києва. І все це поєднувалося з роботою фрезерувальника на заводі «Арсенал», котра не залишила ні в душі, ні в пам’яті Миколи жодного корисного сліду, як і попередня служба в радянській армії.

В Музеї кобзарства експонується оригінальний та унікальний музичний інструмент. Це бандура, яка належала Григорію Івановичу Бажулу, а виготовив її австралійсько-український майстер Федір Деряжний. Обидві  постаті – українські емігранти, уродженці Полтавщини.

18 січня 1864 року в селі Вишнопіль Уманського повіту (тепер Тальнівського району на Черкащині) у родині збіднілого селянина Сидора та доньки священика Марії народився видатний український художник, один із основоположників книжкової графіки, талановитий ілюстратор, іконописець Іван Сидорович Їжакевич.

В історію української літератури І. Ю. Коваленко увійшов як бунтівливий поет XX ст., лірик і пісняр. Пам'ятатимуть його і як борця, що належить до першої десятки найстійкіших дисидентів України 60–70-х років XX ст.

10 січня 1929 р. в селищі Софіївка на Дніпропетровщині народився видатний український скульптор, народний художник України, член Національної спілки художників України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, почесний громадянин Києва, член Британської королівської асоціації скульпторів-портретистів, почесний професор університету Напієра (Единбург), академік – засновник Академії мистецтв України Валентин Іванович Зноба.

Петро Олександрович Лашкарьов – юрист, археолог, професор Київської духовної академії та Київського університету по кафедрі церковного права, знаний і як дослідник археології Переяслава.

З часу, коли в Україні відродилися народні музичні інструменти – кобзи, бандури й колісні ліри, зріс на них і значний попит. Це почало відбуватися в кінці 70-их рр. ХХ ст. Натхненником такого унікального ренесансу української традиційної культури став Георгій Кирилович Ткаченко. Це він зберіг і грав на народній діатонічній бандурі, а також виготовив креслення народної бандури майстра М. Недбайла. І коли навколо нього зібралася плеяда молодих українських патріотів, які були зацікавлені у відродженні народної бандури, він активно поділився кресленням основного зразка традиційної бандури, а також надав рукописний варіант власного підручника основ гри на народній бандурі.

Коштовною збіркою художніх поштових карток в музеях Одеси, Житомира та Кропивницького є листівки (оригінали і репродукції) з акварелей Амвросія Ждахи на теми українських народних пісень. У Музеї кобзарства НІЕЗ «Переяслав» така листівка-оригінал виявилася всього одна. І це ілюстрація української народної пісні «Ой не знав козак та не знав Супрун». Ці листівки яскраво демонструють нам характерну українську традиційну культуру 100-200 років тому, і сьогодні є особливо цінним раритетом. Про автора цих міні-картин унікального художнього мистецтва в останні роки з’явилося багато цікавих досліджень, з представленням його творчості.

Останню суботу листопада, в скорботній зажурі, ми поминаємо страшні дні Голодомору 1932-1933рр. 1946-1947рр., і всіх людей невинно закатованих штучним голодом. Вже скільки років уточнюються цифри кількості українців, стертих з лиця землі. Не всі держави визнали, на офіційному рівні, цю акцію, як сплановану жорстоким диктатором тоталітарного режиму сталінської більшовицької новоствореної країни – радянський союз.