Михайло Олександрович Максимович залишив видатний слід у науковому, культурному, суспільному житті України. Він належав до плеяди останніх представників європейських вчених-енциклопедистів – історик, філософ, етнограф, археолог, фольклорист, філолог, ботанік, математик, поет. Михайло Максимович – перший ректор університету Святого Володимира, приятель Тараса Шевченка.

Народився Михайло Максимович 3 (15) вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині с. Богуславець Черкаської обл.), у дворянській родині, яка походила з давнього та чисельного старшинського козацького роду Максимовичів-Васильківських.

Родоначальником роду вважається Максим Васильківський, котрий жив у другій половині XVII ст. у Києві, на Печерську (мав прізвисько «Печерський») та помер 1698 р. Більшість представників козацького роду Максимовичів належали до старшинської еліти Ніжинського та Переяславського полків та відігравали помітну роль у соціально-політичному і культурному житті Гетьманщини. Одним з останніх таких представників – переяславський знатний військовий товариш Василь Максимович згадується у літописі Самійла Величка.

Батько Михайла Максимовича Олександр Іванович належав до збіднілого дворянства, обіймав посаду сільського судді. Мати, Гликерія Федорівна, походила з козацького роду Тимківських.

Рід Тимківських бере свій початок від козака Бубнівської сотні Переяславського полку Тимофія (Тимка) Антоновича (згадується під час Прутського походу 1711 р. Про його нащадка Василя Тимченка, козака Переяславського полку, є згадка за 1740 р. Онук Василя Назар Тимченко після 40 років козацької служби прийняв священицький сан і мусив змінити прізвище на Тимківський. Він був настоятелем Покровської церкви у с. Войтівці поблизу Переяслава. Син Назара Тимківського Федір Назарович (1739–1790) згадується в Реєстрі полкових канцеляристів Переяславського полку за 1756–1762 рр. Він був дідом Михайла Максимовича. Служив у Переяславській сотні у ранзі полкового осавула, займав високу посаду Переяславського поштмейстера, згодом став колезьким асесором і підсудком. У 1782 р. Федора Тимківського записали у дворянство. Федір Назарович мав шістьох синів, п’ятеро з яких стали відомими культурними діячами першої половини XIX ст. – Ілля (правознавець, літератор, педагог), Василь (письменник), Іван (юрист, поет), Роман (філолог), Георгій (Юрій) (дипломат), та трьох дочок, серед яких була матір Михайла Максимовича Гликерія Федорівна.

Значну роль у формуванні світогляду Михайла Максимовича відіграв його дядько – Ілля Федорович Тимківський (1773–1853), який народився у Переяславі (як і його брат Юрій), навчався у переяславському колегіумі, був доктором права і філософії, одним із засновників і професорів Харківського університету, засновником Новгород-Сіверської гімназії. У цій відомій престижній гімназії у 1812–1819 pp. й навчався Михайло Максимович. Інший дядько, Роман Федорович Тимківський (1785–1820), професор грецької та римської літератури Московського університету, після закінчення Михайлом гімназії у 1819 р. забрав 15-річного племінника до Москви, де записав його в студенти словесного відділення Московського університету. Через два роки юнак змінив відділення на природниче (природничо-математичний факультет), а також почав відвідувати заняття з медицини.

30 червня 1823 p. M. Максимович закінчив університет і отримав диплом кандидата ботаніки. Талановитого випускника залишили в університеті для наукової та викладацької роботи. З 1826 p. M. Максимович викладав загальний курс природничої історії у Московському університеті. Тут захистив магістерську дисертацію «Про системи рослинного царства» й здобув науковий ступінь магістра природознавства (1827), працював ординарним професором на кафедрі ботаніки університету, а пізніше очолив цю кафедру (1833). Він також опікувався університетським ботанічним садом, написав підручник «Ботаника», яка стала настільною книжкою всіх природознавців тодішньої Росії.

М. Максимович написав ряд підручників: зокрема «Основи ботаніки», «Систематика рослин», «Ботаніка», «Курс математики», останній кілька десятиліть поспіль був основним підручником по усій Російській імперії. У дисертації «Про системи рослинного царства» (1823) та в інших роботах («Про системи рослинного царства», «Основи ботаніки», «Роздуми про природу») учений скристалізував уявлення про еволюційну теорію розвитку органічного світу та клітинну будову організмів, випередивши висновки Чарльза Дарвіна. Проте на відкриття юного науковця тоді не звернули увагу, і пріоритет у цьому епохальному відкритті дістався англійцю.

Значну увагу вчений приділяв історії та фольклору. Його авторству належать збірки «Малоросійські пісні» (1827) та «Українські народні пісні» (1834). Він переклав «Слово о полку Ігоревім», видав та дослідив літературні пам’ятки Русі-України: «Руську правду» та «Повість минулих літ». Ним також були написані наукові праці з історії козаччини, гетьманщини, гайдамаччини та більше 20-ти наукових досліджень, присвячених історії Києва, що мали особливе значення в розвитку української історіографії. З 1823 по 1834 р. молодим вченим було опубліковано понад 100 наукових праць.

У 1834 р. Михайло Максимович був призначений ректором новоствореного Київського університету. Він переїздить до Києва за два дні до відкриття навчального закладу, 13 липня 1834 р. На плечі молодого вченого (йому ледь виповнилося 30 років) ліг тягар господарського облаштування нового навчального закладу (не було власного приміщення, для цього винаймались приватні будинки, не вистачало лабораторій, підручників, не було друкарні). Крім того він мав наглядати за навчальними закладами всього Київського освітнього округу. Молодий ректор успішно вирішує найгостріші організаційні проблеми. Але у грудні 1835 р., через тиск імперських високопосадовців, він змушений був покинути посаду ректора, втім стає деканом філософського факультету, а потім професором, викладачем факультету (1835-1845).

За час роботи в університеті Михайло Максимович встиг розробити статут Товариства історії і старожитностей у Києві, що дало змогу заснувати установу, яка займалася збором старовинних документів, вивченням археологічних і архітектурних пам’яток, збиранням етнографічних і фольклорних матеріалів. Він став першим головою Київської Археографічної комісії з часу її заснування (1843). Результатом роботи цього комітету стало створення при університеті Св. Володимира музею старожитностей, де збирали і зберігали археологічні колекції, інтенсивно поповнювані кожного року (1837). Сам М. Максимович неодноразово брав участь в археологічних розкопках рідного краю, визначав напрями інтелектуальних пошуків викладачів і студентів Київського університету. Його можна вважати основоположником української археологічної науки, засновником археологічного напрямку в університетському навчальному процесі. Результатом його археологічних розвідок стали такі роботи, як статті «Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад Дніпром біля Михайлової гори» (1868), «Про предмети давнини, що були передані автором у музей Московського археологічного товариства» (1877) та деякі інші. Вони значно посприяли розвитку української археології. Він ініціював, формував і видав три альманахи «Киевлянин» (1841–1842). У 1839 р. вченим видана фундаментальна «Історія давньої російської словесності». М. О. Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств.

Втім хвороба підкосила Михайла Олександровича, отож 1845 р., у віці 41 року, він вимушений був піти у відставку та переїхати до маєтку Михайлова Гора поблизу с. Пархомівка Золотоніського повіту (нині лівобережна Черкащина). Але вчений не полишає наукову роботу: відвідує архіви та бібліотеки Києва і Полтави, досліджуючи історію цих міст, а також Переяслава, Острога, Золотоноші та ін.

Ще працюючи в університеті влітку 1843 р. М. Максимович познайомився з Тарасом Шевченком, якому він допоміг влаштуватися на посаду художника Археографічної комісії Київського університету, де той пропрацював півтора роки. Михайла Максимовича і Тараса Шевченка поєднували тісні професійні та дружні стосунки. Товариші і колеги мали змогу спільно працювати у дослідження, збереження та популяризація пам’яток історико-культурної спадщини України Київській археографічній комісії. Шевченко за дорученням комісії проводив археографічні дослідження історичних місць Полтавської губернії упродовж жовтня 1845 – квітня 1846 рр.

М. Максимович у цей час готував видання літературних пам’яток доби Київської Русі. Вчений був одним із організаторів Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843) та редактором історичних і літературних пам’яток. За його редакцією вийшло два томи «Памятников, изданных временной комиссией для разбора древних актов...» (1845, 1846).

У 1840-их рр. цей різносторонній дослідник відвідував Переяслав, де проводив археологічну розвідку у місті і на його околицях. Про точну дату відвідин Михайлом Олександровичем Переяслава писемні джерела не повідомляють, проте зі значною мірою вірогідності можна припустити, що це сталося під час перебування тут Тараса Шевченка (або в близький до цього час), який, як відомо, зупинявся у лікаря А. Й. Козачковського у 1845 та 1846 рр., й за завданням Археографічної комісії займався оглядом, описом і малюванням пам’яток у місті та навколо нього. Михайло Максимович підтримував зв’язки з поетом й пізніше під час його заслання, кілька разів зустрічався з ним після повернення у 1859 р. Засвідчено листування М. Максимовича з А. Козачковським, а отже знайомство з останнім.

Вчений оглядав залишки земляних укріплень переяславського городища, спілкувався зі свідками, котрі ще пам’ятали його дерев’яні брами ХVIII ст. Він обстежив і описав відомий кам’яний хрест у с. Борисівка, досліджував кургани навколо міста, провів обміри «змійових» валів, збирав спогади старожилів та топографічні відомості. Отримані матеріали були оприлюднені значно пізніше. Один матеріал опубліковано ще за життя дослідника у «Трудах І Археологічного з’їзду у Москві» 1871 р. – «О переяславських валах», решта були видані у посмертному зібранні творів вченого – у І та ІІ томах Зібрання творів 1876, 1877 р. Це відомі сім робіт: «О древней епархии Переяславской», «О городе Переяславе в первоначальные времена», «О древнем вале, бывшем еще при Владимире Святом, южнее Киева на границе земли печенегов», «Сказание о празднике св. Бориса под Переяславом», «О десяти городах и некоторых селах древней Украины», «Заметки о некоторых летописных названиях местностей», «Об издании Несторовой летописи и о городе Устье».

У місті Михайло Олександрович оглянув залишки земляних укріплень переяславського городища, спілкувався зі свідками, котрі ще пам’ятали його дерев’яні брами ХVIII ст. У статті «О городе Переяславе в первоначальные времена» дослідник із щирим жалем написав про тогочасний стан валів переяславського городища, які руйнувалися селітроварниками. Він припустив, що Михайлівська церква ХVIII ст. розміщена на руїнах своєї давньоруської попередниці. (Судячи з усього, дослідження Олександра. Анненкова 1840 р. Максимовичу були невідомі). Він проаналізував проблему заснування Переяславля Руського. Вчений вважав, що найдавнішою частиною давнього Переяслава є посад, відомий з давньоруських літописів під записом 907 р., а фортеця дитинця була заснована згодом після перемоги Володимира Святославовича над печенігами у 992 р. У цій публікації М. О. Максимович зупинився на питаннях історичної топографії середньовічного Переяславля: локалізації дитинця й посаду, князівського та єпископського дворів. Окремо дослідник зупинився на місцевих легендах, зокрема, про курган «Свидова могила» на лівому березі р. Трубіж під Переяславом й пов’язану з ним давню оповідку про велетня Свида та місце його поховання в означеному кургані. У цій же публікації вчений зазначив, що назва с. Дем’янці походить від давньоруського топоніму Демінеск.

У публікації «Сказание о празднике св. Бориса под Переяславом» дослідник описав відомий кам’яний хрест із с. Борисівки, розкритикувавши Вадима Пассека за хибне трактування написів та неправильну інтерпретацію зображеного на хресті герба. Він аргументовано довів, що герб належав переяславському протопопу Г. Бутовичу.

Аналізуючи давньоруську топоніміку Середньої Наддніпрянщини в «Заметках о некоторых летописных названиях местностей» Михайло Олександрович звернув увагу на специфічну назву майданів (або «роблених могил») у верхній течії р. Броварки (район сіл Пологи-Чобітьки, Пологи-Вергуни, Пологи-Яненки Переяславського повіту). Вченого зацікавило, чому місцеві жителі називають майдани – «кугумами», та чи відомі подібні назви в інших місцевостях. Дослідник вказав на неслов’янське походження даного топоніму, але не в змозі був його пояснити. Дослідники нині прийшли до висновку про тюркське походження цього топоніму.

Проблем давньої топонімії Переяславщини дослідник торкнувся також у науковій статті «О десяти городах и некоторых селах древней Украины». Базуючись на лінгвістичних спостереженнях, він ототожнив сучасні йому населені пункти Переяславщини з відомими давньоруськими топонімами. Літописний Баруч М. О. Максимович пов’язував з Борисполем, Куднове сільце – із с. Строкова, Янчине сільце – з с. Малі Яненки (суч. с. Воскресінське), а городище в с. Ташань називав городком Супійським.

Стосовно околиць Переяслава, то Михайло Максимович локалізував літописне місто Устя (публікація «Об издании Несторовой летописи и о городе Устье»). Дослідник виходив із знахідки 1867 р., коли хвилями Дніпра у гирлі р. Трубіж розмило залишки невідомої кам’яної споруди, складеної з плінфи. Нині, коли устя Трубежу пішло під воду, ця згадка М. Максимовича залишається єдиним свідченням кам’яного будівництва на місці існування міста-гавані давньоруського Переяслава

Вперше серед учених М. О. Максимович пройшов особисто Малий і Великий «змійові» вали. Цікаво, що переяславський Змійовий вал оглядав і написав про це дядько М. Максимовича Ілля Тимківський у своїх замітках 1852 р. Його племінник підійшов до обстеження за вимогами археологічної науки: він прослідкував і детально описав їх протяжність та напрямок, а потім звернувся до культурно-хронологічної атрибуції «змійових» валів Переяславщини. У своєму досліджені він зазначив, що вали мають відносно добру збереженість, тому доцільно було б зробити точну інструментальну зйомку та створити їх карту (сам він не мав такої змоги). Походження переяславських валів М. О. Максимович пов’язував з діяльністю великого київського князя Володимира Святославовича у кінці Х ст. На підтвердження давньоруського походження «змійових» валів він навів уривки з давньоруських літописів та Хроніки німецького єпископа Бруно (публікації «О переяславских валах», «О древнем вале, бывшем еще при Владимире Святом, южнее Киева на границе земли печенегов»). Ці його міркування про давньоруське походження валів вже у ХХ ст. підтвердили археологи переяславського заповідника, археологічно дослідивши так званий «Великий» вал (1995).

Різнобічність і творча обдарованість М. Максимовича, вільне володіння давніми й сучасними мовами (він мав глибокі знання з майже всіх слов'янських говорів) вражали його сучасників. Михайло Максимович як славіст-мовознавець, розробив найдокладнішу (на той час) класифікацію слов'янських мов, отримавши світове визнання. Він приділив особливу увагу обґрунтуванню самостійного статусу української мови, яка за давністю, масштабністю та іншими характеристиками не поступається російській, польській чи чеській. Важливим був його внесок в історичну науку: так, він одним із перших піддав сумніву норманську теорію походження Русі. У 1825 р. вийшла праця М. Погодіна «Происхождение Руси». М. Максимович відповів йому книгою «Откуда идет Русская земля...» (1837). Спираючись на науковий аналіз джерел, учений обґрунтував, що Русь-Україна – це пряма спадкоємиця Київської Русі. У своїх історичних та етнографічних працях М. О. Максимович доводив прямий зв’язок між княжою та козацькою добами в історії України. У статті «О мнимом запустении Украины» та в «Письмах» до російського історика М. Погодіна вчений стверджував, що саме українці є нащадками Київської Русі, й аж ніяк не «великороси». Михайло Максимович написав талановиті праці з історії козацтва, Гайдамаччини, Коліївщини, Гетьманщини; історичні нариси про Б. Хмельницького, П. Дорошенка, П. Сагайдачного та інших українських гетьманів. Його літературну творчість складали чудові переклади, переважну їх частину становлять переклади українською мовою, зокрема «Слова о полку Ігоревім» (1857 р.) та Псалмів (1859 р.). М. Максимович написав також низку оригінальних віршів. Багатьом відомі знамениті рядки:

«Не покину, поки згину мою Україну.

Як не буде в чим ходити, я свиту надіну».

Внесок ученого у розвиток українського суспільства, освіти та науки неоцінений. Саме завдяки Михайлу Максимовичу склалось і функціонувало Кирило-Мефодіївське товариство та «Київська громада», а Київ перетворився в визначний науковий центр.

Помер М. О. Максимович у віці 69 років 22 (10) листопада 1873 р. на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської губ. (тепер Черкаської обл.).

Праці М. О. Максимовича з історії Переяславщини:

1. Максимович М.А. О переяславских валах. Труды І АС в Москве. 1869 г. М., 1871, т. 1, с. 75–76.
2. Максимович М.А. О городе Переяславе в первоначальные времена. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 325–329.
3. Максимович М.А. Сказание о празднике св. Бориса под Переяславом. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 330–338.

4. Максимович М.А. О древнем вале, бывшем еще при Владимире Святом, южнее Киева на границе земли печенегов. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 340–342.
5. Максимович М.А. О десяти городах и некоторых селах древней Украины. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 347–348.
6. Максимович М.А. Заметки о некоторых летописных названиях местностей. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с.
7. Максимович М.А. Об издании Несторовой летописи и о городе Устье. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 354–355.

1. Максимович М.А. Украинские стрелы древнейших времен, собранные над Днепром, возле Михайловой горы. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 407–423.
2. Максимович М.А. О предметах древности, сообщенных автором в музей Московского Археологического общества. Собрание сочинений. К., 1877, т. 2, с. 434–436.

Джерела:

• Тетеря Д. Переяславщина в історичних дослідженнях М. О. Максимовича. Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури: тези Всеукр. наук. конф. Переяслав[1]Хмельницький, 1992. С. 97–99.
• Курінний П. Історія археологічного знання про Україну: [Препринт / Передмова О. Супруненка. Репринт. роботи] / П. Курінний; Укр. віл. університет, Центр охорони та дослідж. пам’яток археології упр. культури Полтав. облдержадміністрація. Полтава: Криниця, 1994, с. 112.
• Максимович Михайло Олександрович. Київський Національний університет імені Т. Шевченка: Незабутні постаті. К.: Світ успіху, 2005, с. 196-197.
• Супруненко О.Б. З історії археологічних досліджень на Полтавщині. Київ-Полтава, 2007, с. 31.
• Шип Н.А. Максимович Михайло Олександрович Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Ред.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: Вид-во «Наукова думка», 2009, 790 с.
• Мицик Ю. А. Максимовичі. Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла[1]Мі / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: Вид-во «Наукова думка», 2009. С. 462.
• Михайло Максимович. Історико-патріотичний клуб «Алатир». URL: https://www.alatyr-history.club/?page_id=2807.
• Гуржій І. О. Праці першого ректора університету Св. Володимира Михайла Максимовича в бібліотечних зібраннях та історичних колекціях НБУВ. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. URL: http://www.nbuv.gov.ua/node/5026.
• Максимович Михайло Олександрович. Біографія. Ukrainian Library (УкрЛіб). Бібліотека української літератури. URL: https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1838.
• Томазов В. В. Тимковські. Енциклопедія історії України. Т. 10 (Т–Я) редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: Вид-во «Наукова думка», 2013. С. 78–79.
• Черкаська Ганна. Ілля Тимківський. URL: UАHistory / https://uahistory.com/topics/famous_people/8719.
• Ананьева Т. Между «сказанием» и «episodes en swif»: о неизвестной рукописи Ильи Тимковского «Записки для истории Малороссии» (1849 г.). Київська Академія. 2018. Вип. 15. С. 133–164.
• Юрченко О. Дослідження археологічних пам’яток Переяславщини: історіографія (ХІХ – початок ХХІ ст.) / за ред. С. М. Вовкодава. Переяслав – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2020. 224 с.
• Бузян Г., Юрченко О. Історія та археологія Переяслава в пошуках перших дослідників ХІХ – початку ХХ ст. Переяславіка: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»:зб. наук. ст. Переяслав-Хмельницький, 2018. Вип. 14 (16). С. 10–26.
• Вовкодав С. «Змійові» вали Переяславщини. Переяслав – Кам’янець[1]Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2020. 140 с.: іл.
• Вовкодав С. Дослідники середини ХІХ – початку ХХ ст. та їх внесок у вивчення археологічних пам’яток басейну р. Броварка. Людина в історії краю: Переяславщина: матеріали круг. ст. «Краєзнавство Переяславщини: дослідження, проблеми, постаті», м. Переяслав, 13 жовт. 2021 р. / упоряд.: Т. Ю. Нагайко, О. А. Горбовий. Переяслав – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута», 2021. 148 с. (Серія «Краєзнавча бібліотека Переяславщини»; вип. 20). С. 28–29.
• Бузян Г. Михайло Олександрович Максимович – дослідник історії давнього Переяслава (до 220-річчя з дня народження). Дослідження, збереження та популяризація пам’яток історико-культурної спадщини України: зб. матеріалів IV Всеукр. наук. конф. (м. Переяслав, 18 квітня 2024 р.). Переяслав (Київ. обл.), 2024. С. 206-215.

Ст. наук. співробітник НДВ археології НІЕЗ «Переяслав»                                Г. М. Бузян

• М. О. Максимович (1804–1873 рр.). Худ. П. Борель М. О. Максимович (1804–1873 рр.). Худ. П. Борель
• Київ. Університет Св. Володимира. Мал. Т. Г. Шевченка. 1846 р. Київ. Університет Св. Володимира. Мал. Т. Г. Шевченка. 1846 р.
• М. О. Максимович. Портрет роботи Т. Г. Шевченка. 1859 р. М. О. Максимович. Портрет роботи Т. Г. Шевченка. 1859 р.
• Переяслав. Споруди Михайлівського монастиря – Михайлівський храм та дзвіниця з трапезною. Мал. Т. Г. Шевченка. 1845 р. Переяслав. Споруди Михайлівського монастиря – Михайлівський храм та дзвіниця з трапезною. Мал. Т. Г. Шевченка. 1845 р.
• Хрест ХVІІ ст. з написом у Борисоглібській церкві с. Борисівка. Мал. Т. Г. Шевченка. 1845 р. Хрест ХVІІ ст. з написом у Борисоглібській церкві с. Борисівка. Мал. Т. Г. Шевченка. 1845 р.
• Вигляд «Змійового» валу поблизу Переяслава. Світлина 1970-их рр. Вигляд «Змійового» валу поблизу Переяслава. Світлина 1970-их рр.
• Пам’ятний знак на могилі М. О. Максимовича у с. Прохорівка Черкаського р-ну Черкаської обл. Сучасний вигляд Пам’ятний знак на могилі М. О. Максимовича у с. Прохорівка Черкаського р-ну Черкаської обл. Сучасний вигляд
•  

Михайло Брайчевський народився 6 вересня 1924 р. у Києві. Він був корінним киянином у третьому поколінні. По лінії батька, Юліана Карловича, походив від ополяченої галицької шляхти греко-католицького віросповідання. Мати, Віра Архипівна, належала до російського дворянського роду Виноградових. Закінчив школу № 83 вже під час війни, в окупованому Києві, працював фотографом у фотомайстерні, а також креслярем у майстерні відомого київського архітектора В. Ф. Альошина. Здобуті досвід й навички згодом згодилися у роботі археолога.

Після звільнення Києва Михайло Брайчевський поступив на історико-філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, паралельно був слухачем філософського факультету. Він був одним із перших студентів, зарахованих до університету після звільнення Києва від окупації восени 1943 р. Брав безпосередню участь у відбудові університетських корпусів, а маючи прекрасні художні здібності, знімав копії креслень університетських будівель з оригіналів видатного архітектора В. І. Бєретті. Згодом ці креслення студента Михайла Брайчевського використовувались будівельниками-реставраторами для відтворення первісного вигляду споруд червоного корпусу університету. Він був одним із засновників і президентом Студентського наукового товариства при університеті. У 1945 р. тодішній директор Інституту археології АН України Л. М. Славін, який завідував ще й кафедрою археології в Київському державному університеті, запросив здібного студента на роботу до Інституту. Михайло Юліанович взяв активну участь у польових дослідженнях у Переяславі-Хмельницькому під керівництвом Б. О. Рибакова (1945 р.), трохи згодом – на Поділлі й Волині разом з відомими вченими П. П. Єфименком, М. Я. Рудинським та В. Й. Довженком. Університет М. Брайчевський закінчив з відзнакою у 1948 р.

Працюючи в Інституті археології, М. Брайчевський досліджував пам’ятки різних епох. Особливий інтерес у нього викликали ранньослов’янські старожитності, питання становлення черняхівської культури і першої східнослов’янської держави – Русі. У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію «Римська монета на території України», яка вийшла монографією у 1959 р. Досліджував слов’янські пам'ятки Пастирське, Леськи, Дахнівка, Черепин-Корсунський. Маючи неординарні здібності, широку ерудицію, енциклопедичні знання, а до того ще й новаторській підхід до розв’язання наукових проблем, М. Ю. Брайчевський став одним з провідних фахівців Інституту археології та української історичної науки в цілому.

У 1950-их рр. дослідник зацікавився Переяславом, видатні пам’ятки якого, завдяки роботам експедиції М. К. Каргера, стали широко відомими науковій громадськості. Він був знайомий з директором переяславського історичного музею М. І. Сікорським. Певно тому М. І. Сікорський звернувся саме до М. Брайчевського з проханням дослідити нововідкриту ним археолого-архітектурну пам’ятку на дитинці Переяслава. У 1958 р. була організована спільна археологічна експедиція ІА АН УРСР, Переяслав-Хмельницького державного історичного музею та Академії будівництва і архітектури УРСР. Нею керував М. Ю. Брайчевський, повноправними учасниками її були М. І. Сікорський, Ю. С. Асєєв та О. К. Козін. Експедицією були відкриті залишки давньоруського храму. Нова архітектурної пам’ятки давньоруського Переяслава виявилася тринавним чотирьохстовпним храмом розміром 20х12 м і датована кінцем ХІ ст., виходячи з особливостей архітектурного типу та будівельної техніки споруди, близькою до давньоруських пам’яток Переяслава – Михайлівського собору та Спаської церкви-усипальні. Збереженість залишків церкви була незадовільна: вціліли частково фундаменти та частково фундаментні рови, оскільки рівень сучасної поверхні знаходився на рівні підлоги церкви. Лише в одному місці збереглися 1-2 ряди цегляної кладки південної стіни.

Що стосується питання атрибуції дослідженої у 1958 г. пам’ятки, автори прийшли до висновку, що є всі підстави вважати її Успенською церквою, про яку є згадка в літопису під 1098 р.: «…заложи Володимеръ церковь камяну свято Богородиц Переяслава и на княж двор» (Іпатієвський літопис). На підтвердження своєї гіпотези дослідники згадали про традицію називати пізніші церкви найменуванням попередньої. Поряд з розкопаною пам’яткою розміщено храм Успіня Пресвятої Богородиці, який починаючи із ХVІІ ст. й донині змінив декілька споруд із ім’ям найпершого храму, в даному випадку – церкви давньоруського часу. Але мініатюрна церква під сучасною Успенською церквою, розкопана у 1888 р. П. Лашкарьовим, датується ХІІ ст. й, з огляду на свої невеликі розміри (9,8х6,8 м), могла бути домовою церквою при князівській резиденції. Важливим є також локалізація багатьма дослідниками літописного «княжого двору» саме в північній частині Переяславського дитинця, де й розкопані залишки обох храмів.

З легкої руки дослідників, відкриту 1958 р. пам’ятку переяславської давньоруської архітектури стали називати «церквою Володимира Мономаха», згаданою в літописі під 1098 р. як церква Пресвятої Богородиці на Княжому дворі, збудованою переяславським князем Володимиром Мономахом.

Результати архітектурно-археологічних досліджень у м. Переяславі-Хмельницькому висвітлено у публікації М. Ю. Брайчевського та Ю. С. Асєєва «Археологические исследования в Переяславе-Хмельницком в 1958 г.» (1960).

У співпраці М. Брайчевського та М. Сікорського наприкінці 1950-их рр. виник задум й була розроблена тематика унікальних кольорових вітражів за сюжетами історії давнього Переяслава для павільйону над церквою-усипальнею ХІ ст., будівництво якого в той час саме завершувалося. Нині вітражі прикрашають вікна павільйону, у якому розміщена експозиція Археологічного музею НІЕЗ «Переяслав».

У 1960 р. Михайло Юліанович подав до захисту докторську дисертацію «Анти (нариси з історії Східної Європи в епоху великого переселення народів)», у якій підкріплювалася археологічними даними теза Михайла Грушевського про виникнення державності у східних слов’ян вже в «антський» період. Але за наказом «зверху» її було «завалено». У 1960 р. М. Ю. Брайчевський був вимушений покинути Інститут археології і перейшов працювати до Інституту історії АН УРСР.

Працюючи у 1960-1968 рр. в Інституті історії, Михайло Брайчевський брав участь у створенні низки фундаментальних колективних досліджень – «Історія українського мистецтва» (1962), «Історія вітчизняної математики» (1966), «Історія селянства Української РСР» (1967), «Історія Української РСР» (1969), написав десятки статей до різних енциклопедій. Його монографії цих років «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов'янської державності» (1964), «Походження Русі» (1968) стали справжніми віхами в історичній науці і принесли Брайчевському світове визнання.

Як історик та археолог-практик Михайло Брайчевський ще на початку 1960-их років дійшов висновку про нагальну необхідність збереження для нащадків культурно-історичного надбання. З цією метою він із групою однодумців, серед яких були відомі вчені, письменники та громадські діячі О. Н. Логвин, О. С. Компан, А. М. Апанович, В. Й. Довженок, П. Т. Тронько, Ю. С. Асєєв, Д. Я. Телегін, М. П. Бажан, О. Т. Гончар, П. А. Загребельний та ін., ініціював створення добровільної громадської організації Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК) (1966). В епоху так зв. «соціалістичних реконструкцій» завдяки його діяльному особистому втручанню було врятовано архітектурний комплекс Києво-Могилянської академії, низку культових споруд та інших пам’яток історії і архітектури України. Коли виникла загроза знесення Київського Подолу й зведення на цьому місці нового «мікрорайону», М. Ю. Брайчевський взяв участь у створенні пам’ятко-охоронного проекту «Рішення про заповідні історико-архітектурні зони в м. Києві», куди увійшов співавтором, написавши ґрунтовну історичну довідку про Поділ. Михайло Брайчевський першим підняв питання про необхідність відбудови Михайлівського та Успенського соборів.

М. Ю. Брайчевський був активним діячем суспільно-політичного руху «шістдесятників». Він був єдиним з істориків радянської доби, хто порушив догматичні тези ЦК КПРС «До 300-річчя возз’єднання України з Росією» і написав науково-публіцистичну статтю «Приєднання чи возз’єднання?» (1966). Праця була підготовлена для «Українського історичного журналу», але так і не була надрукована – хрущовська відлига швидко минула, а видати статтю за брежнєвських виявилося неможливим. Принаймні вона активно поширювалася у самвидаві, була відома за кордоном. У ній ідеться про те, як змінювався погляд радянської історіографії на Переяславську угоду 1654 року. Михайло Юліанович викрив фальш і лицемірність «Тез до 300-річчя…», ним було поставлено питання історико-культурних взаємин України і Росії та маловивчених аспектах розвитку двох народів. Його активна і принципова громадянська позиція, гострі виступи в пресі викликали незадоволення партійних ідеологів. На вимогу ідеологічного відділу ЦК КПУ вченого восени 1968 p. звільнили з роботи «за скороченням штатів» (разом з Ярославом Дзирою, Оленою Компан, Оленою Апанович). У подальшому М. Ю. Брайчевського неодноразово звільняли з роботи, не давали йому змоги працювати за фахом. Впродовж 1968-1970, 1972-1978 рр. він взагалі був безробітним, адже офіційно не міг влаштуватися навіть чорноробом.

У 1968 році вчений підписав лист 139 українців до Леоніда Брежнєва на захист засуджених інтелектуалів України і Росії. А вже в новітній час, за часів незалежності, одним із перших виступив на захист державної мови в Україні («Відкритий лист до Президента України Леоніда Кучми» 2000 р.).

У 1978 р. з величезними труднощами М. Ю. Брайчевському вдалося поновитися на посаді старшого наукового співробітника Інституту археології, спершу працюючи позаштатно, у Київській постійно діючій експедиції. Послаблення ідеологічного тиску та цензури на середину 1980-их рр. дали змогу вченому публікуватися. У 1988 р. він видає ґрунтовне дослідження «Утвердження християнства на Русі». Книга, видана до 1000-ліття хрещення Русі, здобула міжнародне визнання серед провідних учених світу. У 1993 р. Михайло Юліанович був удостоєний за неї престижної премії фонду родини Антоновичів (США).

У 1989 р. М. Ю. Брайчевський здобув вчений ступень доктора історичних наук, захистивши дисертацію «Східні слов'яни у I тис. н.е.». У 1990-их рр. був обраний професором Національного університету «Києво-Могилянська Академія», головою осередку Українського історичного товариства (УІТ) у м. Києві, дійсним членом Української вільної академії наук (УВАН) у CША. Полемічно загострені, науково виважені праці Михайла Юліановича широко публікувалися як в наукових, так і популярних виданнях, газетах та журнал. У них піднімалося широке коло проблем з охорони пам’яток історії і культури, історіософії, історіографії, образотворчого мистецтва, архітектури, літературознавства.

Не оминув увагою вчений і Переяслав – так, на запрошення організаторів у 1992 р. він взяв участь у Першій науковій краєзнавчій конференції «Переяславська земля та її місце у розвитку української нації, державності й культури» з цікавими тезами «До проблеми Переяславської Митрополії», опублікованими за результатами конференції. М. Ю. Брайчевський є автором понад 600 праць, численних монографій, з яких частину надруковано вже після його смерті.

Помер М. Ю. Брайчевський на 77 році життя 23 жовтня 2001 р. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі.

Праці дослідника із згадками про Переяслав та Переяславщину:

1. Брайчевский М.Ю. Римська монета на території України. К., 1959. 244 с.
2. Брайчевский М.Ю., Асеев Ю.С. Археологические исследования в Переяславе-Хмельницком в 1958 году. КСИА. Вып. 81. М., 1960. С. 112–116.
3. Брайчевський М.Ю. Переяславське князівство. УРЕ. Т. ІІ. 1963. С. 72.
4. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. К.: Наукова думка, 1988. 261 с.
5. Брайчевський М.Ю. До проблеми Переяславської Митрополії. Тези всеукраїнської наукової конференції «Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури». Переяслав-Хмельницький, 1992. С. 55-57.
6. Брайчевський М.Ю. Приєднання чи возз'єднання? (Критичні нотатки з приводу однієї концепції). Переяславська рада: історичне значення та політичні наслідки. К.: Видавничий центр «Просвіта», 2003. С. 23-67.

Джерела:

• Боровський Я. До 75-річчя з дня народження М. Ю. Брайчевського. Археологія. 1999. № 3. С. 157-159. 
• Боровський Я. Пам'яті Михайла Юліановича Брайчевського. Археологія. 2001. № 4. С. 163-165.
• Брайчевський Михайло Юліанович. Український історичний журнал. 2002. № 1. С. 157-159.
• Ісаєвич Я. Михайло Юліанович Брайчевський. Енциклопедія сучасної України. Т. 3. К., 2004. С. 421-422.
• Сагайдак М. Михайло Брайчевський у просторі української культури 60-х – 80-х років XX століття. Археологія. 2004. № 4. С. 101-105.
• Залізняк Л. Л. Михайло Юліанович Брайчевський як моральний авторитет української історичної науки та археології. Археологія. 2019. № 3. С. 126-131.
• Брайчевський Михайло Юліанович (1924 – 2001). Рrostir.museum. 2008. URL: http://prostir.museum/ua/post/27660.
• Михайло Брайчевський. Вчений і особистість / за ред. Ю. В. Павленка. Київ, 2002. 228 с.
• Набок Л.М., Колибенко О.В. Православні храми Переяславщини: історія, дослідження, сучасність. К.: Типографія від «А» до «Я», 2007. С. 46-50.

Старший науковий співробітник НДВ археології                                                                              Г. М. Бузян

• М. Ю. Брайчевський. Фото 1990-их рр. М. Ю. Брайчевський. Фото 1990-их рр.
• Переяслав. На розкопках церкви Володимира Мономаха ХІ ст.: чоловіки зліва направо внизу – М. Ю. Брайчевський, Ю. С. Асєєв, вгорі – О. К. Козін, М. І. Сікорський. 1958 р. Переяслав. На розкопках церкви Володимира Мономаха ХІ ст.: чоловіки зліва направо внизу – М. Ю. Брайчевський, Ю. С. Асєєв, вгорі – О. К. Козін, М. І. Сікорський. 1958 р.
• Переяслав. На розкопках церкви Володимира Мономаха ХІ ст.: чоловіки стоять зліва направо – М. Ю. Брайчевський, О. К. Козін, М. І. Сікорський, Ю. С. Асєєв. 1958 р. Переяслав. На розкопках церкви Володимира Мономаха ХІ ст.: чоловіки стоять зліва направо – М. Ю. Брайчевський, О. К. Козін, М. І. Сікорський, Ю. С. Асєєв. 1958 р.
• Переяслав. Розкопки церкви Володимира Мономаха ХІ ст. Вид північного заходу. 1958 р. Переяслав. Розкопки церкви Володимира Мономаха ХІ ст. Вид північного заходу. 1958 р.
• Переяслав. Розкопки церкви Володимира Мономаха ХІ ст. Вид північного заходу. Вид з південного сходу. 1958 р. Переяслав. Розкопки церкви Володимира Мономаха ХІ ст. Вид північного заходу. Вид з південного сходу. 1958 р.
• Переяслав. Панорама розкопок церкви Володимира Мономаха ХІ ст. Вид північного сходу. 1958 р. Переяслав. Панорама розкопок церкви Володимира Мономаха ХІ ст. Вид північного сходу. 1958 р.
• Переяслав. План залишків церкви Володимира Мономаха. 1958 р. Переяслав. План залишків церкви Володимира Мономаха. 1958 р.
• Графічна реконструкція церкви Володимира Мономаха. Автор Г.Трофіменко. Графічна реконструкція церкви Володимира Мономаха. Автор Г.Трофіменко.
• Перша сторінка статті М. Ю. Брайчевського та Ю. С. Асеєва про розкопки церкви Володимира Мономаха ХІ ст. 1960 р. Перша сторінка статті М. Ю. Брайчевського та Ю. С. Асеєва про розкопки церкви Володимира Мономаха ХІ ст. 1960 р.
•  

Розповідаючи в екскурсійному огляді Музею кобзарства про давні українські традиційні музичні інструменти ми говоримо і про дослідників давньої української музики – рідкісної сторінки традиційної української культури. У 2005 р. Тарас Компаніченко створив унікальний музичний гурт – «Хорея козацька». Учасники колективу знайомлять слухачів з музикою епoхи Ренесaнсу, а також виконують деякі твори ХХ ст., які відображають нашу історію.

Помер Андрій Осипович Козачковський, друг Тараса Шевченка, 20 серпня 1889 року від онкологічного захворювання. Наводимо проникливі тексти некрологів, вміщених у різних виданнях.

Ім’я переяславського лікаря Андрія Осиповича Козачковського відоме нам завдяки Тарасові Шевченку, з яким вони були щирими друзями. До сьогоднішнього дня зберігся будинок А. О. Козачковського (1820 р.), в якому зараз знаходиться експозиція Музею Заповіту Т. Г. Шевченка. Саме тут, гостюючи, поет написав найкращі свої твори – поеми «Кавказ», «Наймичка», присвяту до поеми «Єретик», і, нарешті, славнозвісний «Заповіт».

Грепиняк Микола Іванович – майстер художнього різьблення по дереву, екслібрист, краєзнавець, мистецтвознавець народився 19 березня 1933 р. в селі Брустури Косівського району на Івано-Франківщині у багатодітній гуцульській родині. У 1941 р. Микола розпочав навчання в Брустурівській школі. Майструвати й різьбити на дереві почав із дев’яти років. В повоєнні роки закінчив вісім класів вечірньої школи. Середню освіту здобув лише 1968 р. в Косівській заочній школі.

Микола Юхимович Бранденбург – археолог, військовий історик, музейний працівник, генерал-лейтенант армії проводив дослідження курганів на території Переяславщини, зокрема давньоруських курганних могильників Переяслава.

1 (13) серпня 1898 р. на Переяславщині народився Володимир Гнатович Заболотний (1898–1962) – видатний український архітектор, який зробив вагомий внесок у розвиток архітектури та культури України. Його творча і наукова спадщина відзначається гармонійним поєднанням української мистецької традиції з новаторськими ідеями.

15 липня – день пам’яті рівноапостольного князя Володимира. Володимир Святославич заслужив оцінку як непересічного історичного діяча, адже є творцем першої держави на берегах Дніпра. Усе, що було до нього – це воєнно-торгівельна корпорація варягів, яка базувалася у Києві і контролювала навколишні території задля збору «полюддя». Користуючись де силою меча, де домовленостями з вождями слов’янських племен, підприємливі та войовничі скандинави збирали мед, віск, хутро, челядь (рабів) та організовували вивіз цих товарів по Дніпру у Візантію. Збором «полюддя» стосунки з місцевим населенням і обмежувалися.

Володимир Кирилович Гончаров народився 15 липня (2 липня за старим стилем) 1909 р. у м. Замостя Люблінської губ. (нині Люблінського воєводства, Польща). Закінчив Бердичівський кооперативний технікум (нині Житомирської обл.) (1929). Після закінчення навчання працював у Бердичівському краєзнавчому музеї завідуючим відділу археології (1929-1934). Зі своїм керівником, директором Бердичівського музею Тодосієм Миколайовичем Мовчанівським, Володимир Гончаров проводив виїзні експедиції (розвідки) та стаціонарні польові дослідження. У 1929-1935 рр. Т. Молчановский та В. Гончаров виявили і досліджували городище поблизу с. Райки Бердичевского р-на на Житомитщині.