Двадцять третього квітня святкували наші пращури Юріїв день. Це свято в українців завжди було у великій пошані, воно вщерть наповнене давніми народними обрядами та віруваннями. Святий вважається покровителем землеробства і скотарства. В цей день весна сходить на землю, вона вже тут, поміж нами, господарює в повну силу. Святий Юрій відмикає небо і випускає росу-дощ на землю, будить кров землі – воду, відмикає землю і все росте, зеленіє.
Цього дня відбувалися і традиційні обходи полів: ішли на жита. Цей похід – урочисте й дуже давнє свято всього роду, метою якого було отримання багатого врожаю, захист ниви від вогню, граду, бурі. З прийняттям християнства в ньому з’являються церковні елементи: корогви, образи, освячення криниць, колодязів. На обочині поля, засіяного озиминою, ставили престол і фігуру – хрест з розп’яттям. Священник читав молитву «на щедрий врожай та рясні дощі», виголошував проповідь, а потім обходив ниву. Влаштовували і спільний обід в полі, на скатерті обов’язково мали бути великодневі крашанки, паски (в разі, якщо Великдень святкували раніше). Закопували на межі в землю свячене, «щоб польові душі оберігали збіжжя». Примовляли: «Роди, Боже, на всякого долю – бідного й багатого», «Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю», «Дай, Боже, нам урожаю!» Також «…брали із собою ту шишку шо одломана ше на Виликдинь с самого верха с паски. І тоді, як ходили по своїм житі та по пшиниці, то ту шишку там треба було ззісти нипримінно» (А. Кримський). По закінченні обряду присутні чоловіки з жінками, хлопці з дівчатами та діти, взявшись за руки навхрест, хиталися в різні боки, «щоб добре родило жито, а Юрієва роса давала силу».
Юрієву росу вважали цілющою. Діти бігали по росі босоніж, «щоб не нападали парші та не боліли ноги», дівчата вмивали нею обличчя, «аби красивим та рум’яним було». Зодягшись по-святковому, прихопивши їжу, до сходу сонця збирались у одній з осель. Як тільки прокидався світ, господиня говорила: «Пора вже йти, бо сонце дає відтінки!». На межі городів розстеляли білі скатертини, виставляли сніданок, а господар, прилаштувавши на рушникові хліб-сіль, запрошував присутніх тричі обійти ниву. Після цього батьки долонями збирали з озимини в пляшечку росу, якою при потребі змащували рани, кропили дітей, лікували очі. Потім всі роззувалися, ходили босоніж полем, оббризкуючи один одного росою і нарешті вмивалися нею, приказуючи: «З роси вам!»
Як сходило сонце, сідали снідати. Залишки закопували на межі. Діти качалися на ниві в усі боки, примовляючи: «Хай густим і повнозерним вродить жито і пшениця!»
Зі святом Юрія (Єгорія, Георгія, на Переяславщині – Григорія) тісно пов’язані і звичаї першого вигону худоби на пасовисько, характерні рядом магічних актів, щоб «очистити» тварин від усього злого, забезпечити їм щасливе перебування «на паші». Вперше вигонили худобу через червону крайку, рушник, сокиру чи ключ, підстьобуючи гілкою свяченої верби. Могли проганяти поміж тліючими головешками від багаття, тим самим очищаючи її вогнем та димом, кропили тварин свяченою водою.
Поблагословивши худобу, вручали її пастухам, котрі були поважними людьми в громаді. Їх обирали на сході села, вибирали чесну, віруючу людину, добру і ласкаву до людей і тварин. Існував звичай обливати пастухів водою цього дня, метою звичаю було накликання дощу, очищення, успішного розродження і щастя взагалі.
Старший науковий співробітник Музею українських обрядів Світлана Зубер