27 ТРАВНЯ НАРОДИВСЯ ДМИТРО ЯКОВИЧ САМОКВАСОВ (15/27.05.1843 – 5/16.08.1911) – ВІДОМИЙ АРХЕОЛОГ, ІСТОРИК ПРАВА, АРХІВОЗНАВЕЦЬ, ДОСЛІДНИК АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМ՚ЯТОК ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Четвер, 27 травня 2021, 15:58

Д. Я. Самоквасов народився 27 травня (15 травня за ст.ст.) 1843 р. на хуторі Стахорщина Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ. (нині село Новгород-Сіверського р-ну) у збіднілій дворянській родині, яка походила від українського козацького, старшинського роду. Засновником роду вважається значковий товариш Ніжинського полку(?) Мусій Самоквас (І половина ХVІІ ст.), права спадкового дворянства за родом було підтверджено у 1786 р. за прадіда Парфентія Самоквасова.

Навчався у Новгород-Сіверській гімназії (1853–1862), потім – у Демидівському юридичному ліцеї (1862). У 1863 р. вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, який закінчив у 1868 р. кандидатом права. Рада університету залишила його стипендіатом на ступінь магістра при кафедрі історії російського права.

Юрист за освітою, Самоквасов поглиблено вивчав спеціальні історичні дисципліни и загальні проблеми культури. Тому закономірно захопився археологією, чому сприяло знайомство з графом О. С. Уваровим (1824–1884) – засновником Московського археологічного товариства та Історичного музею в Москві. Той залучив молодого вченого до новітніх на той час досліджень проблеми літописних племінних об’єднань слов’ян. Д. Самоквасов був направлений на дослідження «древних земляных насыпей» — городищ и курганів сіверян. Він декілька років обстежував та картографував городища та розкопував прилеглі до них могильники. Отриманий науковий матеріал Д. Я. Самоквасова використав у магістерській дисертації «Древние города России», яку захистив в Київському університеті (1873).

У своїй науковій діяльності дослідник особливий інтерес приділяв питанню виникнення давньоруських міст, тому його захоплення найбільш ранніми пам’ятками було закономірним, адже курганні поховання відносилися саме до цієї категорії пам’яток. Наявність великих курганних могильників у Чернігові та Переяславі привернули увагу науковця до цих міст. Одними із найвизначніших його досліджень стали розкопки курганів у Чернігові, зокрема, знаменитого кургану «Чорна Могила» та низки т.зв. «дружинних» поховань Х ст. (1872–1873). Сенсаційні знахідки унікальних речей культу та озброєння, відновлений по археологічних матеріалах обряд поховання вражали. «Новостью важной и неожиданной для русского историка» назвав чернігівські розкопки М. І. Костомаров. Колег-істориків вразила майже повна відповідність інвентарю та поховального ритуалу Чорної Могили с описом поховання багатого руса-язичника арабським мандрівником Ібн-Фадланом. Науковці визнали, що письмові джерела виявилося можливим перевіряти та доповнювати результатами археологічних розкопок.

У 1877 р. Д. Я. Самоквасов приїздить до Переяслава, де проводить розкопки 55 курганів на всіх його чотирьох курганних могильниках (по 10-15 курганів на кожному). За локалізацією дослідника курганні могильники розміщувались на околицях давнього Переяслава в чотирьох пунктах: «1) в урочище Альтицком, у кладбищенской церкви, при выезде из Переяслава на пароходную пристань; 2) на выгоне у городского острога; 3) на выезде из Переяслава на Киев, где ярмарочная площадь у кладбищенской церкви; 4) в урочище Подворах при выезде из Переяслава в г. Пирятин». Із 55-ти розкопаних експедицією давньоруських курганів у 17-ти похованнях містився поховальний інвентар: срібні сережки, срібні та металеві персні, срібні та бронзові скроневі кільця, залізні ножі, кістяний гребінець, глиняний посуд та інше. Д. Самоквасов стверджував, що отримані матеріали з вивчених курганних могильників дають змогу говорити про Переяслав, як центр феодальної округи в ІХ – Х ст. Дослідник вважав Переяслав одним з найдавніших сіверянських центрів, оскільки жодне з городищ Переяславської землі не мало такої кількості курганних могильників, на думку науковця, саме сіверянського поховального обряду, як городище Переяслава. Тому датою заснування міста він вважав 907 р.

Ранній час функціонування курганних некрополів Переяслава підтверджують і сучасні дослідження. Так, виявлений археологами в 2003 р. та досліджений впродовж 2004-2015 рр. на східній околиці міста ґрунтовий могильник, датується кінцем ХІ – ХІІ ст., що засвідчує еволюцію поховального обряду від раннього, підкурганного, до пізнішого, ґрунтового.

У 1877 р. дослідник здійснив також розкопки двох великих курганів поблизу сіл Вінинці та Лецьки, зокрема кургану «Гостра могила», з похованнями епохи ранньої бронзи та кочівницьким (т.зв. торчеського типу).

Результати польових досліджень Д. Я. Самоквасова у Переяславі та на Переяславщині були опубліковані в узагальнюючих монографічних працях: «Основания хронологической классификации, описание и каталог коллекции древностей» (1892) та «Могилах Русской земли» (1908). Питання розвитку поселенських структур Переяславської землі науковець висвітлював у своїй праці «Северянская земля и северяне по городищам и могилам» (1908).

На сьогодні з вказаних могильників частково збереглись курганні насипи лише на могильнику в ур. Ярмарковщина, і тому розкопки Д. Я. Самоквасова, збережені, описані й видані ним матеріали досліджень у Переяславі мають неабияке значення для сучасних археологів.

З 1871 р., захопившись археологією, Дмитро Самоквасов був активним польовим дослідником все життя. Розкопки нерідко проводив власним коштом.

З ім’ям Д. Я. Самоквасова пов’язані розвиток методології тодішніх археологічних розкопок та розробка проблем охорони пам’яток. Авторитетний вчений був одним з розробників «Инструкции для описания городищ, курганов, пещер и для производства раскопок курганов», затвердженій на ІV Археологічному з’їзді (1878), яка невпинною працею археологів, зокрема Д. Я. Самоквасова, з року в рік вдосконалювалась. Дмитро Якович був учасником ІІІ Археологічного з’їзду у Києві (1874), VІ – в Одесі (1882), ІХ – у Вільно (1893), ХІV – в Чернігові (1908).

Надзвичайно плідний і насичений період польових археологічних робіт дослідника припадає на 1871–1891 рр., а останні розкопки ним були проведені у 1908 та 1909 рр. Свою величезну колекцію знахідок (близько 5,5 тис. одиниць), яка супроводжувалась археологічною документацію (щоденники, описи, малюнки, креслення, світлини) у 1891 р. дослідник подарував Історичному музею у Москві.

Д. Я. Самоквасов працював у Варшавському (1873–1892) та у Московському університетах (1894–1911). Викладав право, історію та археологію. У 1878 р. захистив дисертацію «История русского права». Він був одним з небагатьох університетських вчених, який широко використовував і пропагував археологічні матеріали як важливу складову комплексного історичного дослідження.

Д. Я. Самоквасов проявив себе як визначний архівіст. Довгий час керуючи Московським архівом Міністерства юстиції (1892–1911), найбільшого в країні сховища давніх актів та рукописів. Сюди надходили віднайдені документи вищих и місцевих установ Великого князівства Литовського, Московського царства XIV – XVII ст. и Російської імперії XVIII – XIX ст. — всього понад 2,5 млн. справ. Більшість з них не було описано, багато навіть не розібрано. Д. Я. Самоквасов зробив неоцінений внесок в упорядкування та чітку організацію не тільки даного архіву, але й всієї архівної справи в Росії. Для цього він ретельно вивчав архівну справу за кордоном, побувавши там у тривалому відрядженні (1899). Їздив за кордон Д. Самоквасов і для ознайомлення з музеями та археологічними колекціями в Кракові, Відні, Будапешті, Афінах, Константинополі, Неаполі (1889).

До вагомих досягнень вченого належить створення власної концепції історичного розвитку слов’ян з врахуванням матеріалів археологічних досліджень, постановка проблеми походження й становлення давньоруської держави та багатьох питань як прикладної, так і теоретичної археології, яка на той час утверджувалась як окрема наука.

Він є автором близько 200 наукових праць та численних наукових звітів про археологічні дослідження, останній з яких він встигнув закінчити перед смертю.

Помер Д. Я. Самоквасов після тривалої і тяжкої хвороби у віці 68 років 16 (5) серпня 1911 р. у Москві.

Праці дослідника, де опубліковано переяславські пам’ятки:

  1. Самоквасов Д.Я. Основания хронологической классификации, описание и каталог коллекции древностей. – Варшава: в типографии М. Земкевич, 1892. – 143 с.
  2. Самоквасов Д.Я. Могилы Русской земли. – М.: Синодальная типография, 1908. – 276 с.
  3. Самоквасов Д.Я. Северянская земля и северяне по городищам и могилам – М.: Синодальная типография, 1908. – 119 с.

Деякі праці дослідника:

  1. Самоквасов Д.Я. Заметки по истории русского государственного устройства и управления. – СПб.: Печатня В. И. Головина, 1870. – 106 с.
  2. Самоквасов Д.Я. О городищах и курганах в земле северян и их значении в истории. – Чернигов: Губернская типография, 1872. – 16 с.
  3. Самоквасов Д.Я. О раскопках кургана Черная Могила в Чернигове // Известия Русского Географического общества (РГО). – Т. X. – СПб., 1874.
  4. Самоквасов Д.Я. Северянские курганы и их значение для истории. В кн.: Труды III Археологического съезда (АС). – Т. I. – Киев, 1878.
  5. Самоквасов Д.Я. Главнейшие моменты в государственном развитии Древней Руси и происхождение московского государства. – Варшава: Тип. К. Ковалевского, 1886. – 106 с.
  6. Самоквасов Д.Я. Основания хронологической классификации, описание и каталог коллекции древностей. – Варшава, 1892.
  7. Самоквасов Д.Я. История русского права. – М.: Товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1899. – 172 с.
  8. Самоквасов Д. Я. Государственные архивы Западной Европы и реформа архивов в России. – М., 1900.
  9. Самоквасов Д. Я. Архивное дело на Западе. – М., 1900.
  10. Самоквасов Д. Я. Русские архивы и царский контроль приказной службы в XVII веке. – М., 1902.
  11. Самоквасов Д.Я. Архивный материал. Новооткрытые документы поместно-вотчинных учреждений Московского государства XV-XVIII столетий. – Тт. I-II. – М., 1905–1908.
  12. Самоквасов Д.Я. Раскопки древних могил и описание, хранение и издание могильных древностей. – М., 1908.

Джерела і література:

Старший науковий співробітник НДВ археології                                                                                              Г. М. Бузян