ПОХОВАННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА: ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ЗАПОВІТ (До 160-ї річниці від дня перепоховання Т. Г. Шевченка)

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Субота, 22 травня 2021, 11:33

Твір «Як умру, то поховайте…» Т. Шевченко написав у покоях переяславського лікаря Андрія Йосиповича Козачковського.

Існує думка, що Т. Шевченко написав «Заповіт» зовсім не в Переяславі. Можна припустити, що перші 8 рядків Кобзар створив на світанку 25 грудня 1845 року в розпал хвороби, а інші 16 рядків доопрацьовував пізніше. У перших 8 рядках поет робить заповіт щодо своє особи, а далі – майбутнім поколінням.

Можна з впевненістю стверджувати, що «Заповіт» Т. Шевченка переяславський не тільки тому, що написаний у Переяславі, а й тому, що у ньому чітко вказані локації Переяславщини: «поховайте мене на могилі» (працюючи в Археографічній комісії він бачив й описував Трибратню, Виблу, Богданову могили. Очевидно, на одній із них і хотів бути похованим), «Щоб лани широкополі, // і Дніпро і кручі // було видно» (якраз їх і видно з Андрушів, про які він писав «Й раю кращого на тім світі не буде, як ті Андруші»), «було чути, // як реве ревучий» (там – біля В’юнищ і було урочище, що мало народну назву Ревуче. Окрім  цього у записах Д. Яворницького є згадка про дніпровський поріг Ревучий, про який Т. Шевченко однозначно чув від жителів Наддніпрянщини. Такі орієнтири наводять на думку, що на 1845 рік Шевченко бажав бути похованим «серед степу широкого», де «лани широкополі» – тобто на лівому, на середину XІX ст. степовому березі Дніпра на Переяславщині.

Задумаймося, до кого були звернені слова Т. Шевченка «Як умру, то поховайте…», який, відчуваючи передсмертні хвилини, турбувався про елементарне поховання. Вони безперечно адресовані надійному й вірному другові А. Козачковському та його оточенню. Т. Шевченко чітко усвідомлював, що першим написане однозначно побачить А. Козачковський, у садибі якого він пережив жахливі хвилини передсмертних відчуттів. Коли б помер у той час, то останній спочинок Т. Шевченко мав би на Переяславщині, десь поблизу Дніпра, чи то біля В'юнищ, чи біля Андрушів.

Автограф у рукописній збірці «Три літа» Т. Шевченком чітко датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові», що і є беззаперечним аргументом переяславського  походження вірша «Як умру, то поховайте…». 

Існує чотири джерела тексту вірша «Як умру, то поховайте…», чистові автографи яких зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

А от первісний авторський рукопис твору «Як умру, то поховайте…», написаний Т. Шевченком у Переяславі 25 грудня 1845 року, не відомий.

Підсумуємо, чи виконані ті заповіти Т. Шевченка, які  озвучені ним у творі «Як умру, то поховайте…». Про ідейні заповіти Кобзаря розмова окрема, а от чи виконаний заповіт щодо його особи – питання дискусійне. Один заповіт чітко виконаний – як і просив поет, його поховали «на Вкраїні милій». Але постає питання з локацією – поховання здійснили на Чернечій горі в Каневі, а Т. Шевченко просив «на могилі», і на увазі він мав конкретно одну із тих, яку бачив при переїзді із В’юнищ до А.  Козачковського в Переяслав 1845 р. у розпал хвороби.

Коли постало питання, де перепоховати прах Т. Шевченка, то Г. Честахівський взяв на себе відповідальність, запевняючи, що від самого поета чув побажання бути похованим на кручах Дніпрових, тобто місцині, яку вибрав поет для облаштування свого житла. «Яби я не почув із Тарасових уст при його жизні слова, що «тихе пристанище і спокій найдеш коло Канева», то Батько Тарас сміло запанував би в Києві з панами, бо ні одной душі живой не було, котра б  не потягла з усе сили на панську сторону. Дуже добре зробив я, що поїхав з Батьком Тарасом, а то прийшлось би весь  вік жалкувать до одурі».

«Честаховский свято исполнил возложенную на него миссию. Он настоял, между прочим, чтобы тело поэта было похоронено на Чернечьей горе, а не в Каневе» – згадував О. Лазаревський.

Треба визнати, що поховання на Канівських кручах – то в більшій мірі воля Г. Честахівського, ані ж самого Т. Шевченка, що підтверджує у своїх спогадах О. Лазаревський: «Мы хорошо помним, что Честаховский «при последних минутах  жизни поета» не находился, да если бы и находился, то у него, ввиду предсмертных страданий Тараса Григорьевича, не хватило бы духу спрашивать умирающего о месте похорон. Хорошо так же знаем, что никакого завещания, ни письменного, ни словесного, Тарас Григорьевич о месте своего погребения не оставлял, а мысль его друзей о погребении тела умершего около Канева (где поэт собирался строить себе «хату») основана была лиш на поэтическом завещании.

Вот это-то завещание страстно желая исполнить, Г. Н. Честаховский и говорил о предсмертной будто бы воле поэта…».

Розглядалось питання можливого місця перепоховання Т. Шевченка і в Києві: спершу на цвинтарі Видубицького монастиря чи Аскольдовій могилі. Троюрідний брат поета Варфоломій Шевченко та родичі покійного наполягали, що поховання має бути на Щекавицькому кладовищі, де вже було придбано ділянку за 15 кар., викопано яму й виготовлено дубовий хрест. Висловлював побажання поховати свого друга й В. В. Тарновський (молодший) у Качанівці на Чернігівщині, де поет знаходив віддушину в творчій атмосфері освіченого товариства в 1845 та 1859 роках. «В одному особливо мальовничому місці, серед плоскогір’я, на майданчику коло самого ставка, він був вражений красою краєвиду і вигукнув: «Як умру, то тут поховайте мене». Цим словам, звичайно, не можна надавати серйозного значення: вони були вимовлені під враженням навколишньої чудової природи». В. В. Тарновський розцінив це висловлювання як мимовільний емоційний прояв, а не як прагматичне, усвідомлене розпорядження – заповіт.

Пряму Шевченкову вказівку місця поховання – лівобережна Україна, (а конкретно – Переяславщина), поблизу якої в XІX ст. нараховувались десятки могил, на одній із яких поет бажав бути похованим, (що нами аргументовано доведено) не розглядалось. У документальному відеофільмі «Стежками Тараса Шевченка» С. Вовкодава та К. Нагайко показано зняту з висоти пташиного польоту сучасну панораму, де видно Богданову та Трибратню могили, які могли попасти в поле зору Т. Шевченка у момент переїзду з В’юнищ до Переяслава 1845 р. Таку візуалізацію, тільки в іншому ракурсі,  вірогідно словесно й відтворив поет у творі «Як умру, то поховайте…».

Немає даних чи був А. Й. Козачковський присутній на похороні та на перепохованні, щоб ініціювати виконання прямого побажання Т. Шевченка. Відомо, що на перепохованні були двоє переяславських студентів, один із них – М. Малашенко написав 14 березня 1861 р. вірш «На вічну пам’ять Тараса Шевченка».

У своїх спогадах А. Козачковський зазначив, що Шевченко «писав, ніби граючись», та чомусь не лишив згадки про написання Т. Шевченком твору «Як умру, то поховайте…», який за логікою подій мав побачити й прочитати найпершим. Очевидно Андрій Йосипович остерігався втручання й прямого озвучення фактів написання «Заповіту» у своїй господі опальним поетом.

В. В. Тарновський лишив згадку, яку реакцію у суспільстві викликав арешт Т. Шевченка: «Згодом, коли він був заарештований, всі, хто його знав, а особливо ті, в кого він жив, були налякані й чекали обшуку». А. Й. Козачковський був одним із тих, чиї життєві шляхи перетинались із поетом.

Цікавим видається те, що у своїх спогадах 1875 р. А. Й. Козачковський про «Заповіт» згадує побіжно, коли розповідає про перебування поета в нього в гостях 1859 р.: «После обеда оправились в Козинцы, в 2 верстах от Днепра. Нетерпение скорее увидеть «Дніпро широкополий, і гори, і кручі» заставило его не дожидаясь запряжки лошадей, отправиться пешком». Цитується рядок із «Заповіту» однозначно, але питання в тому, що так довільно змінити його відповідальний А. Козачковський не міг. Він був людиною освіченою, сам писав вірші, детально аналізував мистецькі твори Т. Шевченка. Як бачимо, Т. Шевченко навіть довіряв йому стилістичну коректуру своїх творів. Спогади написані російською мовою, а при цитування рядка із «Заповіту» респондент переходить на мову оригіналу твору. Припустимо, що А. Козачковський на час написання спогадів 1875 року мав у себе первісний автограф «Заповіту» і цитував рядок із нього, то чому він не повернув оригінал Т. Шевченку 1859 р. під час останнього приїзду митця? А, можливо, цей рядок таким і був в оригіналі, адже Т. Шевченко в наступних чистових автографах робив правки в 7, 16, 20 рядках цього твору.

А. Козачковський у спогадах про перебування в нього Шевченка 1859 року зазначив: «Я напомнил Шевченку несколько коротких его произведений, забытых им, он записал их. Вообще из разговора оказалось, что из написанных до 46 года его произведений многие потеряны безвозвратно». Коли б у А. Козачковського був первісний рукопис «Заповіту», то він елементарно повернув би його автору. Якщо ж начитувався з пам’яті й «Заповіт» серед тих декількох коротких творів, тоді він може бути наступним чистовим автографом рукопису Т. Шевченка.

Cтарший науковий cпівробітник  Музею Заповіту Т. Г. Шевченка                                                    Наталія Павлик