РОДИНА АЛЧЕВСЬКИХ –ЇХ ВНЕСОК В ПРОСВІТНИЦТВО УКРАЇНИ

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Четвер, 08 квітня 2021, 11:51

В цьому році 16 квітня виповнюється 170 років від дня народження Христини Данилівни Алчевської – українського педагога, прогресивної діячки народної освіти, засновниці  й учителя Харківської приватної жіночої недільної школи. Ця жінка віддала справі народної освіти майже шістдесят років  свого життя, залишила помітний слід у розвитку освіти та культури України.

Христина Данилівна народилася в 1841 році в містечку Борзна на Чернігівщині в сім’ї учителя повітового училища Данила Журавльова. Для синів батько за пять руб. найняв семінариста, щоб той навчав їх грамоті. А любопитна і розумна Христя ази науки опанувала сидячи тихенько за дверима кімнати. Потім те, що брати проходили в гімназії, вона самотужки, вивчала з їхніх підручників.

Згодом родина переїздить у Курськ, де Христя відвідує молодіжні народницькі гуртки і там вперше пробує вчити грамоти селянських дітей.  В ті роки вона знайомиться з творами О. Герцена, читає заборонений у Росії журнал «Колокол» і популяризує інші прогресивні твори. Завдяки переписці з цими журналами, вона знайомиться з своїм майбутнім чоловіком, вони виявилися однодумцями в питанні просвітництва в Україні. У 1862 р. Христина Журавльова виходить заміж за Олексія Кириловича Алчевського і переїздить з ним до Харкова.

В цьому шлюбі в них народилося чотири сина і дві доньки. Життя її,  чоловіка та їх дітей було сповнене і піднесень і драматичних подій. Але основа всього їх життя –  це було служіння просвітництву, руху вперед.

Освіта для жінок у Російській імперії, куди входила Україна (Малоросія) була недоступна. Організовувалися Виховні товариства шляхетних дівчат за кошти місцевого дворянства, де навчалися доньки дворян, офіцерів та купців. Оплата навчання була доволі високою – від 650 і до 1000 руб. на рік.

З перших років сімейного життя Христина Данилівна паралельно з обов’язками дружини, матері - активно присвячує себе педагогічній роботі – засновує приватну жіночу недільну школу, яку утримує власним коштом. І в цьому знаходить постійну підтримку свого чоловіка. Христина Алчевська стверджувала, що її чоловік Олексій Алчевський був «фанатичним українцем», і він вкладав великі суми грошей в український рух!

Олексій Алчевський розпочинав свій бізнес з відкриття чайної крамнички, ще й на позичені кошти. Але великий фінансовий геній в його особі допоміг йому стати визначним українським промисловцем, банкіром, громадським  діячем і меценатом.

Відомим у ділових колах України він став у 1868 р., коли потрапив до числа засновників і членів правління Харківського торговельного банку, який став першим у Російській імперії приватним акціонерним банком. Олексій Алчевський мав від природи аналітичний розум. Тому розпочав створювати ще й Харківський земельний банк і, в 1871-1901рр. був головою його правління.

У 1890-ті роки промислового піднесення до своїх підприємств Алчевський залучав також іноземних інвесторів. Тому до кінця XIX століття його власність оцінювалася в 12 млн карбованців.

Серед іншого, він був засновником «Олексіївського гірничопромислового товариства» і «Донецько-Юр'ївського металургійного товариства», а також металургійних заводів у Маріуполі. Це були єдині в Україні металургійні підприємства, побудовані на вітчизняних інвестиціях (решта були власністю бельгійських і британських компаній).

Поряд з основною своєю бізнесовою діяльністю Олексій Алчевський очолював харківську «Громаду»,  відоме  обєднання української інтелігенції. Це він ініціював і фінансував спорудження першого пам'ятника Тарасові Шевченку (м. Харків, 1899 р.). У ті часи офіційно відкрити пам'ятник українському поетові було неможливо, а він зробив це, як приватна особа на власній території в саду. Це була скульптура виготовлена із дорогого білого мармуру – (робота Володимира Беклемішева).

Коли на початку ХХ ст. сталася економічна криза, Олексій Кирилович поїхав у Петербург просити у Міністерства фінансів, конкретно у Сергія Вітте – дозволу і сприяння на випуск облігацій під заставу свого майна. Але, той йому відмовив.

Очевидно, що такий відвертий українофіл давно муляв очі «великодержавникам». Деякі дослідники життя і діяльності Олексія Кириловича Алчевського схилялися до думки, що за заговором недоброзичливців його штовхнули під потяг на залізничному вокзалі в Петербурзі.  Він залишив  прощального листа до свого старшого сина, розуміючи, що  вся його колись могутня  «імперія» терпить крах.

Всі справи підприємств Алчевського після цієї трагедії  було передано до рук Московського торгового дому братів Рябушинських.  Той же Сергій Вітте виділив їм необхідний кредит, і вони стали одними з найбагатших в Російській імперії людьми.

Загинув Олексій Алчевський 7 травня 1901.

Христина Данилівна з дітьми залишилися без значимої підтримки глави родини. Та вона продовжила працю всього свого життя.

За життя чоловіка коли царський уряд заборонив недільні школи, Христина Данилівна на нелегальному становищі продовжувала навчати своїх учениць в власному домі і за підтримки звісно чоловіка.

Вона постійно займалася самоосвітою і це дозволило їй успішно витримати іспит на право  керувати жіночою недільною школою та організувати викладання в ній.

22 березня 1870 року в будинку міського парафіяльного училища відбулось офіційне відкриття Харківської приватної недільної школи. В різний час в цій школі та інших школах Христини Алчевської здобули освіту 17 тисяч неграмотних людей. Навчання було безкоштовним і вчителі досить довгий час працювали без будь-якої винагороди.  Вчителі у своїй роботі користувалися передовими на той час освітніми методиками.

Харківська приватна школа Х.Д. Алчевської прославилася в Україні і далеко за її межами цілою низкою спеціально підготовлених і виданих посібників для навчання дорослих і були високо оцінені письменниками сучасниками – Л. Толстим, А. Чеховим, І. Франком, М. Горьким, Лесею Українкою та ін.

Христина Данилівна відкривала на Харківщині жіночі безкоштовні школи і присвоювала їм ім. Т. Г. Шевченка. Викладали в школах українською мовою, а коли вийшла негласна заборона на все українське, вона погодилася викладати російською, аби лише давати людям грамоту, знання.

З часом школа Х. Д. Алчевської перетворилася на справжній методичний центр початкової освіти дорослого населення в Російській Імперії, зокрема в Україні.

Вона була ініціатором Міжнародних освітянських виставок. Так на Паризькій всесвітній виставці 1889 року, її школа отримала найвищу нагороду – дві золоті і дві срібні медалі. Тоді Х. Д. Алчевську було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Згодом Харківська приватна жіноча недільна школа брала участь у Антверпенській, Брюсельській, Чиказькій та Другій Паризькій міжнародних виставках.

У подружжя Олексія Кириловича і Христини Данилівни Алчевських були надзвичайно талановиті в різносторонніх напрямах діти. Всі вони мали мистецькі таланти: малювали, співали, були музикантами, мали літературні таланти.

Один із синів –  Дмитро був кандидатом природничих наук, допомагав батьку. Григорій отримав освіту фізика-математика, та згодом навчався в Московській консерваторії, грав на віолончелі, навчався композиції  в П. І. Чайковського. Писав музичні твори і викладав в консерваторії. Молодшого брата Івана також спрямував на музичну стежку. Іван став знаним в Європі оперним співаком.

Старша дочка Алчевських Анна (1868-1931) вчителювала в недільній школі. Разом із матір’ю вона завжди брала участь у роботі Харківського товариства поширення грамотності серед народу.

Третій син Алчевських, Микола Олексійович, народився в 1872 році. Він отримав юридичну освіту, працював присяжним повіреним, викладав латинь, мав хист до літератури. Микола Олексійович брав активну участь в музичному житті Харкова, допомагав молодшому брату Івану і згодом був його імпресаріо під час концертів у Росії та за кордоном.

Після  1917 року Микола Олексійович займався питаннями освіти в Червоній  армії. У 1919 році він видав у Харкові один із перших радянських підручників для дорослих – “Рабоче-крестьянський букварь”. Микола брав активну участь у ліквідації неписьменності в Україні, вчителював в різних школах Харкова та у вищих учбових закладах і, мав звання професора. У травні 1942 року, під час німецької окупації, Микола Олексійович помер від виснаження в лікарні м. Харкова. Його поховали в братській могилі, місце знаходження якої невідоме.

Четвертий син, Іван народився в 1876 р. Він закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету, і хотів за прикладом своєї матері  присвятити себе педагогічній діяльності. Крім того з молодих літ, з успіхом співав серед аматорів в університеті.  У нього був красивий тенор широкого діапазону і він часто брав участь в концертах, виконував українські пісні й романси.

В Музеї кобзарства експонується фотокартина, подарована донькою Гната Хоткевича – Галиною Хоткевич. Це-учасники робітничого театру м. Харків. Там в когорті театралів можемо побачити і  Івана Алчевського, і його меншу сестру - Христину Алчевську.

За порадою і переконанням старшого брата Григорія, Іван Алчевський пройшов навчання і,  став солістом Маріїнінського театру в С-Петербурзі. Він мав вигідні контракти і гастролі по Європі, йому пропонували там постійну роботу. У Парижі Івану Олексійовичу аплодував оркестр, а глядачі викликали його п’ять разів на біс! Та Іван  Алчевський завжди спішив до дому, в Україну, і завжди виступав у школах своєї  матері.

Навесні 1917 року Іван Алчевський востаннє співав у рідному Харкові. Звідти він поїхав на гастролі до Кавказу, виступав у Тбілісі, Баку. І там, 11 квітня раптово захворів на менінгіт. Великому співакові залишилося жити лічені дні. 10 травня  Іван Алчевський помер. Його поховали поруч із батьком у сімейному склепі на міському кладовищі Харкова.

Христина Олексіївна Алчевська – наймолодша донька видатної просвітительки та фінансового генія Східної України.

Народилася вона 16 березня 1882 року в Харкові.

Після закінчення  Харківської жіночої гімназії, та після педагогічної підготовки на вищих педагогічних курсах у Франції, в Сорбонні вона розпочала працювати поряд з матірю і іншими педагогами. Молодша Христина з десяти років писала вірші і оповідання і поміщала їх в рукописному журналі «Товариш». Вона була особисто знайома з М. Коцюбинським, В. Стефаником, М. Старицьким, О. Кобилянською та Лесею Українкою.

З 1903 року Х. Алчевська працює в недільній школі, і хоч існує заборона, але вона читає дітям українські книжки.

 За десять років до 1917р. у різних видавництвах вийшло дванадцять поетичних збірок  Христини Алчевської. Це такі, як: «Туга за сонцем» (1907), «Сонце з-за хмар» (1910), «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів» (1914), «Сльози» (1915), «Встань, сонце!», «Мандрівець», «Грезы» (1916), «Пробудження» (1917).

Христина Олексіівна також писала глибоко психологічні прозові твори, серед них «На роковину», «Метелик», «Хлоя», «Одірвана гілка» та інші.

До 50-ї річниці з дня смерті Т. Шевченка Христина написала поезію «Співець великий, син народу»  що увійшли до її збірки «Туга за сонцем»». 

У своїх «Споминах і зустрічах» Христина Олексіївна пише:

«Року 1917-го вмер у Баку на гастролях мій надзвичайно талановитий брат 39-40 літ — Олексій Алчевський, оперний співак. Року 1920-го зійшла в могилу діячка-мама. Не було вже давно на світі ні Лесі Українки, ні Коцюбинського, ні Франка, а для тієї літературної молоді, що боролася в боях горожанської війни, я, звичайно, могла б видатись лише тим, чим є стара сова для повної життя пташини…» Так із сумом і печаллю  писала вона про долю своїх рідних і своє місце в тогочасному суспільстві.

Навесні 1930-го, а потім іще раз –  улітку наступного року – Христина Олексіївна клопоталася про дозвіл на поїздку до Франції. Офіційно – по книжки для перекладу українською. Життя її вже було досить нужденне. А в Париж свого часу виїхала вдова її брата Григорія. Цілком можливо, що насправді письменниця хотіла там залишитися, об’єднатися з родичами, адже була зовсім самотня. Однак їй відмовили. Вона писала в травні 1930-го літературознавцеві Миколі Плевако, прохаючи пришвидшити виплату гонорару за двотомник її творів «Посади я не маю, і нізвідки грошей не дістаю…»  Та двотомника так і не видали.

Восени 1931-го на харківському вокзалі Христині Алчевській затисло одяг дверима потягу. Той рушив і протягнув її вздовж перону. Хворе серце не витримало такого стресу. Вона злягла із серцевим нападом, і невдовзі –27 жовтня 1931 р. померла.

Христина Алчевська залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається, не видана,  у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.

Христина Олексієвна Алчевська до останніх днів життя, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів. Її двотомне видання творів, після смерті так і не побачило світ.

Знаходячись в духовному колапсі,  в останні роки свого життя Христя Алчевська писала: «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк...».  Ці слова стали пророчими  – творча спадщина письменниці належить до золотої скарбниці української і світової культури. (100-річчя з дня народження Алчевської було внесено до календаря знаменних дат міжнародної організації ЮНЕСКО).

Ми з вами можемо висловити надію, що вся справа життя – велика просвітницька діяльність родини Алчевських буде оцінена нами спадкоємцями належним чином і буде прекрасним прикладом служіння своєму народу.

Використані джерела:

1.Русіна О. Освіта для жінок у XIX столітті на Донбасі: родина Алчевських та їхні школи.

Електронний режим https://hromadske.radio/podcasts/persona/osvita-dlia-zhinok-u-xix-stolitti-na-donbasi-rodyna-alchevs-kykh-ta-ikhni-shkoly

  1. 2. Заради світла і добра. Христина Алчевська [Текст] : рек. список

літератури / упоряд. Г. Москович; ред. Д. Дигас; ЛОУНБ. – Львів, 2018. – 16 с.

Електронний режим доступу https://lounb.org.ua/Files/ALTCEVSKA.pdf

3.«Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк...» (Алчевська Х.) Електронний режим доступу:

 http://vippo.org.ua/index.php?pagename=alchevska

Світлини з доступних інтернет ресурсів

Підготувала молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства»                                                    Н. Костюк