«УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ, ВИШИТА ДУШЕЮ»: У МУЗЕЇ ЗАПОВІТУ ПРЕЗЕНТУВАЛИ РЕПЛІКУ ШЕВЧЕНКОВОЇ СОРОЧКИ

«УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ, ВИШИТА ДУШЕЮ»: У МУЗЕЇ ЗАПОВІТУ ПРЕЗЕНТУВАЛИ РЕПЛІКУ ШЕВЧЕНКОВОЇ СОРОЧКИ

16 травня в Україні урочисто відзначається День вишиванки, влаштовуються різноманітні виставки, флешмоби, дефіле, благодійні концерти, ярмарки та ін. Музей Заповіту Т.Г.Шевченка не залишився осторонь святкування і запропонував надзвичайно цікавий культурологічний захід «Українська доля, вишита душею», на якому відбулася презентація репліки сорочки Тараса Шевченка, вишитої його сестрою Яриною. Її оригінал знаходиться у Літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка. Точну копію сорочки за світлинами відшила Тетяна Радіоненко – завідувачка відділу «Меморіальний музей Г.С.Сковороди» і водночас талановита майстриня-вишивальниця, учасниця культурно-мистецького проєкту «Переяславська сорочка».

Презентація Шевченкової сорочки, приурочена до Дня вишиванки, зібрала багато гостей – переважно містян, небайдужих до поетичного та художнього спадку видатного митця. Прибули і запрошені гості – завідувачка науково-дослідного відділу експозиційної роботи Національного музею Тараса Шевченка Інна Мочарник, знана журналістка, поетеса та художниця Світлана Леонтьєва, художниця Людмила Башук.

При підготовці заходу організаторами було вирішено закцентувати увагу на сорочці саме чоловічій, адже вона не поступається жіночій красою та витонченістю. Презентація була доповнена невеличкою виставкою чоловічих сорочок із фондової колекції НІЕЗ «Переяслав» та картиною Л.Башук «Вишивальниці». Також були присутні учасниці проєкту «Переяславська сорочка», які продемонстрували свої роботи – сорочки, вишиті ними для своїх улюблених чоловіків – подружжя, племінників, онуків. Наталія Александрова та Галина Заболотна виконали українські пісні під музичний супровід Василя Заболотного.

Інна Мочарник, завідувачка науково-дослідного відділу експозиційної роботи Національного музею Тараса Шевченка:

– Шевченко дуже тісно пов'язаний із Переяславом, адже вперше він приїхав сюди у 1845 році, молодим, сповненим планів на майбутнє, за завданням Київської археографічної комісії змальовував пам’ятки старовини, зокрема, Вознесенський собор у Переяславі. Вдруге він відвідав Переяслав уже в 1859 році, після заслання, перебуваючи під постійним поліційним наглядом, але знову повернувся до свого старого доброго друга – лікаря Андрія Козачковського. Опісля поет поїхав до Михайла Максимовича на хутір Михайлова Гора, а потім відвідав своїх родичів у Кирилівці. Побував також у своєї сестри Ярини, яка потому дуже зворушливо згадувала про цей його візит: Тарас застав її, коли вона поралася на городі, просив розповісти про своє життя, про клопоти, які її турбують. Під час цього приїзду Ярина подарувала йому пошиту і вишиту власноруч сорочку з конопляного полотна, репліку котрої сьогодні представлено тут. Сорочка «чумачка», або, як її називали у Нижній Наддніпрянщині, «лоцманка», має тунікоподібний крій і цілком подібна до оригіналу. Шматок тканини перегнутий надвоє, по пітканню до нього пришиті широкі рукави, з ластовицями – дуже зручна деталь, бо її можна замінити, коли вона зношується. Вузький комірець оздоблений зубцюванням та лиштвою.

Шевченко встиг помандрувати Канівщиною і обрати собі земельну ділянку, на якій мріяв звести будиночок. Встиг бути обмовленим, пережити арешт і, хоча і був виправданим, змушений повертатися до Петербургу. І на зворотній дорозі він знову побував у Переяславі, на гостині в Козачковського. Ймовірно, на ньому була та сорочка, вишита сестрою. Тому дуже символічно, що саме в переяславському музеї Шевченка сьогодні відбувається презентація відшитої репліки.

Після смерті Шевченка в 1861 році речі, які знаходилися в його майстерні, були описані: під час аукціону їх хотіли розділити між близькими друзями Шевченка, бо вже тоді планували створення музею, який би увічнив пам'ять поета. Сорочка, подарована Яриною, потрапила до Віктора Забіли і перебувала в нього до 1869 року. Пізніше перейшла до Григорія Честахівського, за ініціативою якого Шевченко був перепохований у Каневі на Чернечій горі. У свою чергу, всі Шевченкові речі, які зберігалися в нього, він заповів Василю Тарновському-молодшому, який збирав шевченкіану ще за життя поета. Далі сорочка увійшла до колекції Музею української старовини в Чернігові, адже Василь Тарновський усю свою культурну спадщину заповів чернігівському земству. Пізніше – потрапила до колекції Чернігівського обласного музею, поки в 1930 році не була передана до колекції будинку-музею Тараса Шевченка, зараз це Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка, який є філією Національного музею Тараса Шевченка, а тоді, в 1930-х роках, це був взагалі перший самостійний музей Шевченка в Києві.

На сьогоднішній день важливість таких копійних проєктів складно переоцінити, адже, коли триває російська агресія, ці речі дають нам можливість не втратити повністю наші експозиції, при цьому зберігаючи в безпеці  оригінали.

Тетяна Радіоненко – завідувачка науково-дослідного відділу Меморіальний музей Г.С.Сковороди:

– Ідея виникла у нас спільно зі старшим науковим співробітником Музею Заповіту Т.Г.Шевченка Наталією Павлик. Нас привабила можливість показати відвідувачам особливості пошиття та оздоблення чоловічих сорочок у ХІХ столітті, а також, яку річ мав особисто Тарас Шевченко.

Пошук полотна для сорочки був завданням нелегким, адже наші ткацькі верстати давали ширину максимум 60 см, а тут – 73 см! Але нам пощастило – за кілька днів ми знайшли координати пана зі Львова, який мав полотно потрібної ширини. Крій і вишивка – елементарно-геніальні, але все ж її виготовлення потребує часу і вміння, тому що полотно дуже щільне, цупке, голку треба гостру. За описом, вишивка виконана сировими нитками, тобто тими ж, з яких виткане полотно, а саме полотно – вибілене. Ось це полотно, з якого пошита сорочка, вибілене на сонці: коли я почала витягувати нитку, побачила, що її колір неоднорідний, рябенький – де сонечко потрапляло, там вона світліша. Тому для орнаменту я взяла полотно, вибілене визолюванням (попелом), де колір усіх ниток однаковий. Сама нитка кручена, вона розпушується, і доводилося її підвощувати. Ця сорочка має одну традиційну особливість – підоплічку: якщо придивитися, на грудях і ззаду нижче лопаток підшитий шматок полотна. Його підшивали вже в останню чергу, коли виріб був повністю зібраний і зшитий усіма швами. Чоловічі сорочки найбільше зношувалися на плечах. Через рік-два виношений шматок можна було замінити, що значно продовжувало сорочці життя.

Коли я шила, мене зацікавили розміри: чому ця сорочка така широка і довга? Широкими сорочки шили для того, щоб можна було вільно рухатися. Аджеполотно не тягнеться, а в чоловіків були значні фізичні навантаження – в селі завжди багато роботи, наприклад косовиця. Тунікоподібний крій вважається найдавнішим. У давнину ще не існувало шароварів, тоді були вузькі штани «в одну пілку», зшиті з 2-х штанин, які іноді навіть не були з’єднані між собою, а трималися на поясі – очкурі. Тому чоловіки носили сорочки до коліна, а іноді – і за коліно.

Валентина Білоусько, наукова співробітниця археологічного музею, співорганізаторка проєкту «Переяславська сорочка»:

– Мета нашого проєкту – популяризувати переяславську сорочку всіма доступними нам методами. Наша історія, уявлення про наші національні традиції дуже спотворені внаслідок впливу радянщини, тому сьогодні існує нагальна потреба дослідження та відновлення українських національних традицій.

Біоенергетиками вже доведено, що рукоділля гармонізує стан жінки – як психологічний, так і фізіологічний. Всі, хто долучився до нашого проєкту, це відчули. Вважаю, що кожен переяславець повинен мати в себе «справжню» сорочку. І обов’язково одягти її в день перемоги!

Учасниці нашого проекту принесли сорочки, які вони вишили власними руками за зразками переяславських орнаментів із колекції Заповідника. Кожна з них має свою історію.

Антоніна Лесик:

– Я почала вишивати ще до участі в проєкті, брала зразки орнаментів в інтернеті, вчилася по ютубу. Першу чоловічу сорочку я вишила своєму племіннику, який ось уже 25 років проживає за кордоном. Для нього сорочка – зв'язок з Україною, – витирає сльози. –Другу сорочку – синові, третю хотіла вишити чоловікові, але він не хотів білої, тому що марка, а яку хотів – і сам не знав. А коли я вишила третю свою сорочку в подарунок для директора ліцею Олександра Батрака – білим по білому, то сказав: «Хочу ось таку, білу!». Тому четверта моя сорочка вже була призначена для чоловіка. Орнаменти переяславських сорочок – прекрасні, їх треба відшивати всім, хто вміє тримати в руках голку. Робота над ними забирає багато часу, але навіює зовсім інші думки, дивовижним чином дарує спокій, впевненість, віру в краще,підтверджуючи, що це– наша духовність.

Марина Корж:

– У лютому 2022 року я вміла вишивати тільки бісером. 24 лютого о 4-й ранку чоловік зайшов до нашої кімнати: «Марино, почалася війна». Я вже 15 років у шлюбі з військовим. Під час російського вторгнення щоразу, зачиняючи за ним двері, я розумію, куди він іде. І першочергове моє завдання– зберегти його життя. Звісно, насамперед молитвою. Але в орнаментах українських сорочок закодовані потужні оберегові символи. Про проєкт «Переяславська сорочка» я дізналася з ютубу – про нього розповідала відома львівська майстриня-вишивальниця Марія. На першому занятті, яке я відвідала, пані Валентина навчала нас техніці «мережка», і саме її я найбільше вподобала. Я вишила сорочку Захиснику, вона була подарована минулого року на День вишиванки і зараз «воює» на передовій разом зі своїм господарем. У моїх руках – сорочка, яку я вишила длясвого односельця, який теж зараз обороняє Україну.

Світлана Леонтьєва:

– Загалом вишивка – це знаково, це прекрасно, це наша традиція. Це класно, що традиціями цікавиться насамперед молодь, що вишиванку носять із джинсами, роблять її модною і сучасною. Це – наша культурна спадщина, яка дає нам змогу жити і творити, незважаючи на ворожу навалу. Вона дасть сили і нашим Захисникам.

Людмила Башук:

– Цей захід, ця ідея – незрівнянні, я щаслива з того, що моя картина «Вишивальниці» теж долучилася до презентації Шевченкової сорочки. Одного разу я побачила у фейсбуці світлини українських пейзажів, чоловічих та жіночих типажів ХІХ – початку ХХ століття. І серед них – старовинне фото жінок-вишивальниць із Переяслава. За цією світлиною я написала картину. Коли вона була готова, старші люди, побачивши її, вигукували: «Та це ж наші жіночки, ось ту ми знаємо, і ту!». Так що ця картина – суто переяславська, вона увіковічила наших мешканок!

А взагалі про всі презентовані тут сорочки хочу сказати: якщо існують орнаменти, вишиті серцем, то вони – перед нами.

Олена КАЛІНОВИЧ