Новини

ВІРА СИНИЦЯ (КРАВЧЕНКО) НАРОДНА ВІРШОТВОРКА - З СЕЛА ДЕМЯНЦІ

Категорія: Новини Створено: Середа, 17 березня 2021, 08:01

В Україні лише нещодавно в колі літературознавців було представлено ім’я несправедливо забутої народної української письменниці Марусі Вольвачівни (17.03.1841 р. – 1903-1910 рр.) з Харківщини. Її загадкову постать порівнюють з фата-морганою, а творчість з подихом вітру. Не збереглося жодного її фото, або хоч портрету. Але лишились її твори – поезія, п’єси, оповідання, деякі згадки її сучасників-колег.

Це була особлива «малоруська віршотворка» кінця ХІХ ─ початку ХХ століття. Сьогодні вона повертається до нас завдячуючи упоряднику її творчого надбання - Івану Лисенку та надрукованому видавництвом «Наш час» зібранню творів – «Кажи жінці правду, та не всю».
Місце поховання Марусі Вольвач також не встановлено.

А скільки таких віршотворок залишилося в забутті нашої пам’яті?... Тому що не вміли записувати, не знали грамоти. Це були представники української традиційної культури, як в прикладному мистецтві, в музиці, в літературі.

Загалом, вміння говорити віршами, характерне багатьом українським жінкам. Але з тяжкими роками нищення господаря на українській землі, позбавлення дітей дитинства, з роками голоду, війни, викорінювався не лише цей божий дар, але й цілі українські родини.

Багато з нас пам’ятають, народну казку – «Мудра дівчина», в якій розповідалося про те, як маленька дівчинка знаходила вихід із всякої складної ситуації, яку завдавав їй зарозумілий пихатий пан. Врешті, він змушений був визнати її природний розум і скоритися йому. «Мудра дівчинка» завжди приходить на спомин, коли подібну до неї зустрічаєш в житті.

Віра Юхимівна Синиця з села Дем’янці, в дівоцтві Кравченко, яскравий приклад такого самобутнього розуму природного самородку. Зустрітися з нею довелося в кінці 90-х рр. ХХ ст. Тоді вона виступала на сцені від аматорів народної творчості швейної фабрики «Спецодяг», ще через роки, від села Дем’янці.

 В образі української сільської «травниці» розповідала вона свої віршовані оповідки. Це було так емоційно, живо – і, дуже органічно. Буденну історію зі свого життя колоритна жінка викладала з притаманним українським гумором, віршованою іронічною прозою.

Віра Юхимівна згадує своє гірке дитинство зі сльозами на очах і говорить, що його в неї, як і в тисяч інших, не було. Вона відчула і, пізнала радість дитинства вже зі своїми внучатами. З ними вона фантазувала, грала у «тракториста», «рибака», «косаря», разом вони ставили концерти.

Її батьки були дітьми сиротами, що дивом вижили після голодних років 33-го. Мама родом з Золотоношчини, виховувалася у тітки в Комуні, що на Переяславщині. Мамі були передані знання по лікуванню людей від опіків, екземи, бородавок, виведення мозолів, лікувала й інші всілякі болячки. Вона навіть вміла допомогти жінкам в делікатних ситуаціях...Що поробиш: життя є життя, і всі люди – грішні. Саме це знання, згубно вплинуло на її долю, перед війною. Коли Вірі було півтора року, а її старшому брату - три, батька призвали до війська, на Фінську війну. А матір через деякий час звинуватили і засудили до 4 років позбавлення волі, якраз за «народне знахарство». Діти залишилися самі в хаті. Згодом їх приютила та сама жінка, в якої жила перед заміжжям мати, і хвалити Бога, батько повернувся з Фінської війни до дому.

Їм - дітям ще трохи пощастило: матір, через два роки амністували і вони трішки пожили щасливою родиною…

В своїх спогадах мати розповідала, як батько любив її Віру – маленьку синьооку білявку. Він закидав її в пазуху своєї сорочки і, ходив так по городу, по двору, примовляючи:

«Дітей повинно бути в родині не менше п’яти, бо діти, як божа роса, лише сонце зійшло і її не стало, так і вони – розбіжаться»...

Якогось дня, батько кіньми поїхав, аж на залізничну станцію, по роботі. Не подумавши про наслідки, підмостив собі на сидіння ворох гречки, а приїхавши додому, скинув на землю до курей, щоб перебрали. А цими днями в колгоспі була покража, і саме гречки, міліція ходила по дворах шукали, хто її вчинив. Таким чином, батька забирають, і він попадає під слідство, але клопотаннями та поясненнями, «аж до Калініна», його помилували.

Коли в 41-му грянула друга світова війна - батько знову пішов від родини, тепер уже назавжди...

Віра Юхимівна Синиця пам’ятає, як мати виряджала його на війну. Ці емоційні епізоди життя закарбувалися в її пам’яті назавжди, а згодом все те вилилися у віршовані оповідки.

«Мама, згадувала Віра Юхимівна, все життя вірила, що її чоловік, мій батько, не загинув на війні, а просто живе десь у другої жінки і, чекала його. Вона так переконала себе в цьому, що перед смертю звернулась до мене, аби я забрала його додому»…

Хоч я тоді була ще мала,

але на все життя запам’ятала,

як йшла проклята війна.

Пам’ятаю, як татка матуся на фронт виряджала – заплакана,

окраєць хліба й шматок сала в торбину йому клала.

Татко на руках мене тримав, матусю вговоряв:

не плач дружино, бережи дитину, я повернусь, я не загину!

Але не повернувсь, прийшла лиш похоронна.

Над нею мама затужила,

і я, біля неї заплакана сиділа,

маминого горя я ще не розуміла.

Чула, як сумно німецькі літаки гули –

як повз наший двір полонених босоногих по снігу вели.

Один знесилений хотів у наший двір тікати,

Та його прикладом вбили фашистські кати –

Одне лише слово встиг він прошептати:

„Зарубенський...” - і назавжди ліг спати.

Чоло йому мама шинелькою прикривала,

В колгоспнім саду з сусідкою, його поховала.

І біля його могили довго-довго немов приворожена стояла -

Фотокарточку його діток тримала.

І бачу ніби тепер дві білявії голівки:

Дівчатко і хлоп’ятко, і виросли уже вони й не знають -

Де похоронений їхній татко.

Адресу його я змогла лиш запам’ятати –

тоді я ще мала була, не вміла я писати,

і от - пишу тепер, а серце біль стискає,

може хтось із тих діток рядки ці прочитає,

і в цих рядках – татка свого впізнає.

Попри всі життєві негаразди, Віра Юхимівна зуміла зберегти в душі світло буття, любов, добро і милосердя до людей. Пам’ятаючи, як постраждала мама, за свій божий дар народної цілительки, вона свідомо не захотіла заглиблюватися в тонкощі різних мазей. Людей не лікувала, хоч багато народних рецептів знала і допомагала своїй родині.

Життя навчило її робити всяку роботу – і жіночу, і чоловічу. Та найбільше вона любила в’язати крючком прошви до рушників, шити одяг, пекти дітям улюблені тортики. Як кожна жінка робила всю роботу по господарству, а коли була потреба то й чоловічу.

Так, в дворі її садиби була криниця. Чистити її спускалася завжди Віра Юхимівна. Першого разу, коли вона вичерпала всю воду, то не знайшла кружка на дні криниці. Тоді, з інженерною вигадкою, вона покерувала сином, сидячи на дні колодязя, як збити чотири дошки, і як опустити їх в колодязь. А там вже сама, помайструвала той кружок, який певно і досі лежить на дні вже не її криниці, бо то вже, і не її обійстя…

- «І ото не болить у вас серце за вашим  квітником, городом, за тією ж криницею? Не приростає душа до матеріального?»

- «Ні, не приростає! Мені нові господарі - вони київські бізнесмени, вклали свої гроші в мою нерухомість - пропонували жити і господарювати в своєму дворі, стерегти їм його. А чого б я слугувала чужим людям, і доглядала вже їх садибу? Я, краще своїй дитині послужу, поки ще в мене є сили й здоров’я. Дочка, живе в Києві, працює медсестрою, зять в мене хороший. Вони на роботу, діти вчитися, а я на базар... На «Виноградарі» поторгуюсь, і зі своїми дем’янецькими поспілкуюсь. Куплю свіжих продуктів, приготую їм їсточки. Мені дочка така вдячна, обніме мене, поцілує: «Спасибі тобі моя рідна матусю! Як мені добре, що ти мені так допомагаєш!» А ввечері вони мені не дають і ложки обмити. Мене люди – мої земляки, лякали, щоб не кидала своєї хати, бо зараз такі діти! Але я сказала, в мене гарні діти, і в нас все буде добре!»

А свою любов до села, до дорогого серцю будиночку, в якому прожила зріле життя господині перелила в ці рядки.

Найкраще село – це Дем’янці.

Чути пташиний спів тут ввечері, і вранці.

Біля людських осель лелеки гнізда в’ють,

Добрі люди в Демянцях живуть.

По Альті у човні рибалка пливе, у вербах зозуля кує,

В калині соловей свою пісеньку ллє.

В церковнії дзвони, дзвонар бє,

До церкви людей він зве.

Бабусі до церкви йдуть, внучат за собою ведуть.

Дівчата в Демянцях чорноброві, працюють на фермі і в полі,

Співають у клубному хорі.

Землі в Демянцях чудові, ростуть тут буряки цукрові,

буяють дорідні пшениці,

щоб у нас в Україні пекли смачні паляниці.

Дем’янці, Дем’янці мої любі Дем’янці –

чути пташиний спів тут щодня - ввечері і вранці.

Довелося Вірі Юхимівній, на жаль, поховати свого сина. Він вмер від невиліковної хвороби віку, та вона не втратила любові його дітей, своїх внуків, та поваги невістки. Для них вона завжди бажана гостя, любима бабуся.

Велике горе дім мій оповило

Свого чоловіка, і сина я похоронила –

І живу тепер щодня у тяжкій зажурі

А серце біль стискає.

Чекаю тую днину, коли мене

мій син до себе погукає…

Вперше без сина я зустрічала весну,

Без сина й пташки не співали в саду, -

Без нього я пропаду...

Знову сонечко в небі засяє,

Й пташки заспівають в саду –

Спи спокійно мій сину,

Я скоро до тебе прийду…

Роки і хвороби беруть своє і, добре, що Віра Юхимівна в материнському горі не залишилася самотньою на схилі літ, а в колі рідних людей. Вона ніколи не записувала свої віршовані оповідки, але проживаючи в доньки, все, що змогла згадати – записала в шкільний зошит.

Можливо, комусь її творчість і не особливо цінна. Але вона вже цінна тим, що проголошує вічні людські почуття: доброту, милосердя, любов, які ніколи не зникнуть із світу білого.

...Слухаючи цю історію життя простої, на перший погляд, але такої мудрої жінки серце переповнювалося теплом, світлом і радістю. Що не згасає вселенська любов поміж людей, яка дарує справжнє щастя в молодості, спокій та затишок на схилі років…

Залишається лише виконувати цю споконвічну заповідь: «Любіть один одного!» А неприємні, сумні епізоди життя давайте сприймати, як «мудра дівчинка» з дитинства, як Віра Синиця, або іронічно, або по філософському, невідворотно:

Я в саду гуляла, конвалії рвала,

Хлопця молодого дуже покохала, -

Вечори чекала, його виглядала.

А, як вечір прийде від свого кохання,

Я чомусь тікала...

І одного разу сталася біда, його покохала дівчина друга.

Вони покохались, взяли та й побрались,

Я з своїм коханням так в душі, навік і зосталась...

Як я його кохала, і нікому не сказала –

Лиш тепер скажу вам дівчата,

Від свого кохання не треба тікати!

Близько двадцяти таких безхитрісних віршованих оповідок зі свого життя, залишила нам у спадок демянецька віршотворка - Віра Юхимівна Синиця. Вже тепер, через плин років ми можемо відчути стиль життя, естетику внутрішнього світу маленької людини українського села, її вічні цінності буття.

Використані:

Польові дослідження Костюк Н. В. записані у вересні 2008 року від Синиці В. Ю. 1937 року народження, жительки с. Дем’янці, Київської області.

(Фото надала В. Ю. Синиця). 

Молодший науковий співробітник НДС "Музей кобзарства"                 Наталія Костюк

      

Оставьте свой комментарий

Оставить комментарий как гость

0
Ваши комментарии будут проверены модератором.
правилами и условиями.
  • Комментарии не найдены