Великдень в уяві наших пращурів – свято цілковитої перемоги тепла над холодом, життя над смертю. Зазвичай, передувало цьому святу Благовіщення. Цей день в народі вважали таким великим святом, що навіть птах і гнізда не в’є, а якщо котрий і зів’є, все одно дітей у ньому не виведе. Відоме прислів’я «З благовісного теляти добра не ждати» говорить про те, що небажаним було і народження тварин. Примічали: яка погода на Благовіщення, така повинна бути і на Великдень. Якщо на Благовіщення дощ – чекайте на врожай жита. Коли весна запізнювалася, цього дня могли виставляти пасіку із зимівників і загодовувати бджіл «ситою» із додаванням в порошок стертої благовіщенської проскури, тоді бджоли будуть добре роїтись і вестись.
Останні тижні Великого посту мають особливі назви: четвертий – Хрестопоклонний, Середопісний, п’ятий – Похвальний, похвалиться добром і теплом, «сорока яйцем похвалиться», шостий – Вербний, сьомий – Білий або Страсний. На четвертому тижні середа – то якраз середина посту, цього дня печуть хрести. Похвальний тиждень похвалиться добром і теплом, на цьому тижні «сорока яйцем похвалиться». На Вербному тижні не можна нічого ні сіяти, ні садити, бо «поросте буйне і дике як верба». Двома тижнями раніше підсипали курей з таким розрахунком, щоб курчата лупилися якраз у Вербну суботу: з таких курчат вийдуть витривалі кури.
Останній тиждень перед Великоднем називався Білим, в цей час господині білили хати, сіяли капусту «тоді вона буде біла, велика і тверда». Прикметним днем цього тижня є четвер, який називали чистим, страсним. Чистий четвер – день весняного очищення. Ще вдосвіта, до схід сонця селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір’ях, в хатах – все повинно бути чистим і виглядати по-святковому. За повір’ям, у чистий четвер до схід сонця ворон носить з гнізда своїх дітей купати у річці. Хто скупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровим протягом цілого року. Таке купання очищає не лише тіло, але й душу від гріхів.
В четвер увечері в церкві відправлялися «страсті». Всі – і старий і малий – зберігали урочистий спокій, дотримувались тиші: ні сміху, ні співів, ні голосних розмов на вулиці в час, коли читалося Євангеліє, чути не було. Повертаючись із церкви, намагалися донести додому страсну свічку так, щоб вона не погасла. Для цього робили спеціальні ліхтарі з фарбованого скла. Червоні, сині, зелені ліхтарики у формі зірки чи церковки були колись гарною оздобою цього вечора. Полум’ям страсної свічки викопчували хрест на одвірках чи сволоці, «щоб лиха нечисть хату минала».
Страсна свічка в народному віруванні мала велику магічну силу. Запалювали її при наближенні грози, тяжкій хворобі людей або худоби, під час тяжких пологів, давали в руки помираючому. Такі свічки селяни лили самі, «бо трудова свіча лучче Богові вгодна». Особливо велику силу мала свічка, що горіла 12 страстей: вона берегла хату від усього злого, несла сакральне навантаження.
Прийшовши із церкви, родина сідала за вечерю, обов’язковим атрибутом якої була риба. Ця трапеза влаштовувалась в пам'ять і на згадку про Тайну Вечерю Спасителя. Особливо віруючі люди, повечерявши в страсний четвер, утримувались від їжі до розговин на перший день Пасхи.
Досить поширеним серед селян був звичай: щойно вийнявши з печі паску, зразу ж сипати на її місце «цибулю на піддимку, щоб не постріляла в грядці, тобто не пішла в стрілки».
Під Світлу Неділю гріх спати, тому що «хто не спить, тому Бог дасть щастя, а хто спить, той своє щастя проспить». Також всю ніч не гасили в хаті світло, а на церковному цвинтарі біля церкви горіло багаття. Існувало повір’я, що на Великдень під час сходу, сонце «грає», тому відчиняли віконниці, усували все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що приносило у дім щастя і здоров’я. Поздоровляти зі святом та христосуватися (цілуватися та обмінюватися писанками) починали уже після богослужіння. Писанка, одержана при першому христосуванні «відвертає напасті, припиняє пожежу». Дівчата вмиваються з першою крашанкою – «щоб кращими бути». Після освячення кожний спішив зі свяченим швидше додому. Існувало повір’я: хто найпершим повернеться, той найшвидше збере своє збіжжя на полях, його не зачепить негода.
Прийшовши, відразу до хати не заходили. Господарі обходили всі будівлі, посипали навколо них свяченою сіллю – «щоб нечисту силу відігнати». Лише після цього господиня йшла до хати, а господар із посвяченим заходив до стайні привітатися з «німиною». Там ще темно, хазяїн запалював освячену свічку. Стайня виповнювалась тьмяним світлом, худоба непокоїлась, почувши смачні запахи. Ставлячи на хребет кожної тварини «свячиво» господав промовляв: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав таких телят красних». заходячи до хати, скидав шапку і голосно вітався: «Христос Воскрес!». «Воїстину Воскрес!» - відповідали жінка і діти. Господар ставив кошик і христосувався з родиною. Діти ставали на коліна, а батьки розбирали «свячиво» над їхніми головами, примовляючи: «Аби вам розум так швидко розв’язувався, як ця корзина скоро розбирається». Якщо в хаті була дівка на виданні, клали паску їй на голову і примовляли: «Щоб була така велична, як ця паска пшенична». Малу дитину клали у порожню корзину зі словами: «Щоб так швидко росло, як ця паска росте!».
Не можна не згадати про ще один цікавий звичай українців – ставити на Великодній стіл поміж розкішними стравами миску, на якій гіркою насипана земля, з якої росте зелена травичка. Заввишки зелень (овес, жито) має бути такою, щоб у ній сховалося яйце. В посудину між зеленню кладуть стільки крашанок, скільки в цій хаті померло рідні. Ця символічна могилка в котрий раз нагадує нам про те, якого важливого значення наші пращури надавали пошануванню душ померлих.
Родина молилась Богові і сідала за стіл. Розговляючись, перш за все ділили посвячене яйце кожному члену родини, ті з’їдали свою частку зі словами: «Христос Воскрес!». Після цього старші переважно відсипались після безсонної ночі, а молодь, взявши крашанки, відправлялись на церковне подвір’я. Ця територія на три дні ставала пожвавленим місцем, де билися яйцями, грались, співали, водили хороводи. Парубки та дорослі чоловіки могли вволю надзвонитись на церковній дзвіниці, бо «на те Господь дали Великдень». Це, за повір’ям, приносило щастя та врожай на гречку.
«Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй – буде удача. Цього дня ворота у царство небесне відкриті, тому той, хто помре, прямісінько піде до раю. Якщо в цей день дощ або небо захмарене – на врожай».
На другий день Великодніх свят хлопці-підлітки та дорослі чоловіки окремими гуртами ходили по дворах «христовати». Підійшовши до хати, «христовальщики» вибудовували з себе цілі конструкції: на плечі чотирьом ставали три, на плечі їм в свою чергу забиралися два, міцно тримаючись один за одного. Таким чином утворювалась жива рухлива «дзвіниця», так тричі співали «Христос Воскрес!». Після цього «дзвіниця» руйнувалася, всі заходили до хати, вітали господарів зі святом.
Залишки свяченого: шкаралупи від крашанок, кістки зі свяченого поросяти, кришки від паски несли і закопували на межах своїх полів; за повір’ям, це захищало їх від градобиття. Шматочок свяченої паски засушували і згодовували корові після того, як вона отелиться, «щоб відьма не спортила».
Детальніше ознайомитися із календарною обрядовістю українців, зокрема Великодньою, запрошуємо до Музею українських обрядів. Тут можна доторкнутися не лише до духовної культури наших пращурів, а й помилуватися матеріальною спадщиною. Не нехтуйте традиціями, які складалися упродовж віків. Прислухайтеся до тих переказів, що ще живуть у народі. Найкраще, наймудріше нехай буде завжди з нами.
Завідувач НДС «Музей українських обрядів» Світлана Зубер