26 ЖОВТНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 85 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕГА ВАСИЛЬОВИЧА СУХОБОКОВА (26.10.1937–21.07.2008) – ВІДОМОГО УКРАЇНСЬКОГО АРХЕОЛОГА, ДОСЛІДНИКА АРХЕОЛОГІЧНИХ ПАМʼЯТОК ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ.

Олег Сухобоков народився в м. Трубчевськ Брянської обл. (Росія) в сім՚ї вчителів. Середню школу в м. Трубчевську закінчив у 1956 р. Навчався на історичному факультеті Харківського державного університету ім. О. М. Горького (1959-1964). Деякий час працював шкільним вчителем історії та суспільствознавства в м. Торезі Донецької обл. (1964-1966). Згодом поступив в аспірантуру Інституту археології Академії наук УРСР (1966-1969), де спеціалізувався у галузі слов'янської та давньоруської археології України. А з 1969 р. і до кінця життя Олег Васильович працював в Інституті археології АН УРСР і НАН України. Тут у 1973 р. захистив кандидатську дисертацію «Населення Дніпровського Лівобережжя у другій половині першого тисячоліття н.е.», у 1993 р. захистив докторську дисертацію «Етнокультурний розвиток населення лісостепової Лівобережної України наприкінці І – початку ІІ тис. н.е.». На основі своїх досліджень вчений прийшов до висновку про єдину «волинцевсько-роменську» чи «сіверянську» культуру Дніпровського Лівобережжя VIII – початку ХІ ст. Вироблені ним історичні концепції отримали підтримку вчених в Україні та за її межами.

Василь Іванович Свида – відомий український скульптор, різьбяр, заслужений діяч мистецтв України (1957), народний художник України (1973), лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка (1983), педагог, один із засновників закарпатської школи скульптури.

У презентації, для широкого загалу, маловідомих митців-бандуристів провідне місце займає Музей кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». У його експозиції є інформація про Національну заслужену капелу бандуристів України імені Г. І. Майбороди та одного із колоритних її учасників – Федора Аврамовича Жарка. Розміщено в експозиції і бандуру Чернігівської фабрики музичних інструментів, на якій він грав під час виступів із капелянами. Також у експозиції демонструється унікальний інструмент кустарного виробництва, що датований 1935 р., майстра Олексія Михайловича Гапона. Що поєднувало цих двох представників модернового розвитку бандурного мистецтва в Україні в 30-х рр. ХХ ст.? Те, що познайомилися вони в містечку Баришівка (Київщина). Доля їх склалася по різному, а поєднало їх велика любов до української традиційної культури, та бажання розвивати і примножувати її.

У мережі facebook у групі «Хоцьки Історія Генеалогія» автори випадково натрапили на фото молодого чоловіка з бандурою та двох дівчат. Це фото нас зацікавило саме з огляду на те, що в чоловіка в руках була бандура аматорська хроматична. Пізніше було організовано та проведено зустріч із автором посту – Катериною Бузницькою. Вона проживає в м. Києві, та народилася, закінчила школу і певний час проживала в с. Хоцьки на Переяславщині. Бузницька Катерина надала для огляду нам дві світлини, одна це групове фото її предків – дідуся бабусі та їх рідних. На другій світлині – молоді люди 1940-го р. На ній зображений чоловік із бандурою в руках, а по боках біля нього стоять дівчата. Це фото Катерина Бузницька назвала «хоцьківські дівчата. 1940 р.»: «Літо. Літня перерва під час навчання в Переяславській педшколі». Аналізуючи світлину вона також зазначила: «…ліворуч моя мама Бузницька Ганна Іванівна, а праворуч від бандуриста мамина подруга –Тригубенко Тетяна Петрівна, вчителька, жила ніби, в с. Улянівка. Про бандуриста їй дещо підказав земляк, вчитель пенсіонер – Лисенко Олександр Олександрович:«…з бандурою, може бути Кісіль Михайло родом з Поліг-Яненок (у 1940р. проживав у Хоцьках). Він був надзвичайно талановитий, складав пісні».

Сергій Васильович Лазенко ─ воїн-захисник, механік танку Т-64, головний сержант 1-го танкового взводу 2-ї танкової роти танкового батальйону 72-ої окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців Сухопутних військ Збройних сил України, який поклав своє життя за суверенітет та територіальну цілісність України.

15 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 218 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ15 ВЕРЕСНЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ 218 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯМИХАЙЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧА МАКСИМОВИЧА(15(03).09.1804–22(10).11.1873) – ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГОВЧЕНОГО-ЕНЦИКЛОПЕДИСТА, ІСТОРИКА, ЕТНОГРАФА, ФОЛЬКЛОРИСТА,ФІЛОЛОГА, БОТАНІКА, ПОЕТА, ПЕРШОГО РЕКТОРА УНІВЕРСИТЕТУСВЯТОГО ВОЛОДИМИРА, ПРИЯТЕЛЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА, ДОСЛІДНИКАІСТОРІЇ ДАВНЬОГО ПЕРЕЯСЛАВА.

Народився Михайло Максимович 3(15) вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина на Золотоніщині Полтавської губ. (нині с. Богуславець Черкаської обл.), у дворянській родині, яка походила із старшинського козацького роду Максимовичів-Васильківських. Батько Олександр Іванович обіймав посаду сільського судді. Родоначальником роду вважається Максим Васильківський, який жив у другій половині XVII ст. в Києві, на Печерську (мав прізвисько «Печерський»). Мати Гликерія Федорівна походила з козацького роду Тимківських. Рід Тимківських бере свій початок від козака Бубнівської сотні Тимофія Антоновича Тимка з Лівобережної України, внук якого Назар Тимківський був прадідом Михайла Максимовича, а його син Федір, дід Михайла Максимовича, народився у Переяславі, закінчив тут семінарію, служив у Переяславській сотні, одержавши ранг полкового осавула. У 1782 р. Федір Тимківський був записаний у дворянство.

Михайло Брайчевський народився 6 вересня 1924 р. в Києві. Він був корінним киянином у третьому поколінні. По лінії батька, Юліана Карловича, походив від ополяченої української шляхти греко-католицького віросповідання. Мати, Віра Архипівна, належала до російського дворянського роду Виноградових. Дитячі та юнацькі роки Михайла Брайчевського тісно пов'язані зі школою №83, що розташовувалася по вул. Лютеранській, 14. Під час війни в окупованому Києві Михайло Брайчевський закінчив школу, працював фотографом у фотомайстерні, а також креслярем в майстерні відомого київського архітектора В. Ф. Альошина. Здобутий досвід й навички згодом згодилися у роботі археолога.

У дослідника української культури, кандидата мистецтвознавства, композитора, диригента, бандуриста, педагога Віктора Мішалова зберігається рідкісна праця «Kytasty H. Some Aspects of Ukrainian Music under the Soviets / Григорій Трохимович Китастий // Research Program on the USSR, Mimeographed Series № 65. – N.Y.: 1965» (у російському перекладі). На моє прохання пан Віктор люб’язно надав дозвіл оприлюднити інформацію про цю книгу. Це такі гарні свідчення очевидця тих страшних років і голоду, і нівечення української культури загалом, конкретно - музичного мистецтва.

А. В. Стороженко народився 24(12) серпня 1857 р. у с. Велика Круча Пирятинського повіту Полтавської губ. (нині Полтавська обл.)  в родині заможного землевласника, інспектора Харківського університету. Належав до старшої гілки знаного козацько-старшинського та дворянського роду Стороженків, який веде свій початок з кінця ХVІ – початку ХVIІ ст., імовірно, від Андрія Стороженка, «старшого полковника Запорозького війська» (згадка 1610 р.). У ХVІІ ст. відомий ічнянський сотник та прилуцький полковник Іван Федорович Стороженко.

В сьогоднішній трагічний час для України, як ніколи, нам стають зрозумілими долі тисяч українців, за всі минулі віки. Тих патріотів, які не корилися тоталітарній агресивній системі казарменого комунізму більшовиків. Тих, хто ідентифікували себе лише українцями, господарями своєї землі, просвітниками українського слова, культури і, цим наражалися на переслідування, арешти, табори і знищення від представників сталінського режиму, виразників комуністичної ідеології.