Українці вірили, що цього дня літо повертає до нас, а зима йде геть. Десь у цей час пташка вівсянка починає співати українцеві: «Покинь сани, візьми віз», птахи повертаються з вирію до гнізда, хлібороб до плуга, діти до хліба, а чоловік до жінки. Вирій уявляли як заповітний край, де ніколи не буває зими, там завжди тепло, туди відправляються душі померлих. Але птахи гнізд там ніколи не мостять, і пташенят не луплять, бо сумують за рідним краєм. Прильоту птахів не просто очікували, але й радо зустрічали. Першими, як прийнято вважати, прилітають жайворонки. Як летять високо, то «це вони до Бога летять молотить», скоро буде тепло, а коли низько – «не донесли ціпа і він упав, а тому й птахи поприпадали додолу», буде ще холодно. Коли ж хто побачить уперше ластівку, то кидає в неї жменю землі й каже: «На тобі, ластівко, на гніздо, а мені на добро!»
З перших весняних квітів на Україні особливо радіють появі голубого рясту. Уздрівши вперше цю квітку, швидко зривають її і топчуть ногами, примовляючи: «Топчу, топчу ряст, Бог здоров’я дасть. Дай, Боже, топтати, й того року діждати». Топчуть ряст для того, щоб довго жити. Коли одужує важкохвора людина, то кажуть: «Уже виліз на ряст».
Український селянин вважає, що до першого грому земля ще не розмерзається повністю й примічає: якщо перший грім ударить на голе дерево, то треба ждати неврожаю; коли ж загримить із заходу, то буде поліття. Зачувши перший грім, дівчата біжать умитися з криниці або річки й утираються своєю червоною крайкою – для краси; парубки мерщій хапаються за ріг хати й намагаються її підняти – щоб сили прибувало. До першого грому українці не сідають обідати надворі.
Старший науковий співробітник Музею українських обрядів Зубер Світлана