РАРИТЕТНА БАНДУРА – БАНДУРА ГНАТА ГОНЧАРЕНКА

Категорія: Історичний календар. Музейні предмети Створено: Середа, 10 лютого 2021, 12:43

В Музеї кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» експонується близько тридцяти бандур. Кожна з них має ту чи іншу історію – легенду. Є інструменти майстер яких невідомий, а інші бандури в більшості виготовлялися майстрами кустарного промислу, які були хорошими теслями, столярами мали хист до роботи з деревом.

Серед таких майстрів бандури до нас дійшли імена Пантелеймона Михайловича Коцара, Івана Тихоновича Богуша з Переяслава;

Олексія Коваля з Підгороднього, Олексія Гапона з Баришівки;

Григорія Паліївця з Конотопа, Мирона Оленчака зі Львова, Олександра Корнієвського з Корюківки та інших.

На сьогодні відкриття історії походження раніше невідомого інструменту бандури є унікальною подією, своєрідним явищем для представників культурологічної еліти музикантів струно-щипкових інструментів.

Тому заслуговує представлення такий унікальний музичний інструмент, як бандура Гната Гончаренка (№2042, КВ-267).

Спочатку у фондово-обліковій документації вона значилася як «Кобза ХІХ». Жодних даних про те, кому вона належала, коли і ким виготовлена немає. Намагаючись встановити її походження, Микола Товкайло, цех-майстер Київського кобзарського цеху, кобзар, дослідник, звернувся до фондів Національного художнього музею України, звідки у 1954 р. ця бандура разом з етнографічними матеріалами та творами декоративно-ужиткового мистецтва була передана до Переяславського, тоді ще історичного музею. Виявилося, за дослідженнями Товкайла М. Т., що вона там не була інвентаризована, і відповідно не мала облікової документації. І все ж її власника можна було визначити за зовнішнім виглядом, а запорукою цього стало давнє зображення цього інструмента. Старосвітські бандури не мали серійного виробництва, вони виготовлялись майстрами без креслень, тому кожна бандура була індивідуальна і неповторна за розмірами, зовнішнім виглядом, характерними пошкодженнями тощо. Зіставлення переяславської бандури і бандури з відомої світлини початку 1900-х рр., на якій бандурист Гнат Гончаренко зображений разом із поводирем та дослідником О. Бородаєм показує, що це один і той же інструмент. На світлині чітко читається текстура дерева верхньої деки – розташування шарів, сучків, витерті місця поміж струнами на брямці, інші пошкодження, ідентичні текстурі верхньої деки переяславської бандури. Вона має всього 20 струн (для порівняння кобза Кравченка-Крюковського мала 28 струн). Отже було встановлено, що це інструмент роботи невідомого автора, який належав незрячому мандрівному співаку Гнату Гончаренку (1835 – 1917 рр.).

Сам бандурний геній, вчитель, композитор, дослідник кобзарського руху в Україні до 30-х рр. ХХ ст. – Гнат Хоткевич писав про Гончаренка, як про одного із «найсвітліших образів з усіх відомих мені кобзарів».

Народився Гнат Гончаренко в кріпацькій родині – слобода Ріпки Харківського повіту. В ранньому дитинстві на третьому році життя він осліп. Здобувати науку музиканта він розпочав у досить зрілому віці – 22 роки, в панотця Петра Кулибаби. Цей панотець був суворим послідовником вустинських заповітів і ніколи не відхилявся від традиційних виконавських форм. Саме тому наука в Петра Кулибаби надала його виконавству властиві «архаїчні ознаки», які виявляли в Гната Гончаренка співця давньої школи, спадкоємця найкращих кобзарських традицій», що відзначав композитор Філарет Колеса.

Отже, маленька потерта бандура відразу зайняла чільне місце в 5 вітрині експозиції Музею кобзарства. Адже вид її був надзвичайно прекрасний в своїй раритетності. І всі відвідувачі музею, а надто представники відродження і реконструкції давніх традиційних інструментів приїздили вклонитися цьому народному сакральному шедевру.

Поступово дослідники і реконструктори кобзарського руху в Україні Кость Черемський, Микола Товкайло, Віктор Мішалов, Михайло Хай докладали усіх зусиль у його відродженнію

Були опубліковані спогади Хоткевича Г. М. про історію цієї бандури. Зокрема він писав: «Підманули старого порядною сумою, і той продав зі слізьми. Справив потім собі іншу, але не міг до неї «привикнути», і це, видимо, боляче було Гнатові».

Сам Гнат Гончаренко говорив: «На старій я й ніччю, бувало, встану, поки не спиться, й граю. А до цієї – не лежить моя душа».

Вмовив Гончаренка продати бндуру – Олександр Іванович Бородай (1844 – 1919 рр.). Бородай родився в Полтавській області, його прізвище при народженні було – Бородаєвський. Після навчання в кадетському корпусі він став офіцером. Згодом після закінчення політехнічного інституту отримав професію військового інженера електрика.

В 1870-му р. він емігрував до Сполучених Штатів Америки і поміняв своє прізвище на Бородай. А через двадцять років Бородай О. І. повернувся в Україну і розпочав активну політичну та культурну діяльність, залишаючись американським підданим. Він – знавець кобзарської справи, торбаніст, також активно колекціонував українські старожитності.

У 1904 р. він купив у Харкові бандуру Гната Гончаренка.

У 1906 р. О. Бородай був у складі комісії в справах класу кобзарства в Лисенківській музичній школі в Києві. Саме він купив 8 фонографів, які 1908 р. використовували Леся Українка, Опанас Сластіон та Філарет Колесса для запису кобзарів. Бородай О. І. мав бажання бути спонсором підручника гри на бандурі Гната Хоткевича, але на жаль, у них відбулися непримиримі суперечки у відношеннях, і цього не сталося.

Певний час Бородай О. І. працював викладачем у Музично-драматичній школі М. В. Лисенка. Продовжував збирати предмети української старожитності, зокрема українські традиційні музичні інструменти.

До кінця його доля не досліджена тому не відома. Але коли відбулася жовтнева революція, Бородай О. І. продовжував залишатися в Україні. І в 1919 р. його заарештували та розстріляли більшовики. Доля його колекції також залишилася невідома.  Але, бандура Гната Гончаренка (№ 2042 КВ-267), яку купив Олександр Бородай опинилася в Українському художньому музеї. І за актом №381 від 27.12.1989 була передана в Музей кобзарства.

Бандура має 4 баси та 16 приструнків і нині цілком придатна до використання.

У Г. Гончаренка були свої учні Це – С. Горобець із Богодухівського повіту, Петро Древченко з хут. Залютіне, Ераст Вудянський із с. Польового, Грицько Байдиков із с. Олексіївка.

Епічний репертуар Г. Гончаренка складався з 3-х дум: «Олексій Попович», «Про вдову», «Про сестру і брата».

Записи на фонограф від Г. Гончаренка робили Леся Українка і Климент Квітка. Як виконавець, Гнат Гончаренко отримував про свою гру дуже позитивні відгуки слухачів. Леся Українка так характеризувала його: «Гончаренко грає ліпше, ніж співає: в музиці він віртуоз межи простими бандуристами». У листі до Гната Хоткевича від 4 грудня 1908 р. вона згадує «тую непостижиму загадку, що при співі дум, настроєних на мінорному звукоряді, акомпанемент проводиться на мажорному звукоряді, що проте якимось чудом не ріже вухо».

Щодо цього Г. Хоткевич пояснював: «це дифирамб не лише самому Гончаренкові індивідуально – це визнання першенства харківської школи. Так, гра Холодного, в свій час, дивувала сучасників і слухачів, і самих бандуристів. Це була особлива «зіньківська наука».

Про цю науку майстри говорили, як про велику мудрість слобідських кобзарів. І яка, на жаль була втрачена для українських бандуристів в майбутньому. Тому що був репресований і знищений у 1938р. Гнат Хоткевич. А його учні, майже всі, емігрували після другої Світової війни до Північної Америки та в Австралію. Той спосіб гри (зінківській, харківській) на маленькій діатонічній бандурі створював звучання ніби оркестру, так характеризували цю гру очевидці.

На сьогодні дуже активно популяризує харківську бандуру і харківський спосіб гри для українських бандуристів – представник  Австралії українського походження – Віктор Юрійович Мішалов. Він передає цю науку шляхом надання уроків та проведення майстер класів своїм учням – Богдану Шутка (США, Австрія),  Остапенко  Борис (Канада), Дмитро Губ’як (Україна), Володимир Войт (Україна) та інші.

Використані матеріали:

Інвентарні книги Переяслав-Хмельницького історичного музею № 1-5].

Товкайло М. /Гончаренкова бандура у Переяславі/ GENTE UKRAINUS, NATIONE UKRAINUS = ЛІТЕРАТУРНІ ШЛЯХИ СТАРОЖИТНЬОЇ УКРАЇНИ: зб. наук. праць: [на пошану доктора філологічних наук, професора Миколи Корпанюка з нагоди його 60-річчя]/ [упоряд.: В. М. Подрига, М. М. Малинка]. – К.: Євшан-зілля, 2010. – С. 479-483.].

Електронний режим доступу https://elib.nlu.org.ua/view.html?&id=8504

Фотосвітлини з доступних інтернет ресурсів.

Підготувала:

Завідувачка НДС «Музей кобзарства»                                                                                              Світлана Тетеря

Молодший науковий співробітник  НДС «Музей кобзарства»                                                             Наталія Костюк