19 серпня 1845 р. – вечірка у А. Козачковського з нагоди першого приїзду Т. Шевченка на Переяславщину

Категорія: Історичний календар. Події Створено: Середа, 19 серпня 2020, 09:02
Notice: Undefined variable: info in /home/ksere795/niez.com.ua/templates/urbanlife/html/com_content/article/default.php on line 176

19 серпня 1845 року А.  Козачковський влаштував урочисту вечірку на честь першого приїзду Т. Шевченка до Переяслава.

На вечірку зібралася переяславська інтелігенція, молодь. Т. Шевченко читав свої поезії, під акомпанемент роялю співав пісень. Усі були в захваті від поета. Так згадував про цей вечір А. Козачковський: «…Не могу не вспомнить вечер 19 августа 45 года. Общество, большею частию из молодежи, шумно вокруг стола пировало, Шевченко был в полном одушевлении; против него, на противоположном конце стола, стоял, не сводя глаз с поэта, с бокалом в руке господин почтенных лет, по происхождению немец, по вероисповеданию протестант. «Оце – батько! Єй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!» – высоко поднимая бокал, провозгласил немец, и затем мы все называли его «батьком»…».

Відповідно до спогадів А. Козачковського, неначе будучи свідком цих далеких подій,  майстерно і чарівно описує вечірку В. Дарда у романі «Переяславські дзвони»: «А ввечері до Козачковського насходилося стільки гостей, скільки могла вмістити ошатна вітальня… Прийшли викладачі семінарії: Козачковський готувався зайняти там посаду викладача медицини, тож добре був з усіма знайомий. Ректор Діомідов із синами Олександром та Миколою; учитель живопису Сергій Алєксєєв, з яким Тарас знався ще з Петербурга; викладач російської словесності Василь Лебідь, грецької – Федір Домонтович, законодавства – Данило Бутовський, історик Павло Успенський. Зібралися семінаристи у святкових блакитних киреях, худорляві, засмаглі, гінкі, стрижені «під макітру» – по сковородинському. Поприходили переяславці, котрі навчалися в Київському університеті та в Полтаві й поприїжджали додому на святки. І Марія Созонович приїхала з хутора Чирського, і Штерн з дружиною, і невгомонний добродушний отець Павло. З місцевим начальством Тарас не бажав зустрічатися, і Козачковський запросив лиш декого з них. Сподівався, може, й вони не соізволять прийти. Прийшли! Акцизний Кирило Тарасевич, адвокат Пилип Гамалія, навіть гроза переяславців прокурор Гулаковський… Ще сходилися гості, а семінаристи вже ставили веселу інтермедію: «дійство» про побоїще «між майбутнім тестем і майбутнім зятем»… Потім умовили Марію сісти за фортепіано, й вона грала Моцарта. «Для Тараса!» – і Тарас вдячно поцілував її чарівні руки, котрі ще тремтіли од недавнього напруження. Попросив виконати ще Бетховена. Марія грала. І всі принишкло слухали. Й Андрій Осипович слухав. «Мабуть, ніхто з поклонників музики, – дивлячись на господаря, думав Тарас, – не слухав з такою любов’ю симфонію Бетховена, як зараз слухав Андрій свою наречену».

Потім всі загукали: «Хочемо слухати Тараса!», «Почитайте, Тарасе Григоровичу, свої поезії!». Тарас неквапно підвівся, і запала така дзвінка тиша, що раптом стало чути, як на Вознесенській дзвіниці цокав міський годинник: наче досі ніколи того не було чути звідси.

– Любі мої земляки! – мовив не без глибинного хвилювання Тарас. – Що вам почитати? – Зізнався, що він ще не написав такого твору, де сказав би те, що мав би сказати всім своїм землякам – і присутнім тут, і відсутнім… Живим і мертвим… і ненарожденним! Таке посланіє він напише. Як згадку про цю зустріч, котра увійде назавжди до найсокровеннішої скарбниці його серця. Вірив, багато добрих споминів збереже серце про стародавній Переяслав. – А поки що почитаю вам трохи із «Гайдамаків». – І по паузі, котра здалася гостям аж надто довгою, почав:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би й убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає –

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє!

Нема Богдана – червонить

І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити!

Я сохну, сохну… Де Тарас?

Нема, не чуть». Не в батька діти!..»

І хоч Тарас читав довго, дуже довго, будинок стояв німотно притихлий, аж моторошно ставало – чи не зникли звідси непомітно люди від якогось магічного помаху чаклуна, лишивши на столах охололі страви й непогашені свічки в лискучих бронзових канделябрах…

І Штерн, старенький повітовий лікар Штерн, який підвівся виголосити тост, так і завмер з переповненим келихом у руці, ніби забувши і про тост, і про келих з вином, і про те, що можна слухати сидячи. Стояв, не зводив з поета захопленого погляду, може, вперше відчувши, що таке вплив на людину істинної поезії; і коли Шевченко примовк, стомлений і збуджений до краю, якраз Штерн і опам’ятався перший, вигукнув оте найрідніше «батько»…».

У серпні 1845 р. як позаштатний співробітник Київської археографічної комісії Т. Шевченко приїздить до Переяслава.

Т. Шевченка вразили архітектурні споруди Переяслава. Ряд архітектурних деталей Т. Шевченко вперше зустрів тільки в переяславських будівлях. Він змалював і описав усі цінні архітектурні пам’ятки: Вознесенський монастир, Покровську й Михайлівську церкви, давній кам’яний хрест на річці Альті, де було вбито князя Бориса.

Першим малюнком, який зробив Т. Шевченко в Переяславі, був ансамбль Вознесенського собору: митець хотів залишити для нащадків зображення цієї споруди – одного з найкращих зразків українського народного зодчества.

Соборний храм чоловічого кафедрального монастиря в ім’я Вознесіння Господнього збудований коштом гетьмана Івана Мазепи у 1695-1700 рр.

У народі його називають «Мазепинським» на честь гетьмана-фундатора. Універсалом гетьмана від 1700 р. підтверджено права «монастырю престольному Переяславскому» на володіння землями, озерами, селами, селищами, хуторами, млинами тощо.

В «Археологічних нотатках» поет записав: «Бывший монастырь, ныне Соборная церковь во имя Вознесения Господня, построенная 1701 года гетманом Мазепою, великолепная снаружи и до невозможности искажена внутри возобновлениями ».

Зображення цієї прекрасної споруди знаходиться в альбомі Т. Шевченка. На малюнку Т. Шевченка баня собору дещо відрізняється від її сучасного вигляду. Зміни відбулися внаслідок пізніших перебудов після пожежі. Зображена на малюнку і каплиця – споруда над підземним ходом, що нагадує альтанку.

Пам’ятка переяславської старовини настільки вразила митця своїми досконалими пропорціями, що неодноразово ставала об’єктом його уваги в художніх творах та листуванні.

Виконуючи завдання Київської археографічної комісії, Шевченко зацікавився стародруками, що знаходилися в бібліотеці Переяславської семінарії. Серед них було й Пересопницьке Євангеліє – видатна пам’ятка української культури, створена в 1556 –1561 роках архімандритом Григорієм і переписувачем Михайлом Василієвичем із Сянока.

Судячи з усього, пам’ятка справила на поета велике враження і тому він залишив про неї запис у своїх «археологічних нотатках». Ось зміст цього запису:

«В скромной семинарской библиотеке хранится два Евангелия, писаны на пергамени изящными славянскими буквами, чернилом и киноварью – с прекрасными разноцветными рисунками по золоту. Первое писано в 7053 году... Второе Евангелие, также на пергамени, изящнее и раскошнее первого, писано малороссийским наречием [1556] года, с надписью на краях первых листов...».

І, нарешті, варто звернути увагу на те, що письменник у своїх «археологічних нотатках» наводить повністю дарчий напис гетьмана Івана Мазепи, який передав книгу Переяславській єпархії: «Сіе Евангеліе прислано и дано отъ Ясновельможного Его милости пана, пана Іоана Мазепы, войскъ царского пресвЂтлаго величества запорозкихъ, обоихъ сторон Днипра Гетмана, и славного чина Святого Апостола Андрея кавалера до престола Переяславского епископского, который отъ его жъ милости созданъ отъновленъ, и драгоценными утварьми украшенъ при преосвященномъ епископи Захаріи Корниловычи року [1701] апреля [17] день».

У «Археологічних нотатках» Т. Шевченко залишив опис цитаделі – давньої фортеці, так званий дитинець (кремль) стародавнього Переяслава, заснованої князем Володимиром Святославичем наприкінці X ст. як важливий опорний пункт для захисту південно-східного кордону Київської Русі від нападів степових кочівників-печенігів; місце перебування князівської сім’ї, боярської верхівки та вищого духівництва.

Т. Шевченко описує церкву Успіння Пресвятої Богородиці (пов’язану з Переяславською угодою): «…В цитадели древней крепости, или в вышнем городе, церковь Успения Пресвятыя Богородицы. Та самая, в которой присягал Богдан Хмельницкий на верность московскому царю, сгорела, и на том месте в 1760 году построена новая по образцу древней, деревянная о девяти византийских куполах с крещатыми окнами во фронтонах. А при Феодосии преосвященном Переяславском в 1825 году возобновлена; внутренность осталась в прежнем виде, а наружность, к сожалению, до варварства искажена. Невозможно смотреть на нее, а не только рисовать….». Згадує культові речі, що зберігаються в церкві (лампади, чаші, хрестики та ін.).

«В той же цитадели церковь с. Михаила, по преданию бывший монастырь, построенный каким-то князем черниговским Михаилом. Ни снаружи, ни внутри не осталось никаких признаков ее древности, окроме колокольни и при ней трапезы, где теперь помещается уездное казначейство».

Покровську церкву, збудовану в 1704-1709 рр. на честь взяття Азова переяславським полковником Іваном Мировичем,  в археологічних нотатках Т. Шевченко не описує, але зберігся малюнок Покровської церкви з написом: «Церковь Покрова, построеная 1709, полковником Мировичем».

У нотатках Т. Шевченка знаходимо й опис змальованого ним у церкві села Борисівка кам’яного хреста на місці вбивства св. князя Бориса: «На месте, где по преданию убит князь Борис, построена недавно церковь (отсутствие всякого понятия о изящном и снаружи, и внутри), в ней стоит у иконостаса величиною в три аршина серого гранита крест с высеченною надписью: «Сей крестъ здЂ на мЂстЂ семь убіенно святаго страстотерпца Христова Бориса великого князя російського, водрузи Григорій Бутовичъ протопопъ переяславскій споспЂшествовалъ во ономъ Селивана Кириловича Билого, головы стрЂлецкого, лЂта отъ сотворенія міра 7171, от Р.Х. 1661, 2 маія в 3 дня». На обороте: «а дЂлалъ крестъ сей Харько безпалчій мельникъ съ товарищемъ своимъ Мартыномъ».

Т. Шевченка цікавили також пам’ятки околиць Переяслава, навколишніх сіл, пов’язаних з героїчним минулим нашого краю. Він відвідав середньовічні козацькі наддніпрянські села Андруші, В’юнища, Козинці та задніпрянські села Трахтемирів і Монастирок.

Перебуваючи на Переяславщині, Шевченко фіксує археологічні пам'ятки, виявлені на північ од Переяслава, подає інформацію про три кургани: «По Киевской дороге в пяти верстах от Переяслова над самой дорогой три высокие кургана, называемые Трибратни могилы. По Золотоношской дороге в семи верстах от города высокий курган, называемый Богданова могила…».

Шевченко звертає увагу на «бесконечный вал» поблизу Переяслава, «неизвестно когда и для чего построенный». Вал, відзначений Т. Шевченком поблизу Переяслава, зберігся й тепер і тягнеться від долини Дніпра в північно-східному напрямку на відстань  близько 30 км. Його добре видно поблизу сіл Циблі і Мала Каратуль, де його розрізають Золотоніська і стара Лубенська дороги.

 Шевченко замалював два андрушівські пейзажі. На одному з малюнків – хата, в якій за переказами, бував поет, а на другому – шлях зі старими вербами, що веде до церкви і великих будівель архієрейської садиби.

У селі В’юнище Т. Шевченко замалював сільський будинок (є думка, що то будинок збіднілого поміщика Степана Никифоровича Самойлова, в якого жив Т. Шевченко наприкінці листопада-грудня 1845 р. під час ремонту в будинку А. Козачковського в Переяславі).

Виконуючи доручення Київської археографічної комісії, вивчаючи історичне минуле українського народу, Т. Шевченко у перший свій приїзд до А. Козачковського описав та замалював історико-культурні та археологічні пам’ятки Переяславщини, внісши вагомий внесок у дослідження старожитностей та української історії.

Завідувач НДВ  «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка»                Н. Кухарєва