«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ…» Т. Г. ШЕВЧЕНКО НАПИСАВ У ПЕРЕЯСЛАВІ

Категорія: Історичний календар. Події Створено: Середа, 25 грудня 2019, 16:50

У Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка є священна кімната: покої для гостей, в яких зупинявся Тарас Григорович Шевченко, перебуваючи в гостях у господаря цього будинку – Андрія Йосиповича Козачковського.

Т. Шевченко, приїхавши вдруге до Переяслава в кінці жовтня 1845 р., був дуже хворим. Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла дуже, бо він, працюючи в складі Археографічної комісії, мусив увесь час їздити по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі тощо. Їдучи із В'юнищ до Андрушів у дорозі змок до нитки: весь день його морозило, і надвечір гість почувався зовсім хворим.

Наприкінці листопада поет переїхав до В’юнища у зв’язку з ремонтом будинку А. Й. Козачковського. Майже місяць жив у Степана Никифоровича Самойлова.

Наприкінці грудня стан здоров’я хворого різко погіршився: недуга прикувала його до ліжка. Господар закутав поета в кожух і повіз у Переяслав до А. Козачковського, з надією, що він допоможе, адже той був лікарем.

У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто виліковувався від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним. На той момент Т. Шевченкові виповнилося лише 31 рік…

Тарас Григорович у тій чистій, теплій, затишній кімнаті лежав і сумно дивився в стелю: думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро, лани широкополі й села, що нагадували поетові писанку. Здібний і уважний лікар А. Й. Козачковський підлікував знеможеного Тараса. У ніч на 25 грудня Тарас Григорович підвівся з ліжка й запалив свічку. Його погляд упав на папір. Поет встав із ліжка, рука сама потяглася до пера, і з-під нього з’явилися перші слова: «Як умру, то поховайте…». Перед очима постали В’юнища, Трахтемирівські гори, величавий Дніпро, широкополі лани… А коли до кімнати проник перший промінь світла, на столі лежало останнє прохання до земляків.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій…

Завдяки турботам А. Й. Козачковського Шевченко незабаром одужав. А «Заповіт» пішов межи людей. Його переписували від руки, читали в тісному колі однодумців. Автограф у рукописній збірці «Три літа» Т. Шевченком датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Знаково, що народини такої поезії відбулись у велике свято: вірш написано на Різдво – 25 грудня 1845 року. «Заповіт» переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам'ять, аж поки твір потрапив на сторінки невеликої збірки «Новыя стихотворѣнія Пушкина и Шевченки», що була надрукована у Лейпцигу 1859 року, пізніше – у Львові (1863) та Петербурзі (1867). Великого поширення твір набув під час перевезення тіла Шевченка до України: значна заслуга в цьому художника Григорія Честахівського, який навчив «Заповіту» багатьох із тих людей, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем.

У різних списках і різних виданнях цей вірш мав різні назви: «Завіщаніє», «Заповіт», «Думка», «Остання воля». З 1867-го року за ним закріпилася назва «Заповіт».

Існує думка, що Т. Шевченко «Заповіт» написав не в Переяславі. Можна допустити, що перші 8 рядків вірша Кобзар написав на світанку  25 грудня 1845 року, а інші 16 рядків доопрацьовував пізніше. Коли уважно придивитися, то помітно, що в перших 8-ми рядках поет робить заповіт щодо своє особи, а далі – майбутнім поколінням. Таким чином твір неначе різко переділений побажаннями митця, що наводить на думку про осмислення, глибокі роздуми перш ніж озвучити не щось своє настроєве, а значиме для майбутнього.

Вивчення джерел тексту вірша «Як умру, то поховайте…» дає відповідь на дане питання. Існує чотири джерела тексту, чистові автографи яких зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:

 – неповний чистовий автограф (рядки 1–15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-их років XIX ст.;

 – чистовий автограф на окремому аркуші;

 – чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»;

 – список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка.

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові». У всіх виданнях творів Т. Г. Шевченка вірш датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи в першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте…»  (рядки 1–15). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте…» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199. На місці рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Т. Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю…», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні – червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-их років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте…» відібрано у В. М. Білозерського. Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа»: рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1–8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша й зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из «Черной Рады» брат Василий мне выписал». Текст цього уривка ідентичний рядкам 1–8 повного списку «Як умру, то поховайте…», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський, М. О. Максимович. Твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок.

З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-их років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський. Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859 р.), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За першодруком виконано списки: на вклейці до примірника «Кобзаря» 1860 р., що належав Л. Г. Лопатинському; в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» (1862 р.); в рукописному «Кобзарі» (1866 р.).

За невідомими джерелами виконано списки в рукописних «Кобзарях» 1861 року; в рукописному «Кобзарі» 1863–1867 рр. (криптонім власника: А. Ч.); другий із двох списків у збірнику О. М. Бодянського.

Рядки 1–8 вперше введено до збірки «Кобзарь Тараса Шевченка», виданий коштом Д. Е. Кожанчикова 1867 р., під редакційною назвою «Заповіт», яка надалі стала традиційною, і з різночитанням у рядку 7: «Були видні, було чути». Повний текст твору вперше надруковано в львівському журналі «Мета» (№ 4, 1863 р.) під назвою «Завіщаніє» з відмінами в 7 («Були видні, було чути»), 13 («Все покину і полечу») рядках. Цей текст передруковано в львівському виданні «Поезії Тараса Шевченка» 1867 року. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш вперше надруковано у виданні «Кобзарь» за ред. В. Доманицького 1907 р.

Поезією «Як умру, то поховайте…» завершилася плідна Шевченкова осінь в Переяславі.

Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка»                                   Павлик Н. М.