КАТЕРИНА БУЗНИЦЬКА: КОРІННЯ МОГО РОДУ

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: П'ятниця, 26 березня 2021, 08:30

Минулого року в Музей кобзарства завітала поважна жінка. Виявилося, що ми дружимо віртуально, що сьогодні широко прийнято. Її сторінка не дуже активно, але завжди змістовно наповнена, тому швидко пригадалося її характерне прізвище –  Бузницька Катерина. Коли познайомилися ближче дізналася і по батькові - Миколаївна. Вона завітала до Музею кобзарства не вперше, а цього разу – щоб познайомити нас з рідкісною для культури Переяславщини світлиною. Яку нам ще належить дослідити і розшифрувати. 

Катерина Миколаївна, родом з наддніпрянського лісостепу, унікального за своєю драматичною і не повністю дослідженою історією – села Хоцьки. Те, як тривожно і детально вона розповідала про коріння свого великого понищеного роду, про велику історію самого села – не могло залишати байдужим.  А ще, Катерина Миколаївна залишила нам світлину 1916 року, зроблену в Переяславі, де були зображені її предки. Це направду були красиві, особливі своєю вродою, хоцьківчани по долі яких нищівним катком пройшлася історична епоха тоталітарної влади казарменого комунізму.

Катерина Миколаївна народилася в с. Хоцьки. ЇЇ батьки: Ганна Іванівна Бузницька (Піскун) та Микола Піскун. З дитинства вона була дуже близька з матір’ю і, навіть розум мала такий же аналітичний, тому після восьмирічки вступила до Київського кооперативного технікуму, після закінчення якого приїхала працювати головним бухгалтером в Ташанське споживче товариство. Згодом переїздить в рідне село і працює– начальником торгівельного центру. Була кваліфікованим фінансистом. Тому, коли постало питання – змінити щось в своєму житті, її знання були гідно оцінені на посаді замісника головного бухгалтера у Генеральній прокуратурі України, де вона і пропрацювала  до виходу на заслужений відпочинок. Завжди позиціонувала себе істинною українкою, розмовляла рідною мовою, носила вишиті сорочки, за що й звали – «націоналісткою», але не чіпали.  Цей період життя вона дуже багато подорожувала, як по Україні так і за кордоном. Та ніколи не забувала коріння свого роду. І завжди розпитувала матір про свою багаточисельну рідню, і завжди відчувала велику внутрішню тугу і журбу матері, коли вона розказувала про своїх батька, матір, дядьків, діда, баби. Про те, які вони були трудолюбиві і, як нещадно за це покарала їх існуюча країна Рад.

Дивно, як у тому молоху людських доль, збереглася ця унікальна світлина діда і баби. Саме на ній зліва – зображений її дід – Бузницький Іван Васильович (1888), а поряд нього її бабуня - Євдокія Савенко (1893-1942)- родом з села В’юнищі.

Катерина Миколаївна, розповідає, що вже мамин дід Бузницький Василь Степанович був у селі Хоцьки - урядником, більше 20- ти років. Помер досить молодим, повертався з-за Дніпра взимку -  провалився і тяжко захворів, не спасли. 

 «Мій прадід, Бузницький Василь Степанович був у селі Хоцьки - урядником, більше 20-ти років, помер у молодому віці – провалився у річці і захворів. Прабабуся залишилася сама з 7-ма дітьми.»

«На світлині з правої сторони сидить красивий чоловік з шаблею. Його ім’я - Назар Семенович Захарченко, а поряд нього, його дружина – сестра дідуся – Домніка (Домаха 1887). Назар Захарченко певний час був Головою села. Але за те, що дав довідку куркулю Бузницькому Андрію для вступу в інститут, його посадили на 5 років.

Початок ХХ ст. ознаменувався різними хворобами, епідеміями: іспанка, холера, туберкульоз. Всі красиві жінки на фото – сестри мого дідуся. Коли Назар Семенович Захарченко  двічі вдовів, то одружувався на сестрах Івана Бузницького. Втретє він одружився з Лисенко Марфою, але невідомо за яких обставин її було заарештовано і розстріляно. Їхня дочка випадково вціліла. Після 5 років засудження, якимось чином Назар Семенович разом з дочкою Настею переїхав до Львова і там, біля неї доживав свого віку. Після падіння сталінської епохи, всі вони були реабілітовані.

Коли я звернулася до Катерини Миколаївни з проханням де що розповісти про людей на світлині, вона приязно відгукнулася, надіслала свої спогади, а потім ми ще близько години говорили. Насправді доля цієї родини заслуговує на повноцінну книгу.

Історія мого козацького роду трагічна. На фото – мій дід Бузницький Іван Васильович (1888),бабуся Євдокія Савенко (родом з с.В'юнище). Сестри діда Ольга(1885), Домніка(1887), Орина(1890), Настя(1892), Олександра(1897). Були в діда брат Федір (1902) та дві сестри Єфросинія і Оксана, які померли малими.

Моя прабабуся Агафія Олексіївна Бузницька (Захарченко) лишилася вдовою з 7-ма дітьми. По моїй гілці роду всі глави родини були господарі, яких назвали куркулями. Тому всі були розкуркулені і кого розстріляли, кого відправили у заслання за межі України. Всі вони були грамотні, багато з них отримували подальшу освіту, навчалися в Києві. Про те, що сталося і, яке було подальше життя розкуркулених розповіла моя мама Миколі Чиркову – краєзнавцю з с. Циблі, який записав її сповідь на яку вона наважилася вже в останні роки свого життя.

Коли відкрилися архіви, повідомляє Катерина Бузницька я першим чином пішла в Центральний Архів Громадських організацій, щоб знайти щось про своїх рідних. Де закінчилася їх доля, в чому вони провинилися…

Мого дідуся, маминого батька, тримали в тюрмі, історія його смерті неоднозначна - одні говорили, що його випустили з тюрми додому. І він, виснажений голодом, по дорозі помер, як тільки-но поїв каші. Я думаю, що його знищили, хоч читала рішення, що він не винен. Та підпис його на документі був  відсутній. Були відсутні протоколи допитів свідків, ще інші документи з позначкою без права  доступу. Тобто ще не прийшов термін допуску до них.

Рідний брат мого дідуся - Федір був розстріляний у 1937 р., йому було 35р., у нього залишилося два маленьких сина. Дядьки діда такі ж хлібопашці, як і Бузницький Іван Васильович і їхні діти- також були засуджені. Трагічна історія долі Бузницького Андрія Леонідовича(1899),він був студентом, навчався в м. Києві був у "банді" отамана Чорного з 1921р. У справі отамана Куреди (я піднімала архів) його ім’я значиться у засновниках цього підпілля. Йому, і отаману Куреді був вирок - розстріл, який  потім замінили до 10 р. заслання. Отамана Куреду відпустили помирати додому, а історія життя Андрія невідома.

Зі спогадів матері, які в не взяв Микола Чирков, вона так говорила про батька, про його піт і кров: «На шістьох членів сім’ї батько мав шість гектарів землі і відповідний реманент для її обробітку. Працював сам день і ніч без найманих працівників, ще й у других людей брав землю з половини, і розплачувався урожаєм. Ходив у полотняних штанах і сорочці. За день так натомлювався, що навіть не мив порепані п’ятки. Так і завалювався спати, як мертвий у клуні, не було сили ввечері помити ноги. Нащо мити ноги, як завтра рано   знову  в   поле! Щоб пахати землю, то треба було мати свого коня і реманент. Хто не мав коня, то й і не хотів землю обробляти, бо тяжко. Ходили по селу і тільки пили горілку та крали. Хата, яку  забрали у нас, була в центрі села Хоцьки. Розумні люди продали її недобудовану в часи НЕП, бо зрозуміли, що пахне жареним. Самі вони з села виїхали. Батько ще шість років добудовував цю хату.

Так от - прийдуть комнезами і накладуть податок. Батько заплатить. Тільки вранці заплатив - новий податок ввечері вже треба платити. Один знайомий батьку сказав: «Скільки не плати – все рівно хату твою заберуть. Назначали спочатку розкуркулити сім’ю і забрати хату під аптеку в других людей, але комнезами сказали – треба забрати в Бузницького, бо в центрі, і так зручніше буде». Потім так і вийшло. Батько вже не мав чим платити податки і почав ховатись. Хтось із своїх, сільських доніс. Піймали його у баби Орини на початку літа, ще жито невисоке було. Батько почав тікати, але сил не було. Він почав проситись у свого ж сільського: «Відпусти, богом прошу!». Де там - погнали гоном у машину, похожу на хлібну, «Чорний ворон» називався, ще й нагайкою зверху побили і повезли… (Мати знала, хто зловив батька і бив нагайкою, але так і не сказала мені)».

Катерина Миколаївна розмірковує: в родині завжди оберігали дітей від тяжкої правди. Навіть коли я вже прочитала архівні документи, приїхала до матері, вона сиділа з нашою родичкою  я сказала їй: «Мамо я привезу тобі офіційний документ де сказано, що батько твій, мій дідусь - реабілітований». Його несправедливо судили, катували і все відібрали! Як то було жити все життя в селі, з цим клеймом, що твій батько «ворог народу», лише за те, що був «хлібопашцем»! Тітка, біля мами сказала, - ой доню не треба, ось не тривож того всього, що було, не піднімай його…»

Люди на все життя залишалися жити зі страхом в серці, жили не на повні груди і це впливало і на їх особисте життя і на всю подальшу долю.

Я привезла мамі той документ! І мати ще вспіла - вилити свою біль у тих спогадах, які записав М. Чирков. Але то лише частинка тої болі, яку довелось пережити.

Мама дуже добре вчилася, знала математику і допомагала дітям в класі. Вони за це їй віддячували, хто бурячком печеним, хто яблучком, хто чим… Ще один спогад від мами.

«На Паску в 1933 році моя подружка сусідка Загребельна Надя (в заміжжі Різник) мене запитала, чи я що їла? Я відповіла, що з позавчорашнього дня і різка в роті не була… Вона побігла додому і принесла мені пиріжка. Руки мої затрусилися, сльози градом полились у мене! Я швиденько понесла його до себе в хату і поділилась зі своєю мамою. Пиріжок був з товченим маком, калинами, грушками і  цукровим буряком. Де той мак у неї зберігся? За все життя, цей пиріжок наполовину з висівок, був для мене найсмачнішим у світі!  Моя сусідка Надя померла молодою, так я вже її  дітям і внукам старалась завжди чимось віддячити. Як не було чим, то хоч добрим словом.» (чирков)

Мама мені розповідала в спогадах, коли всіх чоловіків Бузницьких позасилали в ті табори, (це дядьки мого діда і їх сини )то їх мати Мотря в пориві туги причитала: «Мої соколи прилетять і на крилах принесуть – волю!»

І ще, весь час мама мені зі сльозами в очах згадувала, як уже закінчила педагогічний технікум її направили в Студеники працювати, час був перед війною. До неї з Хоцьок прийшла пішки перевідатися - її мати Євдокія. Вона розповідала, що попрохала людей, у яких жила на квартирі, дати мамі по  поїсти, бо в самої нічого ще не було. Погомоніли, посиділи та й пішла проводжати матір. Вже коли повернулася, зібралася з думками, вона згадала, що не дала матусі хоч скибочки хліба в дорогу. Гіркі сльози залили її обличчя… Все життя вона плакала, як згадувала цей епізод. ЇЇ матуся померла досить рано, в 49 років.

Моїй мамі, підсумовує Катерина Миколаївна бог відміряв довгий вік, ніби даруючи загублені роки мого дідуся Івана, бабусі Євдокії. Катерина Миколаївна надзвичайно залюблена в своє село, в Переяславщину. Вона істинний краєзнавець свого краю: збирає книги, які видаються останніми роками про села, що вже зникли з карти України. Мало того, вона подарувала їх в бібліотеку сільської школи. Дехто з односельців не розуміють такої відданості пам’яті предків, гадають, що вона добивається своєї спадщини, яку відібрали в її дідів прадідів. А вона посміхаючись, відповідає, я шукаю свій родовід, який походить від вільних людей –козаків.

Пані Катерина виїхала з села в столицю, але тут залишилася садиба її мами куди вона щоліта приїздить проживати і навіть стверджує: В мене таке враження, що я ніколи й не від’їздила з Хоцьок, а була в якомусь довгому відрядженні.

Використано: Польові дослідження Костюк Н. В. Спогади з респондентом –Бузницькою Катериною Миколаєвною, 1955р.н. жителькою м. Києва, народженою в с. Хоцьки.

Чирков М. М. «Розкуркулення. Спогади Бузницької (Піскун) Ганни Іванівни (1921 -2012), жительки села Хоцьки Переяслав-Хмельницького району, Київської області» .

Світлини надані К. М. Бузницькою та з доступних інтернет ресурсів.

Підготувала молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства»                                                Костюк Н. В.