НЕЗРЯЧИЙ КОБЗАР-БАНДУРИСТ ЮРІЙ ДАНИЛІВ ЗАСНОВНИК ЛЬВІВСЬКОЇ КАПЕЛИ БАНДУРИСТІВ «КАРПАТИ»

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Понеділок, 16 листопада 2020, 11:57
Notice: Undefined variable: info in /home/ksere795/niez.com.ua/templates/urbanlife/html/com_content/article/default.php on line 176

12 листопада оголошено Міжнародним Днем сліпих. Коли звернутися до даних Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я за роз’ясненнями скільки в світі людей, які страждають від порушень зору, то вияснимо, що близько 300 мільйонів людей в світі мають порушення зору. І в цій цифрі майже 40 мільйонів незрячі. Щорічно кількість сліпих зростає на 1-2 млн. осіб і є жахливий прогноз, що незрячих у світі може  бути вже 100 млн.

В Україні лише за неофіційними даними, приблизно 100 тисяч людей інваліди по зору, з них понад 10 тисяч – діти.

Вже  в сучасних дослідженнях таїни мозку вчені дійшли висновку, коли людина втрачає зір в мозку відбувається заміщення  цього порталу, якоюсь іншою функцією. В більшості це розвиток абсолютного слуху.

Саме тому нам відомі унікальні факти існування незрячих музикантів, які стали феноменальною гілкою української традиційної культури. Це кобзарі.

Історія кобзарського руху надзвичайно глибинна і драматична.

Після знищення незрячих музикантів, які мандрували світом цю нішу заповнювали зрячі музиканти, які облюбували бандуру, опановували гру на ній і вивчали той репертуар, який несли незрячі старці співці. Такий колектив був створений під орудою В. Ємця у Києві у 1918 році. Він виступив перед урядом УНР  гетьмана Скоропадського в театрі Бергоньє в Києві. А коли уряд потерпів поразку, Скоропадський який дуже шанував інструмент бандуру, благословив Василя Ємця їхати в Європу і там інструментом бандурою прославляти Україну. Василь Ємець жив і творив в Польщі, Чехословаччині, Франції, і створював колективи бандуристів. Серед його учнів в Західній Європі були інтерновані представники війська УНР, дехто  з часом повернулися в Галичину і продовжували своє життя та займалися  грою на бандурі. До того часу в тих краях на бандурі не грали, окрім 1906-1912 рр. – життя і творчості в містечку Криворівня –  бандуриста віртуоза, композитора, автора Підручника гри на бандурі – Гната Хоткевича.

Тож коли наддніпрянські митці-емігранти поселилися в Галичині в середині 20-х років це був гімназійний період Юрія Сінгалевича, талановитого юнака в різних видах мистецтва. Він під їх впливом захопився грою на бандурі та змайстрував власний інструмент за підручником гри на бандурі. І згодом став  учителем наставником значної кількості молодих хлопців. В цьому колі вже значно пізніше з’явився  Юрко Данилів перший серед його учнів незрячий музикант.

Цю першу зустріч дуже романтично описав в своїх спогадах Богдан Жеплинський. Про те, як восени 1946 р. батько привіз до Львова з села Раделичі що під Стриєм свого сина. Син отримав скалічення по зору, після війни від снаряда, якого розбирали допитливі хлопчаки. В родині всі любили співати і особливо Юрко. Тому батько вирішив віддати його до відомого на Галичині бандуриста, аби той навчив його грати на бандурі. Батько продав корову і купив сину бандуру, яка коштувала 3тисячі 500крб. Як згадували його побратими це була діатонічна бандура, але мала на приструнках плаваючі ричажки,  які давали можливість піднімати звук на пів тона вище, або нижче.

Навчання було не легким. Юнак тужив за селом, мав загрубілі пальці, які довго звикали до струн. Але талановитий учитель розповідав дуже багато історій про кобзарів минувшини: Федора Гриценка Холодного, Остапа Вересая, Михайла Кравченка та й про самого Гната Хоткевича, спогадами котрого він ділився.

Зовсім скоро Юрко Данилів вперше виступав у складі капели бандуристів у Львівському будинку народної творчості. А через рік, навіть як соліст виконував українську народну пісню «Стоїть явір над водою».

А в липні 1947 року сталася страшна трагедія – його вчитель Юрій Сінгалевич, надзвичайно талановита особистість трагічно гине під колесами автомобіля. Оговтавшися від цієї трагедії  Юрій Данилів  вдосконалює гру на бандурі у Ярослави Дарманчук.  Виступає в ансамблі «Чорногора», а згодом у капелі бандуристів при Львівському клубі «Промкооперації».

У 1949 році  від виробничого об’єднання українського товариства сліпих Юрія Даниліва трудовлаштовують у щітковий цех. Життя його в матеріальному плані дещо нормалізувалося, а бандура приносила справжню втіху серцю.

Від Сінгалевича він перебрав чудовий патріотичний репертуар: дума «Плач невільників» пісні думи  «Про Лебеденка», «Про Супруна» і багато інших історичних, чумацьких, бурлацьких, ліричних пісень. І завжди виступав  з цим репертуарем перед людьми.

А потім на фабриці розпочав навчати таких же незрячих як сам, грати на бандурі. Мало хто вірив, що з того щось буде. Та поступово з робітниками, які мали загрубілі пальці рук і не знали нотної грамоти,  вони вивчили декілька творів і так з’явився  ансамбль  бандуристів.

У 1953 році вони виступили на сцені, і стало зрозуміло, що Юрій Данилів працював не даремно, що він таки створив ансамбль бандуристів при УТОСІ.

І далі він керував своїм ансамблем і вивчав репертуар в кобзарському напрямі.

Дирекція фабрики підтримувала їх, купили їм бандури, сценічний одяг, вони приймали участь в концертах, оглядах отримували відзнаки у Львові також у Всеукраїнських оглядах в  Одесі.

Юрій Данилів мав прекрасний талант співака і організатора, мав дуже лагідну вдачу і звертався до усіх своїх учасників, як до дітей.  Але він не знав письма Брайля, не читав нотної грамоти. Тому звертався до професійного музиканта керівника капели «Дзвіночок» свого гарного товариша Володимира Дичака, аби той прийшов до них на репетицію, допоміг налаштувати бандури.  І Володимир Дичак завжди його пітдтримував доброю порадою і твердим словом. Паралельно з роботою в ансамблі Юрій Данилів розпочинає працювати в Львівській школі для сліпих, де навчає дітей грати на бандурі і співати героїчних пісень.

Коли до Львова приїхав  видатний український хормейстер-диригент Дмитро Котко і почув виступ ансамблю бандуристів, то став приходити на репетиції. А згодом дирекція фабрики оформила його на роботу і він розпочав розширяти  творчі горизонти колективу. Це вже стала капела і учасники дали їй назву «Карпати». Д. Котко збагатив інструментальну групу колективу – ввели контрабас цимбали і баян, також зробив багато цікавих обробок, поновив вже відомі в світі свої твори, які капела почала виконувати. Юрій Данилів залишався в капелі, як фундатор колективу, який організував хлопців навколо себе, він  як завжди заспівував у концертах і працював концертмейстером в капелі.

Як трепетно відносився Юрій Данилів до репертуару і лише з примусу ідеологічних засад змушений був вивчити з колективом пісню «Ленін завжди живий»  Але коли в залі гриміло:

Де ж ви, хлопці-запорожці, сини вольной волі

Чом не йдете визволяти нас з тяжкой неволі?

то їм тоді дуже діставалося, особливо Юркові Григоровичу за ці пісні. Скільки раз викликали, забороняли, погрожували…Наказували: Шевченківський вечір не починати «Заповітом», а «Ленін завжди живий».

Він завжди де міг обходив ці перестороги, заборони тоді лунав шевченківський «Заповіт» і:

«Слиш, нам умерти прийдеться в сірих казармах – тюрмах –

Месник новий підійметься на наших зболілих кістках…»

Їх не можна було не визнати, заборонити, заперечити –  їх знала Москва, їх слухала Україна, їх чекали за кордоном.

 За заслуги в розвитку самодіяльного мистецтва в 1963 році   колективу присвоїли звання «Народного». Лише у 1983 році ветерану праці і ветерану капели Юрію Григоровичу Даниліву  було вручено Знак ВЦРПС «За досягнення в самодіяльному мистецтві».

У 1988 році Юрій Данилів попрощався навіки з світом білим, його душа відлетіла до небес…

Похорон був величним, два дні в узголів’ї  стояла вірна подруга, бандура. Потім в траурній процесії його славні побратими несли бандуру попереду тіла славного спочилого незабутнього і дорогого всім кобзаря-бандуриста і співали традиційно  «Чуєш, брате мій». І хоч дехто висловлював свої сумніви і побоювання чи так повинна виглядати похоронна процесія, але його побратими робили так, як того заслуговував Юрій Данилів.

Львівська капела «Карпати» ще у 2017 році проводила свої репетиції.

Теперішній директор капели «Карпати» Роман Кіт розуміє, що «економічна криза передусім вдарила по культурі, але уже довший час музиканти домагаються кращої підтримки від держави. Сліпі бандуристи не лише творять мистецтво, вони одужують через нього, знаходять зміст у житті, в якому часто почуваються чужими, у світі, якого вони не бачать, а тільки відчувають»,  наголосив Роман Кіт.

Творчий склад капели бандуристів "Карпати" сьогодні складають 30 чоловік, з них понад 60% – інваліди по зору.

Художній керівник – заслужений діяч мистецтв України Ярослав Мелех. Директор-розпорядник капели – Роман Кіт.

На сьогодні хочеться закликати можновладних людей, щоби вони підтримали цей колектив, їм потрібен автобус, їм потрібні податкові пільги, їм потрібна наша віра і любов.

За матеріалами Слід Сінгалевича. Спогади. Літературно-художнє видання. Упорядкувала Тетяна Фролова. Львів, 1999рік.  Видавництво «Край».

Режим доступу –  https://city-adm.lviv.ua/news/city/municipal-property/211907-lvivska-kapela-bandurystiv-karpaty-ukrainskoho-tovarystva-slipykh-vidznachyla-60-richchia

 

Молодший науковий співробітник  НДС «Музей кобзарства»                                            Наталія Костюк