«В ПРОЩАННІ Є ЗУСТРІЧІ СЛІД» (до 60-річчя від дня народження поета Віктора Шакули)

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Четвер, 02 липня 2020, 20:26
Notice: Undefined variable: info in /home/ksere795/niez.com.ua/templates/urbanlife/html/com_content/article/default.php on line 176

У заголовок винесені слова Віктора Шакули з його вірша.

14 березня 1993 року в Києві поет був підступно вбитий ударом ножа. Чому доля була такою жорстокою? Це – таємниця смерті, а найбільшою таємницею Вікторового життя була поезія. Земля стала важчою ще на одну могилу, яка є свідченням і виною нашого покрученого життя – йдуть у небуття найталановитіші, йдуть найкращі. У невтішному горі мати Віктора, як поминальна свіча, щоденно спливала в тузі гарячими слізьми, та занебесся мовчало…

Шакула Віктор Федорович народився 3 липня  1960 року в с. Хоцьки, в паспорті записана дата 13 липня 1960 року. Уточнення потрібне, адже в довідці про автора в збірці подається помилково дата народження – 1961 рік. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, вступив до аспірантури. Мав захищати кандидатську дисертацію. Ще в студентські роки одружився, має сина. У школі та й в інституті Віктор віршів не писав. Кажуть, десь по бібліотеках у Києві спізнався з Петром Галичем, Григорієм Штонем, Іваном Драчем. Можливо, вони й сколихнули в ньому природжену поетичну натуру, адже Віктор вивчав тільки технічні дисципліни. Вочевидь, що під впливом когось він не міг стати таким поетом, яким став. Потрібен Божий дар. І він був у Віктора, тільки десь глибоко затаєний. За життя Віктору Шакулі вдалося видати єдину збірку поезій із пекучою у своїй прозірливості назві –  «Присутність» (1989). Шакула «тихий» у поезії, без галасливого, суєтного оприлюднення політичних баталій доби. Але в кожному його вірші поетика тривоги, якоїсь невизначеної напруги. Слово поета не «замулене» філологічною вишуканістю, де здебільшого переважає словесна вправність, ніж природний ритм. Після прочитання кожного вірша Віктора Шакули залишається загадка чогось несказаного. І це ознака всього його поетичного стилю.

Важко визначити тематику творчості цього поета. Назва віршів наче промовиста: «Переможець», «Фінал балету». Але це вірші не про спорт чи балет. У них є якийсь символічний знак життєвого досвіду

«Із уст не впаде, не сміє упасти невміле слово» – так писав в одному з віршів поет. І справді він не поспішав у поезію, як не поспішає сівач кинути зерно в ще не прогріту землю. Віктору Шакулі не марилися поетичні лаври на літературному олімпі, бо жоден із його віршів не позначений отією поспішністю – аби лиш був факт орфографічного оформлення вірша, вдалі рими та кілька хороших метафор. Вірш його виростав від кореня до крони. Поезії Віктора Шакули, перш ніж прийти до читача, напевне, довго стояли перед очима його сумління.

До викінченості промовиста назва одної-єдиної збірки поезій В. Шакули – «Присутність». Він ніколи не абстрагувався в якихось формальних ознаках, він у кожному рядку: то прорветься щемлива нотка самотності, то запечуть рядки кровної спорідненості з рідною землею.

Віктор Шакула – поет надзвичайно чутливий і тонкий, ніколи не брав на себе роль судді когось чи чогось у цьому світі. Він ніс у поезії свічу своєї душі, дбав про її життєвий вогник. Це дає право йому належати кожному, хто прагне чистого слова. «Світила доля! – // для себе бути згустком тьми». Чи не по власній долі пройшовся цими рядками Віктор Шакула, коли ще був живим… Вірш «З відрядження» – це наче по-філософськи осмислений плин буття вже після… Після відбулої земної долі. «Робота завершена. // В дорогу треба збираться. // І коли зберусь, // і вже надіну картуз, // неодмінно захочеться // вірити, як собаці, – // у що? – може, у те, що вернусь».

А викінчується вірш оптимістичним поглядом на вічне – безкінечний розвиток. Помітимо, що розмова у вірші почалася про звичайне відрядження, а закінчилась інвективою філософії буття. «А потім, як дощ, // тільки у зворотному напрямку // піде шуміти жито // і пшениця також». І вичитуєш між цих рядків – буде просто продовжуватися життя.

Душа поета, як метеоролог, сповіща передбачуване, але не оприявлене як факт. «О боже неправий, душі не треба тіла, // а щоб знайшлась душа, спроможна зрозуміть». Вчувається перегук з Ліною Костенко, яка колись писала: «Мені не треба слави, ані грошей, // ані щоб сильний світу похвалив, – // аби хто-небудь, мислію возросший, // до мене часом слух свій при- хилив».

Високо цінував В. Шакула в собі безпредметну, але нуртуючу силу – писати вірші: «валує тихий дух мій».

 «Матері» – так звався вірш Віктора Шакули, де останній рядок звучить містично-пророче: «Я так ще не вертавсь». Повертається спогадом-леготом поетичних рядків…  А в цьому ж вірші обіцяв мамі: «Ми довго проживем // На те і я у тебе…».

 Рідному мені по слову поету Віктору Шакулі присвячую.

Спливає свіча сльозами прощання,

 Розірвану важко єднати струну.                                            

Вертання до слова – болюче вертання.

І книжку розкрию, як чорну труну:

Там тремко на дні, там дні й роковини –

Рокований спазм на паперті слів.

А на пустому покутті родини

Лиш ліс величальну поету шумів…

Творчість Віктора Шакули – зблиск, непередбачуваний спалах, «ибо путь комет – / Поэтов путь», як зазначала Марина Цвєтаєва.

Старший науковий співробітник НДВ «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка»                                  Павлик Н. М.