До дня (18 травня) світлої пам’яті – Народного артиста України, бандуриста Андрія Бобиря

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Неділя, 17 травня 2020, 11:31
Notice: Undefined variable: info in /home/ksere795/niez.com.ua/templates/urbanlife/html/com_content/article/default.php on line 176

«А КОБЗА, ХОЧ І САМОРОБНА – ДОРОЖЧА ЗОЛОТА ЙОМУ»

(Олекса Ющенко)

Коли у березні 1985 року відбулося відкриття Музею кобзарства серед почесних гостей був Андрій Матвійович Бобир. Це був – відомий співак-бандурист, народний артист України, художній керівник і головний диригент оркестру народних інструментів Держтелерадіо України – більше тридцяти років, викладач Київської консерваторії серед учнів якого весь цвіт новаторського бандурного мистецтва. А саме – М. Гвоздь, С. Баштан, Н. Москвіна, Н. Павленко, В. Третякова, Ю. Гамова, А. Омельченко, В. Герасименко, В. Кухта, В. Лобко та ін.

Доля цього талановитого митця українського мистецтва надзвичайно яскраво відзеркалює шлях людини, життя якої пройшло в епосі Радянської України. Це і бідне дитинство, рання втрата батька, десятирічне навчання в музичних освітніх закладах, участь пілотом винищувачем у Другій Світовій війні і творчі роки на музичному олімпі України.

Народився Андрій Бобир у 1915р. с. Ничипорівка, Яготинщина. Рід був співучий, особливо мати славилася гарним голосом. З малолітства він також співав, і коли в 1920-их роках до них на ночівлю попросилися мандрівні бандуристи, Андрійко вперше близько побачив бандуру. З того часу інструмент навічно поселився в його серці. Мати бачила дитяче захоплення музикою і благословила його на навчання в столицю. І була дуже горда і щаслива тим, що її талановитого сина оцінили і прийняли в столичні музично-освітні заклади на навчання. І почалися його музичні мандри від учителя до вчителя, від одного музичного закладу до іншого і, аж до найвищої академії мистецтв – консерваторії. Він був надзвичайно талановитий, швидко схоплював до себе всі тонкощі мистецтва гри на бандурі, співу народних дум під її супровід і навіть розвинув композиторські здібності.

Були щасливі моменти в його студентському житті, коли він слухав надзвичайно талановитий колектив – капелу бандуристів з Полтави під керівництвом В. Кабачка. Ця подія справила на нього незабутнє враження. Також він чув співогру великого зрячого кобзаря Гната Хоткевича і, навіть був ініціатором в написанні листа до керівництва музичного училища, з проханням запросити Гната Хоткевича, щоб він їм провів практичні уроки гри на бандурі з лекціями. Але цього не сталося в силу різних причин. Тоді він особисто звернувся до Хоткевича Г. М. де прохав надіслати йому підручника з гри на бандурі, який майстер тільки-но написав і видав. І на щастя, через певний період книжка була надіслана Хоткевичем молодому бандуристу Андрію Бобирю ще й з особистими поясненнями і порадами.

Як розповідав сам А. М. Бобир у своєму інтерв’ю, яке у нього взяли бандуристи з Української капели бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройту, йому довелося так довго проходити навчання, десять років, тому що постійно відбувалися реформування у діяльності музичних освітніх закладів. І за цей період він здобував різні напрями освіти: і співогру, і композицію, і диригування.

Він ще встиг попрацювати з 1936 року – співаком Ансамблю бандуристів Українського радіо (пізніше – Ансамбль пісні), а з 1938 по 1941 рр. – художнім керівником і головним диригентом оркестру народних інструментів Держтелерадіо України.

А потім розпочалася страшна трагедія – Друга Світова війна. І Андрій Матвійович Бобир був мобілізований на швидке опанування військової професії.

В експозиції Музею кобзарства експонується портрет Андрія Матвійовича Бобиря, художника В. Я. Євтушевського, та його бандура - майстра Андрійчука 1928 року виготовлення.

Славний патріот України з юних років заприсягнувся у відданості музичному інструменту – бандурі. Природа дала йому руки музиканта, та у грізні роки війни вони лягли на штурвал військового літака. Сокирою та фінкою із звичайної деревини він змайстрував справжню бандуру, беріг її за кріслом свого літака і в хвилини перепочинку не полишав заняття на улюбленому інструменті. Невдовзі він дав свій перший концерт, який запам'ятав на все життя. Він співав «Реве та стогне Дніпр широкий» і бачив, як на обличчях тих, хто сидів у залі тбіліської льотної школи, текли сльози. Це були сльози солдатів армії, яка відступає.

Перший аеродром з якого він підняв свого винищувача у небо війни, був на Львівсько-Сандомирському плацдармі.

Людині на війні потрібні і любов і ненависть. Андрій Матвійович своїми піснями, кликав до бою, вселяв віру. Він розповідав: «Часто товариші просили мене заспівати. Після важкого бою пісня потамовувала біль, допомагала. Перед боєм додавала сил і рішучості. Дуже любили у нас «На смерть партизана» . У день перемоги, ансамбль, із воїнів ескадрильї, який був організований молодшим лейтенантом дав великий концерт для льотчиків, артилеристів, піхотинців – усіх хто брав Берлін.

Після перемоги, у складі концертної групи бандуристів-ветеранів Другої Світової війни Андрій Бобир завжди виступав, як активний учасник – пропагандист свого улюбленого інструменту – бандури. Згодом йому присвоїли звання Заслуженого артиста УРСР і Андрій Матвійович незмінно виступав перед своїми побратимами фронтовиками. У його репертуарі завжди звучали пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», «На смерть партизана». Очевидці концертів де виступав бандурист розповідали: «Його постава завжди зворушувала. Біле, як сніг волосся, тісно нагородам на грудях. Він бере до рук інструмент і вже немов не в залі, не сьогодні, а в сорокові, тихого вечора у колі бійців ми слухаємо сумну розповідь про смерть хороброго молодого партизана».

Роль українського бандуриста в роки Другої Світової війни у складі фронтових концертних бригад була яскравою. Саме значним емоційним впливом на дух і героїзм воїнів визволителів від фашистів поневолювачів. Поет Олекса Ющенко згодом напише вірша про бандуриста:

«…А кобза, хоч і саморобна,

дорожча золота йому –

в ній пісня і весела, й скорбна,

в ній віра, що поборе тьму»

В мирні роки свого творчого натхнення Андрій Матвійович Бобир створив біля 500 обробок українських народних пісень, видав низку збірників пісень і танців для бандури, написав статі з проблем розвитку кобзарського і бандурного мистецтва, а також власну працю «Поради керівнику ансамблю бандуристів». Особисто був неповторним співаком у відтворенні дум: «Про Марусю Богуславку», «Про втечу трьох братів з города Азова», українських народних пісень, інструментальних творів. З великим запізненням у 1986 році держава відзначила його велику мистецьку працю присвоївши Андрію Бобирю звання Народного артиста України

Він став одним із ініціаторів створення кобзарської секції при Музичному товаристві України, фестивалю «Вересаєве свято» у с. Сокиринці Чернігівської області (від 1987 року).

Певний час у колективі яким керував А. М. Бобир грав Ю. П. Шкарупін, відомий переяславський музикант і ресторатор. Про надзвичайні професійні і людські якості свого вчителя він згадував лише у найвищих захопливих характеристиках.

Останні роки свого життя Андрій Матвійович хворів на запалення нирок, і в пору – яскравої зелені улюбленого місяця травня 1994 року його душа відлетіла на небеса. Світла пам'ять світлій людині, великому вчителю, бандуристу воїну!

(Фотосвітлини надані з архіву учнів А. М. Бобиря та з доступних інтернет ресурсів)

Матеріал підготувала молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства»            Н. В. Костюк