80 РОКІВ ТОМУ РАДЯНСЬКИМ ТОТАЛІТАРНИМ РЕЖИМОМ БУЛО СТРАЧЕНО ГНАТА ХОТКЕВИЧА

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Неділя, 25 листопада 2018, 11:32

Гнат Мартинович Хоткевич (1877 – 1938) є непересічною постаттю в українському культурному просторі початку ХХ ст. У своїй культурологічній діяльності він надзвичайно випереджав свою епоху. Лишається лише здогадуватися наскільки наповненим було б наше культурне життя, а з ним і суспільно-економічний розвиток України в цілому, якби тоталітарна машина більшовицької імперії не знищувала цвіт нації, а давала можливість кожній особистості розвиватися в міру своїх здібностей і натхнення та вести за собою інших.

Г.М. Хоткевич залишив по собі близько трьохсот літературних та чотирьохсот музичних творів, організовував народні хори, театри й інструментальні колективи в різних частинах України. Він не лише складав твори, але й створював культурне життя громади навколо себе, запалював людей мистецтвом. Ми ще не дійшли вповні до усвідомлення внеску Хоткевича – цієї багатогранної постаті в українській культурі,не цілком оцінили новаторство і широту охоплення ним різножанрових проектів; але той шляхетний чин, який він зробив, можна, по-сучасному, назвати – культурним волонтерством – подвижницьким життям-діяльністю, задля розбудови в умовах антиукраїнської політики російсько-більшовицької імперії українського культурного простору [6, с. 11].

Прогресивна проукраїнська діяльність Гната Хоткевича потрапляла під заборону цензурних відомств трьох імперій: Російської, Австро-Угорської і Радянської, адже він з його безкомпромісністю і гострим відчуттям національного не вписувався в існуючі тоталітарні режими та побіжні їм ідеологічні схеми.Його життєва позиція яскраво відображена навіть у такій його фразі: «…страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі, тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий досі направляв його діяльність… і від нього можна ждати усякої гидоти» [7].

З кожним роком ім’я справжнього українця, патріота, творця та популяризатора української культури повертається із забуття і стає відомим не лише вузькому колу фахівців, але й широкому загалу.

Метою публікації є висвітлення і введення до наукового обігу маловідомих матеріалів та фактів, які розкривають творчу діяльність Г. Хоткевича.

Його подвижницька непересічна діяльність висвітлюється в експозиції Музею кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». До наповнення музейної експозиції, як інформаційним матеріалом так і експонатами, активно долучилися представники української діаспори.В кінці 90-х рр. ХХ ст. Музею кобзарства М. Досінчуком-Чорним були передані спогади про Г. Хоткевича, невстановленого автора, який підписався ініціалами О. В., статті Г. Бажула, Ю.Хорунжого, М. Чорного, В. Мішалова. Нині в музеї зберігаються їх електронні версії [1].

У 1995 р. до Переяслава вперше приїхала донька Гната Хоткевича – Галина Хоткевич, що проживала на той час у Франції в м. Греноблі. Вона подарувала музею світлину (інв. № НДФ -1437), на якій зафіксовано групу аматорів Харківського робітничого театру. На ній молодий Гнат Хоткевич зображений з учасниками театру, в оточенні відомих просвітників з родини Алчевських – Христини та її брата Івана [2]. Інша світлина, на жаль без підпису, але схоже, що періоду викладання Г. Хоткевичем в Дергачівському зоотехнікумі (1925?р.), демонструє активну культурно-просвітницьку діяльність, яку він очолював (рис.1).

Сам театр, створений Хоткевичем у Харкові, був унікальним явищем, яке не мало аналогів у тогочасному культурному середовищі. За спогадами Галини Хоткевич: «Cпочатку гуртківцям було дуже важко через брак постійного приміщення для проб, та з 2 лютого 1903 року, коли відкрили Народний дім, театр нарешті став повноцінно функціонувати. У свої найкращі часи театральна група налічувала 150 акторів-аматорів, які приходили після роботи на проби і до пізньої ночі проводили репетиції. До речі, на репетиції ніхто не спізнювався, актори цілковито віддавалися театральній справі. Вистави аматорів ніколи не проходили в порожніх залах, бо на кожному збиралося до восьмисот глядачів. В театрі панувала здорова творча атмосфера, жодних хвороб професійного театру, як-то заздрощі, інтриги, у цій трупі не було». Сам Гнат Хоткевич про цю діяльність згадував так: «Півтораста душ самих робітників, бо єдиний «тілігент» серед них був я. Років два грали ми в Народному домі – і то був гарний час». У репертуарі театру було 16 вистав українських класиків: «Бондарівна», «Наймичка», «Понад Дніпром», «Чужаки», «Наталка Полтавка», «Шельменко-денщик» та інші. Аматорський театр Хоткевича мав більший глядацький успіх, ніж тодішні професійні театри Харкова. Взагалі це було чимось цілком новим, винятковим явищем у тодішньому культурному житті Російської імперії – щоб театр люмпенів мав таку велику трупу та багатий український репертуар до режисури і виховання самодіяльних акторів – усе це колосальний внесок Хоткевича у розвиток української культури» [6, с. 21-22].

А передувала цій мистецькій діяльності його робота на ниві популяризації кобзарського традиційного виконавства. У 1899 році під час проведення ХІ Археологічного з’їзду у Києві серед академічних вчених виникла думка, що варто було вивчати таке явище як кобзарство. Ця думка належала професору Київського університету Миколі Дашкевичу. Багатьом учасникам з’їзду ця ідея не дуже сподобалося, але все ж було вирішено почати дослідження у цій ділянці. У Харкові було створено організаційний комітет ХІІ з’їзду і вже 20 березня 1900 року відбулося перше його засідання під головуванням Дмитра Багалія.

Призначені члени комітету зайнялися пошуком кобзарів та записом їхнього репертуару. Таким чином в організаційного комітету з’явився список з прізвищами кобзарів і лірників Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. Вчені приготували доповіді про умови життя кобзарів, репертуар, імена музикантів, від яких ті перейняли своє мистецтво. Зрештою, на останньому засіданні комітету під головуванням Дмитра Багалія і графині Уварової вирішено не обмежуватися лише доповідями на цю тему в межах ХІІ Археологічного з’їзду, а запросити живих виконавців і дати їм можливість заграти та заспівати.

Організувати і представити кобзарів запропонували Гнатові Хоткевичу. Він зрозумів, що доля подарувала йому виняткову можливість показати унікальність кобзарського мистецтва, розширити коло людей, зацікавлених народною піснею. Але для втілення цього потрібно було провести величезну підготовчу роботу: розшукати і привезти до Харкова виконавців, забезпечити їх житлом, подбати про харчування, адже це були звичайні сліпі люди похилого віку. Під житло їм надали підвальний поверх в одному з університетських корпусів [6, с. 24-25].

Щоб влаштувати кобзарів для проживання у м. Харкові Хоткевич Г. М. звертається з проханням до Сумцова М. Ф.: «Многоуважаемый Николай Федорович! Получили ли Вы от Полт.губ. Земской управы просьбу помочь мне в устройстве бандуристов в общежитии? И если получили, то хлопотали ли о позволении проживать им там с неделю? Конечно на прокормление их есть деньги, важно только чтобы был кров. Пожалуйста, дайте мне ответ сейчас же, а если мое письмо пройдет в Ваше отсутствие, то будьте добры не забудьте прислать завтра сторожа что ли на Михайловскую ул. № 16. Мне крайне важно сейчас знать обо всем. Искренно Вас уважающей Г. Хоткевич» [9] (рис. 2).

Гнат Мартинович, готуючись до представлення кобзарської співогри на з’їзді, привіз до Харкова: Терешка Пархоменка з Чернігівщини, Михайла Кравченка з Полтавщини, з Харківщини – Петра Древченка, Павла Гашенка з учнем, Івана Кучугуру-Кучеренка та Грицька Нетесу та інших. Також запросили лірників Ларивона з Люботина, Івана Зозулю та Самсона Веселого. То були найкращі кобзарі України. В одній із своїх проповідей митрополит Василь Липківський скаже: «Ці сліпці були в нашому народі справжніми вогнищами народної свідомості, народної віри, народної пісні, оповіді про минуле, закликів до кращого… вони вбирали в себе все те добре й лихе, що хвилювало народне життя наше, всі ті біди, страждання, всі ті війни і муки невільництва, всі кроки піднесення релігійного, національного, і все це відбивали у своїх думах, піснях, в своїх жалобних співах» [6, с. 24-25].

На з’їзді Хоткевич виголосив досить критичний виступ щодо відношення представників самодержавної влади царської Росії до носіїв української традиційної культури – кобзарів. Якщо від концерту оркестру кобзарів та окремих їх виступів наукова еліта і всі присутні на зібранні були в захваті, то доповідь Г. Хоткевича внесла деяке незадоволення в коло організаторів з’їзду. Настільки, що навіть коли були видані матеріали Археологічного з’їзду, його доповідь не була надрукована.

Попри таке нехтування роботою Г. Хоткевича в період проведення ХІІ Археологічного з’їзду у 1902 р., він продовжив працювати над аналітичним оглядом стану кобзарів в Україні. Збереглися його рукописи, де він згадує і характеризує кожного кобзаря, учасника з’їзду. Він намагався продовжити цю роботу зі сліпцями і на ХІІІ Археологічному з’їзді. Тому звертається з листом про надання йому дозволу на проведення лекцій – «Про стан кобзарства і бандурництва». Про цей лист звернення було повідомлено в замітках «Київської старовини»:

«Украинский писатель и бандурист инжинер Г. М. Хоткевич , намерен к будущему ХІІІ археологическому съезду приготовить состоятельную работу по вопросу о народной музыке. С этой целью онъ имеет предпринять поездку по югу России вместе со слепцами бандуристами и в целом ряде городов прочесть лекции о бандуристах и устроить этнографические концерты. На днях г. Хоткевичем уже посланы прошения о разрешении прочесть лекции попечителям учебных округов: харьковскаго, киевскаго и одесскаго. По сообщению «Придн. Края» (1885) начальник екатеринославской губ. высказался принципиально за разрешение г. Хоткевичу прочесть лекции о бандуристах в городах Екатеринославской губ., так как они будут способствовать поднятию интереса в населении к предстоящему в Екатеринославе ХІІІ археологическому съезду и к собиранию материалов для него.

Интересъ къ кобзарям и лирникам действительно пробуждается. Так по сообщению корреспондента «Южн. Края» №7775 в остерском уезде, после недавнего циркуляра М. В Даля о желательности изследования, как положения кобзарей, так и главнейших мест их жительства кроме официальных лиц, этим вопросом занялись и частные лица, которые с этой целью выразили желание сделать экскурсии текущим летом в более глухие уезды и села черниговской губернии. Охотно взялись за это дело также сельские учителя и учительницы, которые явятся полезными деятелями в деле изследования о кобзарях и лирниках. Народ живо сохранил свои бытовые отношения к кобзарям и лирникам, охотно дает указания о местах их жительства и их деятельности. Особенно много живет кобзарей в селениях Летки, Рожны, Дымарка, Бровары, Требухов, Гоголев, Бортничи и особенно в Никольской слободке в летнее время. Всякий желающий заняться изследованием вопроса о кобзарях и лирниках их жизни и деятельности, может найти в указанных селах достаточный материал, особенно в базарные дни и очередные ярмарки. Среди кобзарей и лирников в селах черниговской губернии встречаются весьма старые и интересные субъекты, ученики известного полтавского деда Вересая».[4]

Була виготовлена афіша проведення цих лекцій, але відбувся лише один гастрольний тур по Катеринославській губернії. Та згодом справа почала занепадати, заздрісні і не добропорядні деякі представники української наукової думки звинуватили Хоткевича у корисних намірах, щодо використання сліпих музикантів для особистого збагачення. Він мав судові тяжби, які в кінцевому результаті виграв, але це відвернуло його від натхнення приймати участь в ХІІІ Археологічному з’їзді в Катеринославі [3].

Тим не менше після скрупульозного вивчення репертуару і манери гри сліпих музикантів Гнат Хоткевич підсумував: існує зінківський спосіб гри на бандурі той же (харківський) чернігівський і київський.

Також Хоткевич дійшов висновку, що бандура для зрячих музикантів, які вже активно стали грати на ній, потребує вдосконалення. При цьому він розумів, діатонічна бандура невід’ємна від сліпих музикантів і хоч, як явище мандрівні співці (кобзарство) майже цілком зникало, але рештки його ще залишалися на Лівобережній Україні. Співцям не давали співати, нищили бандури, і це турбувало Хоткевича, який попри свою молодість, усвідомлював унікальність цього культурного феномену і потребу зберегти його. Поряд з цим Хоткевич, як високоосвічений інженер, музикант, композитор зрозумів, що потрібно розвивати бандуру, як інструмент, що її концертні можливості необмежені.

Він був одним із небагатьох зрячих бандуристів, хто мав авторитет серед сліпих кобзарів, надто після співпраці з ними на ХІІ Археологічному з’їзді. Виконавство Г. Хоткевича незрячі співці прийняли дуже близько і високо оцінили відомими словами: «Так грати може лише чорт і Хоткевич! На запитання московського журналіста харківському кобзарю Івану Кучугурі-Кучеренко – «Чи багато ще залишилося справжніх кобзарів, які пройшли «сувору школу минулого життя», співець відповів, що з численних зрячих аматорів і професіоналів справжнім кобзарем він може назвати «лише одного Гната Хоткевича – письменника, археолога і бандуриста» [8, с.321].

Така оцінка є справедливою, тому що все своє життя Хоткевич вбачав перспективу розвитку новітнього бандурництва лише у постійному діалозі з представниками незрячого співоцтва.

Після ХІІ Археологічного з’їзду, використовуючи свій авторитет та зв’язки, визначний бандурист приймав участь у покращенні побутових умов існування сліпих музикантів. Він також шукав можливості для концертових заробітків співців. І саме головне, саме йому належить ініціатива створення спеціалізованих шкіл-інтернатів для незрячих дітей з викладанням основ кобзарського мистецтва. Частково ці ініціативи було підтримано земськими зборами на Полтавщині, а в Харкові графиня Уварова відкрила для незрячих музичне училище. В такій школі навчався Єгор Мовчан, сліпий кобзар. Він завжди згадував із вдячністю і пошаною його засновницю графиню Уварову. Там він навчився читати і писати, співав у сліпецькому хорі та грав в оркестрі струнних інструментів. Дуже жалкував, що не до кінця довелося там пробути, бо «із смертю фундаторки інтернату графині Уварової, школу розпустили за браком коштів» [8, с.311].

Полум’яний виступ Хоткевича на з’їзді, а також у тогочасній пресі із доповідями на захист незрячих співців, сприяли швидкому зростанню зацікавленості в інтелігенції «непрестижними» «жебрацькими» інструментами – бандурою, кобзою, лірою.

Г. Хоткевич потім аналізував, «після настирливих клопотань княгині Уварової слобідські кобзарі нарешті повернули собі ліквідоване право вільного кобзарювання в Харкові. Про цю зміну ставлення до співців він писав наступне:…« а в Харькове сразу уже почувствовалось иное отношение к слепым музыкантам. Никогда не забуду, как ко мне пришел один из бандуристов и радостно заявил; « А я сегодня по Московской улице шел! Это было завоевание. Московская улица в Харькове одна из главных и ходить по ней до съезда кобзарям было воспрещено».

Та це були короткочасні успіхи в історії кобзарства в Україні. Активні рухи у створенні ансамблів бандуристів, кобзарських хорів, а згодом капел бандуристів із складу зрячих музикантів набирали піднесення. Саме завдячуючи високій професійності Гната Хоткевича і довірливій дружбі з сліпими кобзарями – носіями української традиційної культури були гарні починання у створенні таких колективів М. Злобінцевим, В.Ємцем у Києві і Кубані, В. Овчинніковим у Москві та інші.

Але на жаль сподівання на дружню взаємодію між зрячими і незрячими виконавцями несподівано обірвалися. Різні ворожі сили, випадкові люди брутально користалися кобзарськими напрацюваннями. Представники конюктурної ідеологічної системи постійно діяли ганебними методами, звинувачуючи в профанації давнього співоцького мистецтва його представників. І так, поступово незрячих кобзарів відсувають на задній план, як «віджилу музичну форму», а потім і знищили фізично.

Гнат Хоткевич продовжує свою просвітницьку діяльність, він активно читає лекції, виступає, як бандурист. За свою активну проукраїнську позицію і виступи на революційних мітингах, він змушений виїхати на Галичину. Той період був надзвичайно плідний у його житті, як письменника, драматурга, режисера. Ним був створений унікальний аматорський театральний коллектив «Гуцульський театр» (рис. 3).

Коли з лютого 1917 р., в Україні розпочалися процеси пов’язані з революційними подіями в Російській імперії, Гнат Хоткевич у перших рядах виступає на велелюдних зібраннях. Цікаві враження від виступу Хоткевича того періоду, збереглися у спогадах невідомого автора, який позначив себе ініціалами – ( О. В.):

«Перше травня1917 р. було першим і останнім вільним святом нашого народу. Багато разів доводилося потім бути учасником чи свідком святкування першого травня, але то вже було не народне свято, а свято того чужого комуністичного уряду, що став господарем нашої країни і володарем нашого народу, і в цей день, цей чужий деспотичний уряд відзначав і святкував власну перемогу.

Хоткевича довелося мені побачити ще раз, через два роки, а саме в 1919 році. Я був слухачем курсів, де він читав курс лекцій про народне мистецтво. Гнат Хоткевич любив народне мистецтво і мав великі знання. Його лекції були змістовні, глибокі і захоплювали слухачів. Проробляючи народну творчість козацької доби – козацькі думи, Гнат Мартинович ілюстрував грою на бандурі. Бандурист він був незрівняний і неперевершений. Багато потім мені доводилося чути різних бандуристів і добрих бандуристів, але нікого з них порівняти з Хоткевичем не можна.

Понад усе Гнат Хоткевич любив свій народ і за цю любов, і цей світ залишив передчасно. Мріяв побачити наш народ вільним, незалежним, щасливим. Не здійснилися за його життя ця мрія. Але після себе Хоткевич залишив глибокий слід в українській національній культурі і пам'ять про нього буде жити довгі віки» [1].

Віктор Мішалов, австралієць українського походження, доктор мистецтвознавства, один із найбільш зацікавлених науковців у відродженні інтелектуального надбання Гната Хоткевича,та повернення йому вдячної пам’яті –присвятив не одну статтю і книгупро його діяльність, а також прикладав зусилля, щоб видрукувати частину його творів.Зокрема він стверджує:«Кожна національна культура, представником якої була б постать такої універсальної людини, яка б об’єднувала в одній особі таланти інженера, письменника, композитора, майстра виконавця та етнографа, гордилася б ним. Важливо те, що така людина – Гнат Хоткевич – з’явилася в українській культурі, але як трагічно, що політичні умови життя її знищили. Проте величезна спадщина цього велета українського духу повинна стати стимулом до подальшої праці дослідників»[6].

Повертаючись до питання увічнення мистецького надбання визначного українця Гната Хоткевича, В. Ю. Мішалов з гіркотою зазначає,що після посмертної реабілітації Хоткевича в1956 р., за клопотаннями дружини, вето на друкування його творів у Радянському Союзі офіційно зняли, але з його музичної спадщини нічого не доносили до широкого кола відповідних спеціалістів. Крім багатьох обдарувань Гната Хоткевича, він мав особливий талант віртуоза бандуриста, композитора, хормейстера, конструктора-дослідника хроматичної бандури. Але з його арештом багато рукописів нот, музично-оркестрових та хорових партитур розпорошилися в руках учнів митця. Частину рукописів, на збереження, дружина Платоніда Володимирівна передала довіреному учню Г. І. Бажулу, і він,емігрувавши, вивіз їх до Австралії. Про ці факти розповідає В. Ю. Мішалов, який по суті найперший розпочав дослідницьку роботу музичного архіву Гната Хоткевича: «У мене опинилося чимало композицій Гната Хоткевича. Також є низка рукописів, які я отримав від Леоніда Гайдамаки з США – він викладав бандуру в Харківській консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником оркестру народних інструментів. У Детройті жив інший учень Хоткевича, Григорій Назаренко, який був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната Хоткевича, які він писав для своїх учнів, та працю «Бандура та її репертуар». Коли Хоткевич тут викладав, то ще зовсім не було методологічної і навчальної літератури для гри на бандурі. Він був першим, хто описав історію бандури і техніку гри. Але світ цей підручник побачив вже в ХХІ ст. А до його цієї визначної праці,було видано підручник для бандури,побратима Гната Хоткевича співорганізатора Полтавської капели бандуристів – В. Кабачка. В нещадні роки терору української інтелігенції Кабачок відсидів дев’ять років таборів. Тому у своєму підручнику він зовсім не згадував імені видатного бандуриста й не помістив його творів, етюдів та вправ. Не згадувалося ім’я та не включалися будь-які твори Г. Хоткевича і в підручники М.Опришка, А.Омельченка та С.Баштана [5].

І направду, слушні зауваження спеціалістів,зокрема Н.Супрун, як ось: «в Україні після загибелі Г.Хоткевича (1938 р.)розвиток його досягнень в галузі бандурного виконавства пішло непередбаченим шляхом, попросту було зупинено.Тоді, як воно (із закладеного в ньому концепцією Г. Хоткевича) поширилось його учнями-послідовниками в Америці, Канаді й Австралії» [5].

На сьогодні, представники української діаспори зробили значний подвижницький внесок і продовжують творити в напрямі відродження і повернення школи гри на харківській бандурі за Г. Хоткевичем.Та й в Україні ім’я Гната Мартиновича Хоткевича поволі повертається із забуття. Але ще необхідно прикласти багато зусиль, щоб нащадки могли в повній мірі оцінити всю велич і геніальність цього митця.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

  1. Архівні матеріали Музею кобзарства Національного історико етнографічного заповідника «Переяслав».
  2. Інвентарні книги фондової групи «Науково-допоміжний фонд» Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» № 1-9.
  3. «Киевская старина» журнал 1902р. – № 12. – С. 404 – 430.
  4. «Киевская старина» журнал 1903р. – № 7 – 8. – С. 26 –28.
  5. Мішалов В. Гнат Хоткевич і конструкція бандури – електронний режим доступу http://ua.z-pdf.ru/7tehnicheskie/983128-1-udk-78071-78022-bbk-8531532-viktor-mishalov-gnat-hotkevich-konstrukciya-banduri-statti-analizuyutsya-etapi-stanovlennya-g.php
  6. Хоткевич Г. / Там, де не колеться трава / Галина Хокевич. – Львів: Апріорі, 2017. – 224 с.
  7. Режим доступу http://gazeta.ua/article....8
  8. Черемський К. / Шлях звичаю / Кость Черемський. – Харків: Глас, 2002 р. – 445с.
  9. ЦДІАУ Ф. 2052 Оп.1. Спр.1284

Завідувач НДС «Музей кобзарства»                                                                                 Світлана Тетеря

Молодший науковий співробітник  НДС «Музей кобзарства»                                            Наталія Костюк