П'ятого вересня – святковий день для Потапенка Олeксандра Івановича – поета-пісняра, відомого в Україні науковця та педагога

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Вівторок, 04 вересня 2018, 04:11

ЛЮБОВ, ЯКА ПРЕВИЩЕ НЕБА

(До 65-річчя від дня народження Потапенка Олександра Івановича)

П'ятого вересня – святковий день для Потапенка Олксандра Івановича – поета-пісняра, відомого в Україні науковця та педагога. Народився ювіляр 1953 року в селі Вища Дубечня на Київщині. Закінчив Київський державний педагогічний інститут ім. О. М. Горького. У 1982 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата педагогічних наук. З 1986 року – завідувач кафедри та декан філологічного факультету Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г. С. Сковороди. У 39 років Олександр Потапенко отримав звання професора. До свого 65-річчя Олександр Іванович підійшов із вагомими науковими та творчими здобутками. Вийшли у світ його наукові доробки: Шкільний словник з українознавства  (співавтор В. І. Кузьменко), Етимологія української мови: навч. посіб. для студ. вузів  (співавтори Л. П. Кожуховська, Л. Е. Довбня), Збірник переказів з української мови для 5-9 класів : посіб. для вчителя (співавтор Г. І. Потапенко), Методика викладання української мови: практикум (співавтор Г. І. Потапенко), Лінгвокультурологія: українська душа: (монографія) (2016 р.), Енциклопедичний словник символів культури України (6-е вид. 2015р.) та  ін.

Потапенко О. І. автор багатьох поезій, що друкувалися в колективному збірнику «Самоцвіти», у журналі «Дивослово». Своє поетичне реноме О. Потапенко підтверджує єдиною поетичною збіркою «Дві Матері!» (2005). Помітний своєрідний тембр голосу якраз у розвитку тематики – любов як атавістичний порух до світу й людини в ньому. Саме за Божим покликанням цей поет відкрив душу в слові для сповіді й причастя. Треба відсікти одну потаємну думку, що виникає в кожного сучасного критика, якому її імплантовано ходом новітньої історії: а з якого ж політичного постаменту споглядає митець на суспільні баталії і які він хоче мати девіденти від того, що словом заточить чиїсь ідейні списи?

Олександру Потапенку вдалося відмежуватись на етичному рівні від барикадних політичних зіткнень, не привносити такий розор у творчість. І це робить честь поету, що як продуцент художнього слова не експлуатує його на догоду певному догмату. Більше того, поет знає, що в такому контексті слово «раціоналізується», тому не опускається до рівня – хоч холостими, а постріляю, аби лиш був розголос і запам'ятали ім'я.

Вірш «Дві Матері» – це ода святості самого вияву материнства. Матір Божу й матір земну поет бачить, як сонце в зеніті, схиляє голову перед мамою рідною й образом Божої матері на іконі, що зливаються в єдину захисну силу проти земних скорбот. Коли читаєш вірш «Дві Матері», то зримо постає видиво – мати стоїть на порозі, як ікона в божниці. Природно, що цей твір став піснею, яка викликає очисні сльози в людей різного статусу та положення. А сльози – то купіль душі. Монолог спокути ліричного героя – авторизоване просвітлення, що витікає сльозою із поетового серця, при цьому уособлює синівське, вселюдське благання материнського й Божого прощення: «Простіть мене, небесна і земна, // За болі, за гріхи отого сина, // Який до покуті застільного вікна // Стає в молитві тихо на коліна…». Медитація поетичним словом, у якому оживає тепло материнської любові й турботи, заспокоює героя, дає прихисток стомленій життєвими негараздами душі.

Олександр Потапенко розвиває й інші теми: побратимство, творчість, Україна, матеріальна зашореність і гроші, Чорнобиль, жінки-повії та покинуті діти тощо. Паралельно темі материнства розроблена художньо якісно й тема кохання. І ось тут О. Потапенко відкриває всі заборола своєї душі. Блиск неонових вогнів цивілізації поет з легкістю поміняв на щасливий зблиск у коханих очах. Крізь стрій рядків проступає сум'яття ліричного героя: кохання до чужої дружини шалом затягує в почуттєвий вир, а благочестива натура вірного чоловіка зупиняє від неправедних вчинків. Старе, як світ, зіткнення – почуття й обов'язку. Синдром Ромео проти синдрому Дон Жуана. «Йому земне кохання подаруй – // Та збережи Любов мою нетлінну!».

Жінка-незабудка для поета як вияв одухотвореної любові, з якої леготом-закликом чуються слова: «І в безнадії – все одно любіть!». Першим цвітом, лілеєю, мальвою, вишнею вводить поет жінку в образ, гравірує в метафоричних сполуках. Вірші, присвячені дружині, можна було б зібрати в цикл під назвою «Сиве кохання».

   По текстовому полотну розлита мелодика, тому понад сімдесят віршів О. Потапенка й стали піснями. У пісенній творчості душа поета, як еолова арфа, звучить ніжно й витончено. Творче побратимство з переяславським композитором В. Тузиком – щасливі злети «музикою в небо».

У збірці «Дві Матері» є твір, який хапають за серце. Щемлива ніжність прохоплюється у вірші «Безсмертячко моє», який присвячений кровиночці роду – онучку. Така чоловіча чуттєвість учить життю в любові й милосерді, вірності родовій групі крові: «Тобі лишаю в спадок, світе мій, // І ясні зорі, і пречисті води».

Збірка «Дві Матері» тільки пробиває річище поезії, але вже засвідчила – води її цілющі любов'ю, світлі в сяйві Божого слова.

Творчість О. Потапенка повчальна, але не нав'язлива, тобто не дисциплінарний батальйон, де виправляють мислення й почуття, вона – співдружність духових хвиль-хвилювань поета й читача. У творі часто помітно, як «випинали жили» на руках у письменника, а в О. Потапенка слід відмітити легкість письма: образи як образи – доступні й погляду, і серцю.

Поету вдалося оминути візіонерство, що створює поліфонічний ефект, але здебільшого не приховує схололу душу в мармурі слова. Поезія        О. Потапенка має світлу ауру, любов – як німб над душею митця – осонцює життєвий морок. Його духовна лірика як антидепресант, прихисток для натомленого болями серця. Поетичними апокрифами можна назвати вірші цього поета. Знавець кореневої системи мови,        О. Потапенко кладе рядки пластами, тим витворює лагідну мовну гладь тексту. Проситься назвати твори О. Потапенка самшитовою лірикою, адже хороша поезія, як переливання крові, цілюща для духовного організму.

Із прочитаного може скластися враження, що О. Потапенко дуже набожна людина, але говорити треба про інше. Найінтимніше місце в людини – душа, а найсакраментальніше – віра. Імітувати розумом духовну поезію О. Потапенка не можна, а щоб сягнути його одкровень, треба мати на те Божу благодать. Творче ім'я Олександра Потапенка синонімічне вислову – «благородна поезія», бо хто ще так високосно вознісся словом й увірував у святість грішної людини, що достойна бачити перед собою Бога на колінах? «Вірю в чистих людей і любов пресвяту лебедину, // Знаю: смерті нема, всі воскреснем у сяєві ми…// І Всевишній стає на пречисті довіку коліна // Перед нами, Людьми, лебединими в душах Людьми».

Воістино – доровано поету Олександру Потапенку «від Духа дар вогнистий».