1 червня - 120 років від дня народження кобзаря Єгора Мовчана

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Вівторок, 29 травня 2018, 21:21

Мовчан Єгор Хомич (1.06.1898, с. Велика Писарівка Сумської обл. – 22.03.1968, м. Київ) – традиційний кобзар. Народився Єгор Хомич в сім’ї наймита. В дитинстві втратив зір, тому природно, що він маючи ще й музичний хист присвятив своє життя старцівству. За всіма канонами він перейняв науку в кобзаря Степана Пасюги, і пішов у світ нести людям слово правди, віри та любові до України. Кобзар співав про долю українського народу, про славне минуле та сьогодення. Із своєю вірною супутницею народною бандуру Є. Мовчан обійшов сотні українських сіл та містечок.

Під час Другої світової війни Єгор Мовчан складав антифашистські пісні, якими будив ненависть до ворогів. У 1942 р. йому до рук потрапила листівка з віршем поета Андрія Малишка «Коли течуть криваві ріки», ця поезія наскільки вразила кобзаря, що він склав пісню і співав її по селах та містах.

Незадовго до смерті Є. Х. Мовчан здійснив поїздку на могилу Т.Г. Шевченка, а свою бандуру заповів музеєві Великого Кобзаря в Каневі, де вона експонується і нині.

Теплі, дружні стосунки поєднували Є. Х. Мовчана із своїм тезкою та ровесником Г. К. Ткаченком. Із теплотою та з любов’ю Георгій Ткаченко згадував про свого друга, зокрема, в спогадах, що були опубліковані в журналі «Україна» № 19 за травень 1988 р.:

«Оживає і в моїх споминах мій щирий та любий приятель Єгор Хомич. Пригадую, як він зимового вечора у своїй теплій кімнатці Будинку ветеранів сцени, що в Пущі, розповідав про своє життя та музичне навчання.

До музики, – казав Єгор Мовчан – я прагнув змалку. І коли іноді, на прохання матері, доводилося покрутити коліщатко ліри жебрака-лірника, що замандрував до нашої вулиці, то був найщасливіший у світі.

Співи хлопців та дівчат я швидко перехоплював і майже всі їх знав, а особливо любив співання хору писарівської церкви, до якої у неділю мене водила мати або старша сестра Оксана.

На подвір'ї церкви, після обідні, якась сліпая панночка іноді влаштовувала для селян платні концерти, співаючи під фісгармонію псалми, її спів пам’ятаю досі.

Років дев'яти мене віддали до харківської сліпецької школи-інтернату, де я майже весь час жив у музичному оточенні. Школа мала свій сліпецький хор, у котрому і я співав, та оркестр струнних інструментів. Інструменти зберігали у кімнаті, що звалась у нас «карцирем», бо туди замикали на якийсь час хлопців за провини. Доводилося і мені там сидіти, та я і радий тому бував, бо за той час мав можливість перепробувати та пограти на усіх інструментах.

Сліпецька школа дала мені перші підстави музичної грамоти, а головне – що я там навчився читати та писати. З вдячністю про неї згадую, жалкую, що не до кінця довелося там пробути, бо княгиня Уварова, фундаторка цього інтернату, померла, і школу розпустили за браком коштів. І я повернувся вже підлітком до Писарівки. Вдома знали, що мрію стати музикантом, через те віддали у науку до відомого кобзаря Степана Пасюги, що проживав не дуже далеко від нашого села.

За старосвітськими кобзарськими звичаями, спершу треба було одробити панові-майстру декілька років, а тоді вже тільки навчатись грати. З сього почав і я; хоч яка була негода, ходив по селах, прохаючи «сліпому-невидящому». Одного разу в злую зимовую хуртовину, не потрапивши додому, ледь не загинув. Добре, що проїжджі люди підібрали мене на дорозі занесеного снігом і майже замерзлого. І тяжко хворого забрала мене сестра додому.

Прийшла весна. Одужавши, я знов замріяв про бандуру, бо ходити з торбиною, просто жебрачить ой як не хотілося.

Прочувши, що в одного дядька на селі є аж дві бандури, ми з сестрою Оксаною, прихопивши грошей, пішли до нього поспитати, чи не продасть він нам яку-небудь. Погравши на одній, він продав її, і ми хутенько повернулися додому. Оксана побігла на роботу в поле, а я, зоставшись сам у хаті, почав хвилюючись пробувати бандуру. Вона була зовсім розладнана, я почав підтягувати струни, стрій не держався. Я і так, я і сяк. Проморочившись з нею кілька годин, употів, розхвилювався, не витримав і кинув її на долівку, потоптав у розпачі ногами, сів на лавку й з розпачу заплакав. На ту мить убігає до хати Оксана, побачила такеє та й заголосила: «Ой, Єгоре, що ж ти нароби? Ми ж за неї віддали свої останні гроші».

«Не ту бандуру наділив мені сліпому, дядько, котру пробував».

Щоб виправдати себе перед своїми, понадягав я на себе все найстаріше, почепив торбину за плечі та й знов побрів по селах прохати «сліпому-невидющому».

Мандруючи селами, прочув я, що один дід-столяр уміє робити бандури. Розпитуючись у людей, найшов я того діда. Приходжу до нього та уклонившись низенько й питаю:

– Казали мені люди, що ви вмієте робити бандури.

– Та робив колись.

– Може б, ви і мені, дідусю зробили?

  • Зроблю.
  • А що вона буде коштувати?
  • Іди заробляй побільше, а тоді видно буде.

Пішов я заробляти, та так уже старався, як міг.

Через кілька місяців, назбиравши аж п'ятнадцять карбованців, прийшов

знов я знов до діда.

  • Ну як дідусю, зробили мені бандуру?
  • Зробив, ось вона, – тай й провів пальцями по струнах.

Мені аж дух перехопило.

  • А що, – кажу, – вам за неї? У мене, мабуть, і грошей не вистачить?
  • Та що, – відповідає добродій, – з тебе взяти? Давай на пляшку.
  • Глузуєте з мене, діду?
  • Зовсім ні, – каже діді суворо.

Я йому в ноги. Підхопивши мене, він сказав:

  • Хай же щастить тобі з нею, мій голубе!

Узявши з моїх грошей тільки на могорич, одвів мене до комори спати, бо вже пізно було, а сам послав свою «стару» по оковиту та по кума, з котрим і поспівав майже всю ніч.

Не спав і я; не вірячи самому собі, перебирав струни вже власної бандури.

«Перш за все, я вже не жебрак, а співець. Хоч ще нічого й не граючи на бандурі, тільки прибренькував щось до свойого співу, а слухаючи і те добре здавалось. За юнацьких років голос у мене був добрий. Співав же я все те, що чував од Пасюги та сліпої панночки, додаючи до того пісні, що на той час ходили.

Грати на «дідовій бандурі» я навчився швидко, бо вона була зовсім проста – на двадцять струн – і підстроював я її до свойого голосу. І так ізжився з нею, що стала вона всім моїм життям. Мені здавалося, що грати на ній треба, обнявши її та пригорнувши до свого серця. Ні шкіл, ні систем ніяких не знав, а навчався так, як мені самому здавалось краще. Півтонів на ній зовсім не було, а дерев’яні кілочки давали можливість будь-якої миті перестроювати її до якої завгодно пісні.

Обійшовши з нею всі села навкруг Писарівки, навчившись уже добре грати, я кінець кінцем потрапив аж до самого Харкова, вибрав там собі куточок біля університету та й співав студентам від щирого серця. В Харкові я невдовзі познайомився з деякими бандуристами, став пильно прислухатися до їхньої гри та співання, перехоплюючи від них те, що мені подобалося. Особливо багато допоміг мені сліпий кобзар Никоненко, котрому я і по сей час вдячний.

На дідовій бандурі я грав досить, але оскільки тоді вже почали робити складніші – з багатьма басами та приструнками, то й я, щоб задніх не пасти, вирішив зробити і собі таку. Роздобув доброго кругляка червоної верби, сушив його більше року в борошні, щоб не порепався. Та й замовив доброму майстрові. Бандура добряча вийшла, голосна така. І хоч вона була багато складніша від дідової, опанував я її швидко, а дідову залишив. На цій бандурі я грав усі роки, аж доки подарували мені ось цю останню, зовсім сучасну, з півтонами, на п’ятдесят струн. На сей час бандурне діло я знав уже добре, але тримання самого інструменту я залишив таке, до котрого звик із самого початку, так мені здається найкраще, бо як голос, так і супровід в одному напрямі, а ліву руку довелось залишить тільки на басах, бо грати нею на приструнках через півтони стало неможливо, хоч користуватись цими півтонами майже не доводиться.

Сучасні бандури, хоч і голосні та багаті на струни, та дуже ж уже складні й важкі. Опанувати таку бандуру самому, як це доводилось мені, зовсім неможливо. Та й носити такий тягар від села до села я не зміг би. До того ж коштовні вони дуже, і коли б такий бідолаха, як був я, забажав придбати бандуру та сам навчитись на ній грі, то мрія не здійснилася б.

А найголовніше – що бринять вони зовсім не так, як старосвітськії, до котрих належала і моя перша «щаслива дідова бандура».

Отак казав Єгор Хомич, сумно зітхнувши.

Немарно ж минуло твоє життя, мій любий друже. Торкаючись натхненною рукою до струн своєї бандури, торкався ти і до найпотаємніших струн наших сердець, розбуджуючи в них найкращі почуття».

Завідувач НДС «Музей кобзарства»                                                               С. А. Тетеря