11 травня - день народження Петра Китастого

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Понеділок, 07 травня 2018, 13:24

КИТАСТІ ПЕТРО  та ЮЛІАН  – ПРОСВІТНИКИ БАНДУРИ В СВІТІ, ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ЛЮДЬМИ НА МОСТУ…

   Нещодавно в Музеї кобзарства відбулося декілька сеансів перегляду документального фільму Ореста Сушка «Хоробра сімнадцятка». Фільм розповідає про правдиву історію української капели бандуристів ім. Т. Шевченка яка, після Другої Світової війни, опинилася на теренах Північної Америки – де продовжила популяризувати та розвивати українське бандурне мистецтво. Фільм побудований на спогадах учасників капели, які розповідають про свою неймовірну дорогу в мистецтві, про любов до України, яку вони пронесли через все своє життя. Двоє із учасників це батько і син – Китастий Петро Іванович та його син Китастий Юліан Петрович.

   2018 рік – ювілейний рік для них. 11 травня – виповнюється 90 років Петру Китастому, і на початку року його сину – Юліану здійснилося 60 років.

   Що це за постаті, чим вони звеличують культуру України і яке їх особливе відношення до нашої правдивої історії?

   Петро Китастий народився в родині церковного регента – Івана Трохимовича Китастого та Ганни Іванівни Соколянської на Полтавщині в селі Михайлівка, Нехворощанського району, і був єдиним сином. Коли в тотальному богоборчому суспільстві комуністичного режиму розпочинаються нещадні гоніння на церкву сім'я повертається в містечко Кобеляки, звідки родом був батько. Та згодом рятуючись від голоду вони переїжджають на Донбас до старшого брата – Миколи. Але брата заарештовують, тому навесні 1937 року Іван Трохимович Китастий знаходить прихисток у іншого брата –  Григорія Трохимовича в Києві, який допоміг йому вступити до Державної Капели бандуристів.

   Маленький Петро з юних літ проявив хист до музики, і вже  десятирічним він, завдяки своєму дзвінкому голосові стає ведучим солістом першого в Україні дитячого гуртка бандуристів, яким керував Юрій Барташевський.

   Коли розпочалася Друга Світова війна, родина розуміє, що 14-річного Петра можуть примусово вивезти на роботи до Німеччини. Тому Григорій  Китастий талановитий музикант, диригент і композитор – його рідний дядько приймає Петруся в ряди Капели, як учня бандуриста, таким чином врятовуючи його. Ця подія виявилася дуже щасливою для капели, але в першу чергу для учня бандуриста. Він дуже скоро виправдав довіру побратимів. Спочатку  виступав самостійно, акомпануючи собі на бандурі: «Повій, вітре, ой, та вітерочок», «Чорнобровий корольок», «Думи, мої». А згодом заспівував, як соліст у виконанні капели «Колискову» К. Стеценка.

   З  1942 року доля Петра Китастого нерозривно була пов’язана з долею Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка. Вся хвилююча історія капели – це життєвий шлях Петра Китастого від лихоліття німецької окупації, еміграції за океан і до сьогоднішнього життя бандуриста.

  Окрім гастрольного життя з Детройтівською українською капелою бандуристів ім. Т. Шевченка, Петро Китастий закінчив гімназійне навчання в Німеччині, здобував вищу освіту в США. І мав основну свою професію – інженера, яка по суті забезпечувала йому матеріальний достаток. Петро Іванович Китастий працював в Детройтівському Державному корпусі інженерів (США). І за цю конкретну прикладну працю він отримував відзнаки, навіть, був удостоєний найбільшою почестю – звання «Інженер року» у 1977 році. Але відданість музиці, українській пісні, бандурі йшла завжди паралельно в його житті. І саме ця сторона його життя виховала в його особистості кращі якості людини шляхетної інтелігентної і духовної.

   Найбільша честь і похвала Петру Івановичу за те, що він своєю любов’ю до української культури, конкретно до бандурного мистецтва щедро ділився з молоддю, дітьми за кордоном. Ще у 1962 році він організовує за межами України, зокрема в Детройті, перший дитячий ансамбль бандуристів. Учасниками цього колективу були діти учасників православної громади церкви святої Покрови у Детройті. З часом, цей ансамбль здобув славу, як Ансамбль Молоді Української Православної Ліги. Вони активно популяризували українську бандуру на протилежному континенті планети, виступаючи у різних містах і містечках США. Таким чином заохочували інших оволодівати грою на унікальному неповторному інструменті – українській бандурі. Діяльність цього ансамблю бандуристів, спонукала до створення інших дитячих та юнацьких ансамблів бандуристів. І Петро Китастий ґрунтовно допомагав їхнім керівникам.

   Тому, рішенням керівництва Капели бандуристів ім. Т. Шевченка, Петру Івановичу Китастому було надано, як обов’язок, завдання – бути референтом кобзарського юнацтва, таким чином поповнювати майбутніми кадрами капелу. Тож із 1968 року, кожного літа Петро Іванович, працював по літніх таборах інструктором гри на бандурі. Він здійснював цю нелегку діяльність в навчанні дітей  на згадку про те, що колись цей інструмент – бандура  врятувала його від німецького рабства.

   За всі ці роки популяризаторської та педагогічної діяльності вчителя гри на бандурі, Петро Іванович здобув численну плеяду учнів, які продовжили і продовжують його просвітницьку діяльність. Його учні також стали інструкторами, які розвивали українську бандуру в таборах на щорічних семінарах і в ансамблях містечок і міст Америки і Канади.

   Відомий його доробок у 1972 році в організації вокального дівочого ансамблю «Фіалки», де він був і мистецьким керівником і акомпаніатором. Цей колектив швидко здобув популярність серед громадянства і був постійним учасником державних свят.

   Петро Іванович Китастий – представник української родини в якій високо цінилися духовні традиції, а члени родини були служителями церкви, церковними регентами. Так його батько – Іван Трохимович керував церковним хором в Детройтівській церкві Покрови матері Божої близько 25 років і його вважали одним із кращих на цьому континенті. Тому, після відходу у вічність батька, Івана Трохимовича Китастого – Петро Іванович перейняв на себе його дітище. І продовжував свою діяльність бандуриста і співака-соліста в капелі та паралельно керував квартетом бандуристів. Цей колектив був більше мобільний, що давало можливість виступати серед більшої кількості аудиторії і таким чином популяризувати українську музику і народний інструмент – бандуру.

   Петро Іванович Китастий юним підлітком залишив Україну і все своє життя прожив в інших державах – представником української діаспори. Але любов до України він продовжує нести в своєму серці до сьогодні.

   Навчаючи дітей гри на бандурі він залучив і свого сина – Юліана до опанування музики та участі в ансамблі, яким сам керував. Згодом Юліан здобув музичну освіту в Монреалі за спеціальністю композиція і вокал.

   Пригадуючи своє дитинство і юність він говорив:

   «Як я був ще малим, мій батько та дід (Петро Іванович та Іван Трохимович Китасті) давали концерти з капелою, а вдома виконували не форматні композиції. Спочатку не цікавився і навіть дуже противився грі на бандурі, але вже у 12 років став серйозно займатися бандурою, і з часом все-таки зрозумів, що це – моє. І зараз бандура – це інструмент, з яким я живу і розмовляю... Я не просто виконую музичні твори, я намагаюся відчути, що бандура може ще «сказати». Граючи нетрадиційні кобзарські думи, люблю використовувати імпровізаційні можливості інструмента, як це робили колись і самі кобзарі.»

   Юліан Китастий останнім часом працює саме, над створенням музики нового напряму. Він пише невеличкі музичні композиції, які потім використовує в сольних концертах та експериментальних театральних виставах де відкриває різноманітні перспективи звучання інструмента. З цією метою він дуже активно впроваджує в побут так звану харківську бандуру – «полтавка», як її ще називають.

   Близько 20 років Юліан Китастий був учасником Детройтівської капели бандуристів імені Шевченка. Згодом певний час у 90-х роках вчителював у західній Канаді, викладав музику.

   Певний час був учасником і керівником мішаного ансамблю бандуристів «Гомін степів». Цей колектив біля 17-ти років популяризував кобзарське мистецтво серед молоді української діаспори. В своєму виконанні колектив поєднував традиційні українські твори із сучасними інструментальними композиціями, а також практикував подання традиційної бандурної музики в модерновому виконанні.

   «Гомін степів» це був один із небагатьох мішаних ансамблів бандуристів в українському бандурному мистецтві. Ансамбль вирізнявся високим професіоналізмом, мелодійним звучанням та зіграністю.

   Для патріархів бандурної справи за кордоном, а саме Григорія Китастого та Романа Левицького створення такого колективу було дуже важливим, вони високо оцінили майстерність новоствореного ансамблю, таким чином покладали надію, що справа їх життя продовжиться у їх дітях. І таким чином не перерветься ця незбагнена вічна любов до музичного голосу України – бандури.

   Маючи за плечима 60 літній ювілей, Юліан Китастий залишається юним в своїх устремліннях на творчу співпрацю з українськими творчими та науковими інституціями. Двічі на рік він приїздить в Україну із США, як сам стверджує – коли випадає нагода, але переважно з театром. Так він мав театральні гастролі у Києві, Львові, Запоріжжі та Маріуполі.

   Нині він пише музику до п’єс і виконує її в живому  відтворенні на сольних концертах та експериментальних виставах з театральною групою «Яра» (Yara  Arts  Group  Нью-Йорк, режисер Вірляна Ткач). В такий чудовий спосіб Юліан Китастий демонструє унікальні можливості інструмента – бандури.

   Юліан Китастий постійно експериментує з різними сучасними композиторами, зокрема з тими, хто поєднує електронне звучання музики з бандурою. Завдяки такого роду імпровізації митець досягає нові грані звучання інструмента – і для нього це завжди творчий пошук.

   Популяризація українського інструменту бандури за океаном сприяла тому, що не лише етнічні українці, але й американці досить непогано оволоділи цим музичним інструментом і використовують своє вміння на концертах.

   Така активна діяльність Юліана Петровича  Китастого в Україні сприяє тому, що його часто запитують, де б він волів проживати? Він говорить, що дуже щемно відчуває думу «Про дівку бранку Марусю Богуславку». І  стверджує, що ніколи не почувається більше українцем, ніж «коли я десь у Нью-Йорку. І ніколи не почуваюся більше американцем, аніж коли я в Україні. Я і там, і там – на пограниччі.

   На мості також цікаво. Удома я майже не буваю, але Нью-Йорк мені подобається. Не знаю, наскільки я є американським патріотом, але я є патріотом Нью-Йорка.»

   Китастий вважає, свою роль і таких, як він – носіїв української традиційної музики за кордоном – важливою. В першу чергу вони зберігають свою ідентичність і цим приваблюють світового слухача.

   Друга важлива роль – це донесення бандури, як інструмента і пов'язану з нею музику – до кожного слухача США, Канади, Німеччини тощо. Надзавдання яке стоїть перед музикантами української діаспори дуже важливе і важке. Це створення доступності у подачі свого матеріалу та відчуття тієї грані, яка б приваблювала світового слухача. Як це вдалося зробити київському ансамблю "Даха Браха", виконавцю етнічної музики різних народів.

   Саме тому Юліан Китастий готує свої концерти в Нью-Йорку так, аби вони були доступними не лише для громадян української діаспори, а й для американської публіки, навіть, якщо пісні виконуються українською.

   Він мріє, щоби в Америці було створено щось на зразок Польського культурного інституту, який працює в Нью-Йорку на дуже високому рівні. Завдяки цій організації виконавці з Польщі часто приїжджають і виступають у престижних залах. Створення такого українського інституту в США потребує великої роботи. І Юліан Китастий докладає до цієї праці всі свої зусилля: талант, особисте життя, намагається прокласти цей місток вічності, який скріплюється українським інструментом – бандурою.

(За матеріалами публікацій у журналі «Бандура» січень 1985 р. та інтерв’ю Ірини Івер, Тараса Шумейко з Юліаном Китастим)

 

Молодший науковий співробітник  НДС «Музей кобзарства» НІЕЗ «Переяслав»                     Н.В. Костюк