ДО 105-РІЧЧЯ ХАРКІВСЬКОГО КОБЗАРЯ АНАТОЛІЯ ПАРФІНЕНКА (ПАРФИНЕНКА) (24.04.1913 - 09.03. 1992)

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Четвер, 26 квітня 2018, 00:50

Після сумнозвісної акції знищення сліпих мандруючих кобзарів, про що йдеться в художньому фільмі Олеся Саніна «Поводир», вижити вдалось одиницям…

Серед них – сліпий бандурист Анатолій Парфиненко, учитель сучасного кобзаря – цех майстра Харківського кобзарського цеху – Костя Черемського.

24 квітня виповнилося 105 років від дня народження відомого харківського кобзаря Анатолія Захаровича Парфіненка (Парфиненка).

Дослідники питання кобзарства в Україні та раптового його зникнення, по крихтам збирали інформацію про горезвісний з’їзд, де за усними переказами було знищено сліпих мандруючих народних співців – кобзарів. Харківська дослідниця професор Віра Осадча мала рідкісну можливість поспілкуватися з явним свідком тих років Анатолієм Парфиненком. Вона згадувала наступне: «Кобзар Анатолій Парфиненко, якось розповів мені, як одного разу їхав у Полтаву – переймати від кобзарів думи, вивчати їх. Він випадково попав у той же вагон, в якому їхали такі, як і він, сліпі кобзарі. Старці тоді сказали йому: «Є відчуття, що нас везуть на смерть. Нікому не говори, що ти кобзар і швидко виходь з поїзду!» Парфиненко так і зробив. Врятувало його лише те, що він їхав без інструменту».

Хто такий Анатолій Парфиненко, і яка була його «доля «темная» в світі білому, про яку співали всі сліпі кобзарі?

Сучасні кобзарі, дослідники української традиційної культури вважають його єдиним представником традиційного кобзарювання, таким, що отримав традицію /сліпецьку науку, репертуар, лебійську мову, інструмент/ від народних вчителів – традиційних кобзарів. На жаль, в певний період свого життя він втратив інструмент – народну діатонічну бандуру, подаровану йому кобзарем Федором Кушнериком. Тому останні роки змушений був опанувати гру на бандурі нового зразка. Але репертуар виконував той, який збирав все життя від таких же побратимів, як сам – мандруючих кобзарів.

Народився Анатолій Парфіненко 24 квітня 1913 року на Катеринославщині (Дніпропетровщині) у с. Покровському. Батько – Захар Парфіненко був кадровим офіцером російської армії, але в 1918 році перейшов в ряди армії УНР, за що згодом, більшовики його розстріляли. Мати, яка працювала робітницею на місцевій швейній фабриці залишається з двома малолітніми синами. У Анатолія був молодший брат – Іван. На третьому році у житті Анатолія стається трагедія – через хворобу він втрачає зір.

Після розстрілу батька родина Парфіненків опиняється у загрозливих обставинах. Сім’ю обступають бідність, матеріальна скрута і постійний страх більшовицької помсти. Тому мати таємно віддає Анатолія на виховання дідові Луці. А вже через рік, дід відвозить 6-ти літнього Анатолія до Дніпропетровської школи-інтернату для незрячих.

У інтернаті доля подарувала Анатолію чудових вчителів, які навчали хлопця не тільки шкільної програми, але й засобам виживання у жорстокому світі. Також вчителі відразу помітили у хлопця відмінний музичний слух, тому дали йому можливість освоїти виконавство на багатьох музичних інструментах, та навчили навичкам самооборони… А незрячий вчитель Ємець Степан Юхимович нишком передавав Анатолію таємниці астрології, провісництва, основ традиційного народного лічництва (нумерології).

Після закінчення інтернату Анатолій Парфіненко продовжує навчання на робітфаці Дніпропетровського інституту професійної освіти. А щоб вижити він потай на базарах заробляє «провісницьким ремеслом», інколи працює на швейних мануфактурах.

З 1926 року він слухає чимало сліпих кобзарів на базарах. І під впливом співогри полтавського кобзаря Івана Носачевського починає цікавитися грою на бандурі, репертуаром сліпців та мріє про власну бандуру.

І вже на початку 1930-х років напросився в науку до кобзаря Федора Кушнерика з Великої Багачки Полтавської області.

В дарунок від свого пан-отця він отримує свою першу, невеличку, довбану, діатонічну бандуру з дерев’яними кілочками. Пізніше, купує новий інструмент у шкільного вчителя Герасименка з с. Густивищі.

Разом зі своїм пан майстром Ф. Кушнериком «на пару», Анатолій Парфиненко протягом кількох років мандрував селами і містами Полтавщини. Скоро, недалечко від селища, де жив Кушнерик, молодий Анатолій зустрів чудову селянську дівчину Марію Вернигору, яка стала вірною подругою кобзарю на все життя.

Сліпий музикант Анатолій Парфиненко полюбляв кобзарювати і з іншими незрячими співцями - Петром Гузем, Андрієм Саранчою. Згодом зазнайомився і заприятелював із полтавськими бандуристами-аматорами – Яковом Сітком, Іваном Скляром, Дмитром Самійленком, Миколою Сармою-Соколовським. Це вже були зрячі музиканти – бандуристи, які дуже шанували Анатолія Парфиненка – сліпого кобзаря, який отримав науку і репертуар від традиційних кобзарів. То були часи нещадного переслідування співаків, які грали на народних інструментах. «За те, що ти тримав інструмент – кобзу, бандуру, ліру(релю) в себе в хаті, як згадувала донька одного бандуриста – А. Токаревського, можна було потрапити в добрячу халепу». Тому інструмент ховали чи за стріху, чи ще де.

Так сталося, що А. З. Парфиненко втратив свою народну діатонічну бандуру, тобто його традиційний інструмент пропав. Тому невдовзі він купує свою третю бандуру – у Івана Скляра.

До початку Другої світової війни Анатолій Захарович з родиною жив у Миргороді, згодом - переїхав до містечка Ромодан. В роки війни відновив активне кобзарювання селами і містечками Полтавщини та Харківщини, був керівником церковного хору громади УАПЦ в Ромодані. Часто кобзарював у поїздах, що курсували до Дніпропетровська, Харкова, Донецька.

Вже в мирні роки, у своїх спогадах він розповідав про військовий період Другої Світової війни, як про дуже сприятливий для кобзарства час. Це був етап новітнього відродження кобзарсько-лірницької традиції в Україні і в більшості, звичайно, зрячими музикантами.

Після Другої світової війни Анатолій Парфиненко працював у різних установах УТОСу Полтавщини, а за сумісництвом – організовував самодіяльні ансамблі, хори, гуртки на Миргородщині.

1957 року після важкої хвороби Анатолій Парфіненко переїжджає з родиною до Харкова. Працював на промислових виробництвах УТОСУ і одночасно брав активну участь у культурному житті Харківщини. Часто виступав з концертами-лекціями на підприємствах, у школах, та вищих навчальних закладах Слобожанщини. Парфиненко разом із зрячим музикантом, харківським бандуристом Григорієм Ільченком – влаштовували бандурні «гастролі» будинками відпочинку і санаторіями Харківської області. Також «крадькома» від своєї родини кобзарював у електричках та на базарах маленьких містечок.

Події української незалежності 1989-90-х років Анатолій Захарович сприйняв з великим ентузіазмом і піднесенням. Не отримавши від влади офіційного дозволу на вільне кобзарювання, Парфіненко наперекір всім життєвим обставинам поновив традиційні «кобзарські ходки».

Саме в ті роки з ним знайомиться Кость Черемський, який стає його і поводирем, і учнем, і дослідником історії кобзарського руху в Україні. За його підтримки вони активно мандрували краєм і багато кобзарювали «просто люди».

Анатолій Парфіненко мав величезний традиційний репертуар, знав багато псальмів, молитов, світських та історичних пісень, дум, а також силу силенну народних сліпецьких переказів, замовлянь, причитів і жебранок. Він досконало володів миргородським діалектом лебійської мови. Міг годинами розповідати про незрячих кобзарів і бандуристів минувшини. При кожній зручній нагоді виконував на бандурі різноманітний репертуар, мав власні співані та інструментальні твори. Мріяв, аби повернути собі традиційну, діатонічну бандуру, яку вже, розшифрувавши збережені креслення, розпочали відроджувати і майструвати Микола Будник, Микола Товкайло та інші майстри.

Кость Черемський усюди супроводжував старця в 1989 році: він допомагав йому в мандрах і, звичайно переймав кобзарську науку. Тоді спосіб кобзарювання був змішаний: окрім гри на вулицях і відкритих місцях, кобзарювали і в пансіонатах, і будинках відпочинку, і на підприємствах.

Кость згадував: «Ми намагались дістати офіційний дозвіл на кобзарювання, але не змогли. І ми вирішили самостійно це робити, і слава Богу, ніхто нам не перешкоджав».

Кость постійно цікавився у панотця про життя сліпих музикантів. Він допитувався: «Як у давнину сліпі немічні старці захищались від грабіжників? І отримав обурену відповідь: «Ти думаєш, ми були беззахисними? І всі так думають, і хай собі думають далі! А ми були сильними і коли всі разом, і коли поодинці. Палка й ніж, а ще хитрість допомагали усмирити і блатнячка, і міліціонера», – говорив старий Анатолій Парфиненко. Але детально пояснювати не став.

Кость Черемський відтоді став на шлях дослідження кобзарського звичаю.

Дізнатися більше про кобзарів, відновити традицію стало сенсом життя Костя Черемського. Він почав студіювати архіви, відшуковуючи все про кобзарів. І знайшов записи XIX ст. про сліпих лірників, що заробляли аматорськими боями з селянами. Бойове мистецтво називалось «костурець».

Були й інші неймовірні знахідки, зараз вони вже широко відомі. З тих досліджень з’явились книги Костя Черемського – «Повернення традиції» та «Шлях звичаю». А надихом автору до цього дослідження стала неймовірна дружба з кобзарем старої традиції Анатолієм Парфиненком.

А сам сліпий музикант окрім кобзарства до кінця життя займався провісництвом і народним лікуванням.

Помер Анатолій Парфіненко (Парфиненко), як праведна людина – раптово – 9 березня 1992 року від інсульту. По собі залишив велику родину і світлу та незгасиму пам’ять у вдячних нащадків.

(За матеріалами досліджень П. Клененка та Н. Божинського)

 Молодший науковий співробітник НДС «Музей Кобзарства» НІЕЗ «Переяслав»                  Н. Костюк